Дисертації | Dissertations

Робота присвячена дослідженню особливостей американсько-британських відносин в період адміністрації президента Сполучених Штатів Д. Трампа 2017-2021 рр.

Пропонована дисертація – комплексне дослідження історії становлення концепту ЄВРОПА в концептуальній картині світу українців XVI–XVIII ст. і специфіки його вербалізації в тогочасній мовній картині світу. Мета виконаної праці полягала у виявленні засобів мовної об’єктивації аналізованого концепту, встановленні його когнітивних ознак, з’ясуванні динаміки наповнення номінативного і семантичного просторів концепту впродовж розглядуваного часу. Для досягнення цієї мети було проаналізовано, систематизовано й описано різні типи вербалізаторів концепту, зафіксовані в різножанрових пам’ятках староукраїнської мови, з урахуванням специфіки синтагматичних (комбінаторних), парадигматичних і епідигматичних зв’язків між ними; змодельовано номінативне поле і семантичний простір концепту ЄВРОПА, у яких відбилася мовна діяльність українського суспільства ранньомодерної України. Концепт, згідно з усталеною науковою думкою, витлумачено як національно марковану й ціннісно зорієнтовану одиницю концептуальної картини світу, об’єктивовану в системі мови певної лінгвокультури та вербалізовану в мовній картині світу її носіїв. Наукова новизна результатів дослідження полягає у спробі комплексного аналізу концепту ЄВРОПА в синхронному та діахронному аспектах у руслі історичної концептології. Уперше в українській історичній лінгвістиці висвітлено особливості об’єктивації концепту ЄВРОПА в українській мові XVI–XVIII ст. з урахуванням лінгвальних та екстралінгвальних чинників, що дозволяє простежити еволюцію названого концепту в мовній картині світу наших предків у цей період. Фактичний матеріал дібрано зі староукраїнських писемних пам’яток XVI–XVIII ст. різної стильової та жанрової належності (як перекладних, так і оригінальних): 1) наукового стилю хронікально-літописного («Кройніка М. Стрийковського», літописи С. Величка, Г. Граб’янки, Самовидця та ін.), науково-практичного (лікарські й господарські порадники) жанрів, зокрема й лексикографічних праць та граматик (граматика «Адельфотес», «Лексис» Л. Зизанія, «Лексикон словено-латинський» Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського, «Лексикон словенороський» П. Беринди, «Лексикон латинсько-слов’янський» І. Максимовича та ін.); 2) конфесійного стилю ораторського-проповідницького й полемічного жанрів (полемічні твори З. Копистенського, Й. Борецького та ін.; проповіді Й. Ґалятовського, А. Радивиловського; полемічне листування І. Вишенського, Клірика Острозького та ін.); 3) епістолярного стилю (приватне листування), зокрема мемуарного жанру (козацькі діаріуші Я. Марковича й М. Ханенка); 4) офіційно-ділового стилю (актові книги і грамоти, інвентарні описи, матеріали судових справ, ділове листування тощо); 5) художнього стилю (поезія кінця XVI – середини XVII ст. авторства Т. Земки, С. Почаського, К. Саковича, Я. Седовського, Д. Наливайка та ін.; кінця XVII – початку XVIII ст. – вірші К. Зіновієва), зокрема філософського жанру (поезія, філософські діалоги і трактати Г. Сковороди); 6) розмовного стилю (французький «Розмовник» сер. XVII ст. у перекладі І. Ужевича, українські інтермедії XVII–XVIII ст.); значна кількість джерел XVI – першої половини XVII ст. опрацьована через посередництво картотеки «Словника української мови XVI – першої половини XVII ст.» (зберігається в Інституті українознавства імені І.П. Крип’якевича НАН України, м. Львів). Кількість проаналізованих вербалізаторів концепту становить 936 одиниць у 1131 мікро- й макро контекстах. Виокремлені номінації належать до різних частин мови та тематичних груп (51 % – це лексичні засоби об’єктивації, 49 % відсотків – синтаксичні (АСС)). Розглянуті пам’ятки, що містять контексти, у яких вербалізовано концепт ЄВРОПА, репрезентують функційно-стильове розмаїття української мови XVI–XVIII ст. із притаманним цьому періоду її розвитку мовно-стильовим синкретизмом (46 % відсотків проаналізованих номінацій належить до текстів вищезгаданих жанрів наукового стилю української мови, 19 % – до епістолярного, 13 % – офіційно-ділового, 12 % – відповідних жанрів конфесійного стилю, 5 % – художнього й 5 % – розмовного стилів української мови). Для цілісного вивчення різних аспектів вербалізації концепту ЄВРОПА в роботі використано як загальнонаукові (індукція та дедукція, аналіз і синтез, описовий метод, порівняння), так і власне лінгвістичні методи і прийоми. Шляхом аналізу текстів виокремлено прямі й непрямі вербалізатори досліджуваного концепту з писемних пам’яток XVI–XVIII ст. Для аналізу фактичного мовного матеріалу, порівняння явищ історії мови й особливостей сполучуваності лексичних одиниць використано описовий і зіставний методи, а також інтерпретативний семантичний аналіз контекстів; роль впливів екстралінгвальних чинників на формування концепту з’ясовано за допомогою лінгвокультурологічного методу; системно-класифікаційний метод слугував для поділу лексики на тематичні та лексико-семантичні групи, віднесення лексичних одиниць до того чи того семантичного поля. Елементи кількісного аналізу використано для встановлення рівня номінативної щільності вербалізаторів концепту. Для окреслення хронології мовних одиниць застосовано методику визначення часу появи лексеми в мові в опорі на писемні пам’ятки та історію позначуваних реалій. Описано основні аспекти вивчення концептів крізь призму різних лінгвістичних підходів, зокрема лінгвокультурного й лінгвокогнітивного. Розглянуто співвідношення основних понять лінгвонцептології – «концепт», «концептуальна картина світу», «мовна картина світу». Концептуальну картину світу формують концепти, об’єктивовані в мовній картині світу за допомогою сукупності вербальних засобів. Особливу вагу в контексті нашого дослідження мають діахронні концептологічні студії, що дозволяють виявити закономірності еволюції змісту й структури значущих у лінгвокультурі концептів, з’ясувати ментальну пам’ять слова – смислові характеристики мовного знака, пов’язані з системою духовних і матеріальних цінностей носіїв мови. Розглянуто основні ознаки концепту та особливості його структури, у якій традиційно виокремлюють поняттєвий (фактуальний), (перцептивно-)образний та оцінний (ціннісний / аксіологічний) складники; залежно від специфіки досліджуваного концепту в його структурі також аналізують національно-культурний, символьний та ідейний компоненти. Поширеною в лінгвоконцептології є польова модель концепту, що складається з ядра, приядрової зони та периферії. Згідно з новітньою дослідницькою парадигмою, аналіз концепту передбачає моделювання двох «просторів»: форми концепту (номінативного поля, що охоплює систему номінацій різного типу) та його змісту (семантичного простору, сформованого значеннями одиниць номінативного поля). У фокусі вивчення українських лінгвістів перебуває широке коло концептів і концептосфер, які умовно можна розглядати в межах матеріальної чи духовної культури, з традиційним переважанням кількості досліджень останньої. До значущих у концептуальній картині світу українців концептів належить і концепт ЄВРОПА, про що свідчать різноаспектні, проте здебільшого синхронні, дослідження його репрезентації в різних дискурсах: публіцистичному/медійному, політичному, геополітичному та культурному, євроінтеграційному тощо. Установлено екстралінгвальні й лінгвальні чинники формування концепту ЄВРОПА. До екстралінгвальних зараховуємо геополітичну ситуацію (належність українських земель до різних державних утворень), поширення католицизму, мандрівки українців Європою і здобуття ними освіти в європейських університетах, навчання наших співвітчизників у братських школах і Київській академії, де викладали освічені професори, унаслідок чого в ранньомодерній Україні поширювалися знання про різні аспекти життя в Європі та її культурну спадщину; діяльність чужоземних і вітчизняних купців, які торгували європейськими товарами; широкі мовно-культурні контакти українців з іншими народами тощо. До лінгвальних чинників належить мовна ситуація в ранньомодерній Україні; входження європейських хоронімів, ойконімів, гідронімів, етнонімів і катойконімів (здебільшого в адаптованій формі) в мовну картину світу українців, утворення від цих лексем численних дериватів, які, поєднуючись із питомими словами, функціонували у складі ад’єктивно-субстантивних сполук на позначення різних понять, пов’язаних із Європою, а також запозичення із різних європейських мов та ін. З метою аналізу вербальної репрезентації концепту ЄВРОПА побудовано номінативне поле, що складається з ядра, приядрової зони та периферії. Ядро концепту формує його слово-ім’я – Європа, що має (залежно від контексту вживання) різні лексико-семантичні варіанти (характеризуємо їх як відповідні когнітивні ознаки ядра аналізованого концепту): ‘частина світу’, ‘сукупність народів Європи’, ‘європейська цивілізація’, ‘об’єднання християнських країн’. В останньому лексико-семантичному варіанті ключова лексема Європа в проаналізованих пам’ятках протиставлена Азії – встановлено, що цей ядровий смисловий елемент входить до ментальної пам’яті слова-імені концепту, актуалізуючись у новітніх реаліях історії України та Європи. До ядрової зони належать деривати від слова-імені концепту, зафіксовані в пам’ятках XVIII ст.: прикметник європейскій (європийский, европський), за допомогою якого утворені перифрази на позначення Європи, а також іменник европейцы. До приядрової зони належать: а) хороніми, ойконіми, гідроніми; етноніми та катойконіми; б) номінаційні АСС на позначення історичних земель, країн, міст та інших географічних об’єктів Європи; описові номінації європейців; АСС на позначення предметів і явищ матеріальної та духовної культури Європи; в) прислівники із загальним значенням ‘по-європейськи’. Встановлено, що приядрова зона є найбільш об’єктивованою у структурі концепту ЄВРОПА (90 % від загальної кількості одиниць його номінативного поля, які в більшості проаналізованих контекстів репрезентують поняттєвий складник концепту). Периферію концепту становлять: а) міфоніми (передусім Європа – етимон слова-імені концепту) як вербальні репрезентанти духовної спадщини Європи; б) семантичні деривати від етнонімів/ойконімів/антропонімів; в) паремії з хоронімом/ойконімом/етнонімом у їхньому складі. Вербалізатори периферійної зони репрезентують образний, оцінний та національно-культурний компоненти концепту. Аналіз пам’яток XVI–XVII ст. засвідчив, що антична спадщина була потужним джерелом збагачення мовної картини світу тогочасних книжників; у XVIII ст. вплив античності мав дещо слабший мовний вияв, натомість актуалізувалися фразеологічні засоби об’єктивації концепту ЄВРОПА, що репрезентували народне мовлення. На основі значень одиниць номінативного поля концепту ЄВРОПА змодельовано його семантичний простір, до якого ввійшли семантичні поля «Історія», «Географія», «Людина та соціум», «Релігія», «Духовна культура», «Матеріальна культура»; останні два, як засвідчили пам’ятки, розгалужуються на субсемантичні поля й семантичні мікрополя відповідно до розвитку позначуваних ідеографічних сфер та появи нових реалій. З’ясовано характерну рису семантичного простору концепту ЄВРОПА – семантичну поліплощинність (належність вербалізаторів концепту до різних СП), що засвідчує поєднання матеріального (продукція еталонного ґатунку) й духовного (християнство, високий рівень освіченості, знання європейських мов тощо) складників європейської культури в концептуальній і, відповідно, мовній картинах світу українців XVI–XVIII ст. Висновки здійсненого дослідження сприяють поглибленому розумінню окремих питань історії української літературної мови, історичної концептології і лінгвокультурології, унаочнюють теоретичні положення про здатність концепту виступати ретранслятором культури (як матеріальної, так і духовної), про суперечливі вияви еволюції концепту: його динамічний характер, з одного боку, і константність – з іншого, виразну етнокультурну забарвленість, виявлену в множинності образів і стереотипів різних країн, об’єднаних у мовній картині світу українців спільною географією, історією, культурою, цінностями.

Поряд з військовим розгромом Німеччини стратегічним завданням для США на завершальному етапі Другої світової війни стала необхідність викорінення зі свідомості німців ідеології нацизму, а одним із джерел цієї політики стали ідеї та досвід перевиховання німецьких військовополонених на території США протягом 1943-1945 років. Уже по завершенні війни вони знайшли своє втілення в політиці денацифікації в Американській зоні окупації. Мета роботи полягає у послідовному і конкретно-історичному дослідженні політики США щодо формування й реалізації програми денацифікації та оцінки її безпосередніх результатів та подальших наслідків для німецького суспільства. Джерельна база дослідження представлена масивом архівних матеріалів та опублікованих документів, які географічно знаходять на території 2 сучасних держав – США та ФРН (в підпорядкуванні таких установ як Національне управління архівів та документації США у Вашингтоні і у Федеральних архівах Німеччини). Всі доступні джерела можна класифікувати та поділити на такі групи: 1) урядові документи, 2) міждержавні угоди, 3) матеріали особистого походження, 4) матеріали ЗМІ. Історіографія проблеми представлена переважно роботами німецьких та американських істориків і пройшла в своєму розвитку три основні етапи: 1) кінець 1940-х – кінець 1960-х років (перші критичні оцінки окремих представників громадської думки, суспільних і моральних авторитетів); 2) 1970- і – 1980-і роки (денацифікація стає предметом спеціальних досліджень як істориків, так і представників інших наук та виходить за рамки суспільно-політичної історії); 3) 1990-і роки – сьогодення (зміна підходів і акцентів до вивчення денацифікації у зв’язку з глобальними геополітичними змінами: об’єднання ФРН, розпад СРСР, неспровокована агресія РФ щодо України). В українській історіографії можна також простежити три етапи поступового зростання інтересу науковців до проблеми денацифікації: 1) національний (90-і рр. – початок XXI ст.) ознаменований проявом загального інтересу дослідників, 2) політичний етап (початок ХХІ ст. – 2014 р.) змістив акценти дослідників до більш глибокого і різнобічного вивчення німецької історії, 3) травматичний (з 2014 р. – сьогодення) ознаменований кризою лібералізму та сплеском правих рухів в Європі. Політика США щодо денацифікації в перехідний період німецької історії включала в себе наступні складові: заборона існування нацистської партії й усіх структур нацистського державного апарату та афілійованих з ними організацій, очищення символіко-культурного простору від слідів нацизму, формування спеціального реєстру особових справ задля встановлення адекватної персональної відповідальності за скоєні злочини, ухвалення нормативно- правової бази та механізмів протидії можливим реваншистським настроям прихильників нацизму, ціннісне переорієнтування німецького населення на демократичний вектор засобами м’якої сили, системне переосмислення минулого у широкому громадському та науковому дискурсі. Усе це значною мірою сприяло забезпеченню в майбутньому політичної стабільності ФРН, а результати американської політики денацифікації й досі забезпечують міцність німецької політичної системи як однієї зі зразкових демократій сучасної Європи. Було досліджено наступні аспекти та складові політики США, що визначали її військово-політичну стратегію стосовно гітлерівської Німеччини та ідеології нацизму: - формування американської стратегії військового розгрому Німеччини та викорінення у свідомості німців ідейного спадку нацизму, їх перевиховання на ліберально-демократичний лад; - перший досвід перевиховання німецьких військовополонених на території США в умовах активної фази війни; - систему заходів та інструментарій встановлення американського окупаційного контролю в Німеччині. - засадничі нормативно-правові акти військово-політичного керівництва США для здійснення процесу денацифікації; - активну фазу денацифікації під контролем Офісу американської військової адміністрації та відповідність виконання програми денацифікації стратегії США щодо переорієнтації Німеччини - вплив програми денацифікації на сучасне німецьке суспільство, зміну свідомості й політичного світогляду повоєнних поколінь. Встановлено, що формування та розвиток стратегії США щодо війни з Німеччиною відбувався на трьох рівнях. Перший або геополітичний рівень забезпечив США важелі впливу на коаліцію союзників і узгодження спільної мети – розгрому Німеччини, її окупацію та проведення ряду заходів по демілітаризації, денацифікації та демократизації країни. Наступний – військово- оперативний рівень – проявився у напрацюваннях США планів військового розгрому Німеччини і подальшого переходу до американської окупації. Третій – тактично-окупаційний рівень – означений прагненням США підготувати програму дій для армійських підрозділів по роботі з місцевим населенням для виконання стратегічних завдань Проаналізовано перші підготовчі кроки у напрямку формування політики денацифікації США, що почали здійснювати ще з весни 1943 року, спираючись на програму перевиховання інтернованих німецьких військовополонених на території США упродовж двох наступних років. Визначено, що процес денацифікації в Американській зоні окупації пройшов дві періоди: перший період (квітень 1945 р. – середина 1947 р.) характеризувався відсутністю чіткої організації американських структур і єдиного контролюючого органу на окупованій території. Упродовж цього періоду функції забезпечення правопорядку і безпекової ситуації переходять від Третьої Армії США до новоствореного Офісу Військової адміністрації Сполучених Штатів (ОВАСШ) під керівництвом Л. Клея. Другий етап функціонування окупаційної адміністрації під контролем ОВАСШ, що тривав з другої половини 1947 року й до утворення ФРН, характеризується курсом на політику більшого залучення німецького населення до співпраці з окупаційною адміністрацією та посилення німецької відповідальності за власний суспільно- політичний розвитку. Таким чином США вдалося заручитися підтримкою німецького населення у зв’язку з наростанням протистояння з СРСР. З’ясовано, що спочатку США здійснювали денацифікацію, базуючись на спільних союзницьких документах, що носили рекомендаційний характер, поки не була підготовлена американська нормативно-правова база. Ключовим законом, що визначив кінцеві результати денацифікації а американській окупаційній зоні став Закон №104 про визволення від націонал-соціалізму і мілітаризму від 5 березня 1946 р., який ділив усе доросле чоловіче населення за п’ятьма категоріями і встановлював санкції в залежності від ступеня причетності до нацистських злочинів. Уже з середини 1946 року ОВАСШ вимушено послаблює тиск на німецьке населення шляхом застосування амністій. Офіс Військової адміністрації Сполучених Штатів проводив активну політику трансформації німецького суспільства шляхом викорінення нацистської ідеології. Якщо в 1945 році денацифікація сприймалася як програма очищення від ідей нацизму або фільтрації окремих індивідів, то уже з березня 1946 року ОВАСШ змінює цю парадигму у свідомості німців. Денацифікація стає інструментом реабілітації німецького суспільства, що визначає придатність населення до участі в політичному житті. З завершенням окупаційного періоду населення намагалося якомога швидше забути про нацизм і концентрувалося на забезпеченні свого добробуту та відбудови економіки країни. Але вже молоде покоління 1960-х років продемонструвало інше ставлення до минулого та прагнуло розпочати діалог про нацистський період спершу в сімейному колі, а далі й у широкому публічному просторі. В 70-і – 80-і роки це стало системним явищем і уже підтримувалося державою. Об’єднання ФРН та НДР актуалізувало проблему подолання спадку тоталітарної держави і сприяло зростанню широкої зацікавленості до цієї теми у суспільстві. Усунення політичного розколу Німеччини дозволило також подолати роздвоєння історичної пам’яті німців. На жаль, незважаючи на увесь комплекс заходів, німецьке суспільство частково піддається впливу праворадикальних настроїв. На такій «роботі над помилками» щодо власного минулого постійно акцентує увагу політична еліта ФРН. Це і залишається ознакою того, що німці критично ставляться до минулого і стежать, який вектор руху ФРН обирають для себе сучасні політики. Практичне значення отриманих результатів полягає в можливості їхнього використання у спеціальних працях з історії Німеччини ХХ-ХХІ ст., історії німецько-американських відносин, історії політичних рухів. Матеріали дисертації можуть бути залучені при написанні підручників, посібників з історії, при підготовці лекційних курсів і семінарських занять.

Дисертаційне дослідження присвячене витокам та розвитку релігійної ідентичності засновника Товариства Вартової Башти та руху Міжнародних дослідників Біблії Чарльза Тейза Рассела. Сьогодні в Україні звершують свою діяльність релігійні спільноти, які є нащадками руху Міжнародних дослідників Біблії та вважають Ч. Рассела своїм ідейним засновником, який заклав основи вчення, яке сьогодні вони сповідують і поширюють. Насамперед мова йде про організацію Свідків Єгови, яка широко представлена у релігійному просторі України. Також у світі існує низка рухів сучасних Дослідників Біблії, які підкреслюють свою приналежність до вчення Ч. Рассела. Це, зокрема спільнота Дослідників Біблії під назвою Місійний рух «Епіфанія», що має своє представництво переважно у західних областях України. У вітчизняній релігієзнавчій науці звернено увагу на вчення та практики Свідків Єгови; проте варто зазначити, що дослідження українських вчених стосуються, перш за все, сучасного розвитку цієї організації. Водночас важливим аспектом для дослідження будь-якого релігійного руху є огляд не тільки сучасного стану, а також перших етапів розвитку та передумов його появи. Варто зазначити, що існує тільки незначний обсяг наукових праць, які б ґрунтовно описували формування релігійних поглядів Ч. Рассела. З цієї причини набуває актуальності дослідження розвитку релігійної ідентичності постаті, яка спричинила появу цього релігійного руху. Крім того, релігійна організація Свідків Єгови та постать їхнього засновника згадуються серед багатьох конфесійних джерел різних християнських деномінацій. Ч. Рассел там представлений як контроверсійна особистість, яка спричинила появу вчень, які заперечують або кидають виклик основоположним доктринам, які сповідує більшість традиційних християнських церков. Вибір теми обумовлений тим, що, незважаючи на помітність вчення завдяки спадкоємцям Міжнародних дослідників Біблії, генеза поглядів та формування особистості родоначальника проаналізовані досить мало. Це, зокрема, зумовлене тим, що книги та статті Ч. Рассела не публікуються Свідками Єгови. Тільки Місійний рух «Епіфанія» поширює як друковану, так і відеопродукцію, що містить статті та книги цього релігійного діяча українською мовою, однак в обмеженій кількості. Метою дослідження є проведення всебічного релігієзнавчого аналізу становлення та розвитку релігійної ідентичності Ч. Рассела, витоків його конфесійних переконань та діяльності як засновника та лідера Товариства Вартової Башти. У дисертаційному дослідженні розглянуто сутність релігійної ідентичності Ч. Рассела в історичній генезі, звернено увагу на основні життєві віхи його автобіографічного наративу, що впливали на його вчення, на прагнення переосмислити християнське вчення, зокрема у контексті як повернення до біблійних джерел, апокаліптичних та есхатологічних уявлень, перегляд традиційних догматів так і започаткуванні спільноти однодумців та проведенні активної місіонерської діяльності. При залученні значного об'єму архівних джерел та послуговуючись відомими методологічними прийомами, здійснено релігієзнавче дослідження формування поглядів, які сьогодні поширюються через Свідків Єгови та Дослідників Біблії. Розглянуто неоднорідну природу адвентизму XIX ст., відображено позицію засновника Товариства Вартової Башти щодо протестантизму загалом, та міллеризму й адвентизму зокрема. Важливим є розгляд ставлення Ч. Рассела до проблеми релігійного націоналізму та дотримання громадянської та релігійної свободи. Робота складається з тематичних блоків, що розкривають поставлену мету дослідження. Перший розділ містить теоретико-методологічну частину дослідження. Розглянуто основні підходи для досягнення мети та виконання завдань дисертаційного дослідження, а також було здійснено аналітичний огляд літературних джерел. Проаналізовано поняття релігійної ідентичності та висвітлено проблему конфесійної ідентифікації Ч. Рассела у контексті розвитку релігійної організації Свідків Єгови. Досліджено історичний контекст релігійної ситуації в США у XIX ст., що мав безпосередній вплив на формування світогляду Ч. Рассела. Другий розділ присвячений вивченню біографічних особливостей становлення Ч. Рассела як релігійного діяча. Простежено обставини формування його релігійних поглядів, виокремлено риси характеру Ч. Рассела, які визначили напрямок його духовних пошуків. Досліджено значення релігійної віри у формуванні його духовного досвіду. Виокремлено ключові напрями місіонерської роботи Товариства Вартової Башти за часів керівництва Ч. Рассела, зокрема масове видання журналу «Вартова Башта» та шеститомника «Світанок Тисячоліття», публікації проповідей у світських виданнях, а також створення та показ кінопроєкту «Фото-драма сотворення» і її скороченої аудіоверсії «Драма Еврика». Описано два місіонерські відвідування Ч. Расселом території України та Молдови. Відвідини Кишинева та Одеси супроводжувались його оцінкою впливу російського самодержавства на тогочасне суспільство. А події, пов’язані з відвідуванням Ч. Расселом Львова, дозволили здійснити порівняння рівня релігійної свободи на українських землях наприкінці XIX – на початку XX століть, які входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій. У третьому розділі напрямок дослідження спрямований на уточнення релігійної ідентичності Ч. Рассела шляхом аналізу його ставлення до протестантизму, Реформації та адвентизму. Встановлено, що погляди цього релігійного діяча можна віднести до протестантського реставраціонізму. Виокремлено аспекти адвентизму, які Ч. Рассел схвалював, та щодо яких висловлював незгоду. Описано ставлення Ч. Рассела до міллеритського руху та постаті його засновника. Дослідження термінологічних маркерів дозволило простежити історичну спадкоємність руху Ч. Рассела від ідей міллеризму та адвентизму, що він особисто заперечував. Проаналізовано історію появи назви журналу «Вартова Башта», а також проблему, пов’язану з ототожненням руху Міжнародних дослідників Біблії з адвентизмом у суспільній свідомості. Проведено аналіз правдивості тверджень низки конфесійних джерел про вплив вчення Церкви адвентистів сьомого дня на релігійні погляди Ч. Рассела. Окремо вивчено ставлення Ч. Рассела до політико-соціальних царин суспільного життя з точки зору його релігійного світогляду. Висвітлено ставлення до феномена американського релігійного націоналізму з наголосом на турботу в забезпеченні засад громадянської та релігійної свободи. Зʼясовано, що релігійний діяч не бачив для своїх одновірців можливості обіймати державні посади та участі у політиці. Також Ч. Рассел наводив низку обставин щодо того, чому участь у голосуванні для Міжнародних дослідників Біблії є неприпустимою. Щодо виконання військового обов’язку Ч. Рассел за певних умов допускав правомірність виконання армійських наказів, водночас акцентуючи, що недопустимо порушувати біблійний наказ про заборону вбивства. У питаннях захисту трудових прав Ч. Рассел вказує на те, що участь у профспілкових об’єднаннях та реалізація права на страйк є допустимими за умов дотримання законних підстав.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню засобів мовної реалізації та функцій німецькомовного гумору в соціальних мережах YouTube та Instagram, а також у кінематографі країн, що належать до німецькомовного лінгвокультурного простору. Новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому вперше системно вивчено засоби мовної реалізації та функції гумору в німецькомовному кінематографі й соціальних мережах. Це дало змогу не тільки ретельно проаналізувати гумористичні вияви в аудіовізуальних медійних форматах (відео та повнометражних художніх фільмах), але й висвітлити механізми, за допомогою яких гумор формується в конкретному соціокультурному контексті. Результати дослідження узагальнено за допомогою комплексного підходу, який спирається на якісний та кількісний аналіз у межах теорії скриптів у поєднанні із загальною вербальною теорією гумору. У дисертації обґрунтовано та продемонстровано алгоритм застосування філософських теорій гумору, визначено особливості реалізації основних функцій гумору в комунікації, висвітлено мовні особливості реалізації гумору на матеріалі контекстів, дібраних із німецькомовних кінострічок і соціальних мереж. Дисертація складається з анотації, вступу, чотирьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків та списку використаних джерел. У вступі зазначено актуальність, новизну дослідження, обґрунтовано предмет, об’єкт і мету дослідження, окреслено його теоретичне та практичне значення, а також сформульовано положення, які винесено на захист. У першому розділі «Теоретичні засади дослідження гумору» викладено різні підходи до розуміння гумору як суспільно значущого явища та простежено еволюцію його сприйняття з точки зору філософської думки. Детально розглянуто різні аспекти комічного в контексті трьох сімей філософських теорій: з позиції теорії ворожості, звільнення та невідповідності. Висвітлено сутність більш сучасного підходу до розуміння гумору крізь призму прагматичних функцій у комунікації. Зокрема, розкрито чотири функції гумору в комунікації: ідентифікації, роз'яснення та нав'язування соціальних норм, диференціації. Проілюстровано, як ці функції можуть об'єднувати та розділяти учасників комунікації. У другому розділі «Методологія дослідження на базі семантичної теорії скриптів та загальної вербальної теорії гумору» обґрунтовано природу гумору як універсальної людської риси та важливість таких факторів, як кількість учасників гумористичного акту, наявність стимулу, психотип учасників, ситуація та приналежність мовців до суспільства як до певного соціального, культурного та етнічного середовища при сприйнятті й відтворенні ними гумору. Акцентовано увагу на тому, як ці фактори взаємодіють у процесі формування та розуміння гумористичних скриптів. Введено в обіг термін «гумористичний акт», який визначається певним контекстом для одиничного гумористичного висловлювання. Описано критерії, за якими можна визначити такий акт, порівнюючи його з комунікативними актами за концепцією Дж. Серля. Простежено фактори, які можуть сприяти ефективності гумору в жартах, а також продемонстровано взаємозв'язок між гумором і сміхом. Класифікація гумору, представлена в цьому розділі, ілюструє еволюцію форм вираження гумору від відносно простих й агресивних, таких як глузування, до складних та витончених, і водночас менш агресивних, таких як загадка з каламбуром. Проаналізовано семантичну теорію скриптів Віктора Раскіна як першу лінгвістичну теорію гумору. В рамках цього розділу розкриваються її основні компоненти: скрипт, семантична мережа та комбінаторні правила поєднання скриптів. Подальша частина розділу присвячена загальній вербальній теорії гумору, яку розробили В. Раскін і С. Аттардо з метою доповнення й урізноманітнення методології аналізу гумористичних актів. Викладена теорія базується на шести ключових ресурсах знань: опозиції скриптів, логічному механізмі, ситуації, цілі, наративній стратегії та мові. В розділі визначено основні методологічні засади дисертаційного дослідження. У третьому розділі «Гумор у німецькомовному кінематографі» розглянуто особливості німецького гумору та ймовірні причини, що їх зумовлюють, такі як специфіка німецької граматики, описовість німецької мови, елементи, що створюють емоційний фон у кінофільмі, наприклад зловтіха (Schadenfreude), та інші. Зосереджено увагу на аналізі ландшафту німецькомовного кінематографа з урахуванням вищезазначених аспектів. Матеріал для емпіричного дослідження був ретельно відібраний із сотень годин аудіовізуального контенту та обмежений до 28 годин 59 хвилин. Ця вибірка охопила матеріали з 16 кінострічок за період з 1985 по 2021 роки, які відібрані на основі рейтингів та досліджень користувацьких відгуків як у традиційному форматі кінофільмів з прокату, так і в більш сучасному форматі демонстрації кінострічок за допомогою платформи Netflix. У контексті аналізованих кінострічок досліджено розподіл підтримуваних мов для озвучування та субтитрування, а також їхню жанрову різноманітність й акторський склад. Якісний аналіз, здійснений за допомогою чотирьохетапного підходу, дозволив комплексно дослідити філософський, прагматично-комунікативний, когнітивний та лінгвістичний аспекти гумору в рамках кожного гумористичного акту. Висвітлено базові тенденції щодо поєднання основних показників, які зумовлюють виникнення гумору в німецькомовному кінематографі та німецькомовних соціальних мережах, які верифіковано також за допомогою статистичних методів. У четвертому розділі «Гумор у німецькомовних соціальних мережах» досліджено специфіку німецькомовного гумору на прикладі виступів 50 артистів німецькомовної сцени в жанрі стендап комедії (стенд-апу), представлених на відеохостингах YouTube та Instagram. Для цього укладено список артистів комічного жанру, отриманий у результаті аналізу контексту номінацій, отриманих нагород, участі в різних заходах та кількості згадувань у німецькомовному віртуальному просторі. Фіксація кількості підписників особистих сторінок артистів у згаданих вище мережах та глядачів їх виступів дозволила відносно об'єктивно визначити їхню популярність та розмір потенційної аудиторії. Чотириступеневий інструментарій якісного аналізу дав змогу комплексно та детально розглянути засоби мовної реалізації та функції гумору в контекстах, відібраних за допомогою методу транскрибування з сотень годин матеріалу, який звужено до 4 годин 16 хвилин і 10 секунд для докладнішого аналізу гумористичних актів. Ці акти використані для ілюстративних прикладів. Кількісний аналіз підтвердив значну різноманітність як гумористичних актів, так і використовуваних особливостей вираження гумору. Засвідчено більшу концентрацію опозицій скриптів на одиницю часу в межах гумористичних актів, дібраних з німецькомовних соціальних мереж, порівняно із вибіркою з німецькомовних кінофільмів. У дисертаційному дослідженні комплексно розкрито філософську сутність гумору, його функції в комунікації, когнітивні механізми дії та засоби мовного вираження гумору на основі матеріалів із німецькомовних кінострічок і виступів німецькомовних артистів комічного жанру в соціальних мережах YouTube та Instagram. Запропонована методологія дослідження може знайти застосування як для німецької, так і для інших мов, і покликана використовуватися для аналізу вербального гумору у різних формах його виявлення, незалежно від наявності аудіовізуальної складової, у тому числі в публіцистичних та художніх текстах, усній комунікації, інших потенційних джерелах гумору.

У представленій дисертації вперше запропоновано концепцію комплексного дослідження функціонально-стилістичних можливостей медійної фразеології в українськомовному просторі, що корелюється з динамічними процесами розвитку суспільної комунікації. Новим для сучасної лінгвістики є дефінітивне окреслення поняття медійного фразеологізму – вербалізованого репрезентанта та обʼєктиватора медійних смислів, що характеризується семантичною цілісністю, прецедентністю та інтертекстуальністю, здатністю до структурних трансформацій із метою впливу на реципієнта та маніпуляції його свідомістю.

На основі аналізу наявної історіографічної та джерельної бази у кваліфікаційній роботі розкривається історія створення та функціонування дворянських опік на території Волинської губернії як корпоративного органу, що представляв особливі, колективні інтереси стану, також на прикладі окремо взятої губернії розглядається характер стосунків між центральною владою імперії та дворянським станом. Історіографія проблеми представлена українськими дослідженнями, які умовно можна поділити на три тематичні групи. Перша група складається з переважно історичних та історико-правових праць, у яких опіки розглядаються в контексті розвитку відповідного законодавства (Н. Рудий, О. Малишев, Г. Корогод, О. Кравченко). Друга об’єднує дослідження, присвячені вивченню сутності опік як одного зі станових корпоративних органів (О. Барвінок, І. Кочергін, С. Корф). До третьої входять наукові розвідки, у яких дворянські опіки є самостійним об’єктом вивчення (Ю. Константинова, Н. Гончарова, В. Шандра). Основу джерельної бази дисертаційного дослідження становлять архівні матеріали та опубліковані актові документи, які дозволяють розглянути нормативно-правову базу та практичну діяльність дворянських опік Волинської губернії, простежити локальний та імперський рівень їх інституційного функціонування. Під час дослідження було встановлено, що дворянські опіки в Російській імперії були створені згідно з «Установами для управління губерніями Всеросійської імперії», а на території українських земель постали після 1817 року. Вони були не лише виконавчими органами соціального захисту сиріт та вдів дворян, але й мали яскраво виражені контрольні та каральні функції, що були покладені на них центральною владою імперії задля державного нагляду за етосом стану та регулювання його економічного становища, бо від цього залежала стабільність самої монархії. Важливою складовою об’єкту дисертаційного дослідження є соціальні аспекти, а саме нормативно-правовий та реальний образи «зразкового» дворянина-опікуна, розуміння змісту та особливостей стосунків між привілейованим станом та імперською центральною владою, адже дворянські опіки виступали в ролі своєрідних охоронців станової елітарності та замкненості привілейованої верстви тогочасного суспільства. Водночас вони були покликані контролювати поведінку дворян відповідно до усталених і чинних норм тогочасного соціуму. Дослідження змісту, характеру та особливостей функціонування дворянських опік у дисертації здійснено на основі порівняльного аналізу з діяльністю інституцій опіки та піклування, що існували на українських землях раніше (періоду Русі. Великого князівства Литовського, Річ Посполитої, Гетьманщини), а також із тими, що виконували аналогічні соціальні завдання стосовно інших станів імперії. У дослідженні встановлено, що дворянські опіки Волині багато в чому еволюційно продовжували попередні традиції та практики опіки й піклування, що існували на українських теренах. Водночас за своєю суттю вони відрізнялися елітарною, становою спрямованістю діяльності та поєднанням соціальних, виконавчих, економічних, контрольних та каральних функцій стосовно дворянства. Це вирізняє дворянські опіки серед інших органів опіки та піклування, що існували на українських теренах як раніше, так й одночасно з ними. Дворянські опіки відрізнялися також від інших станових корпоративних органів, адже вони, на відміну дворянських зібрань чи посади предводителя дворянства, не мали повноважень, які б дозволяли безпосередньо впливати на політичні процеси, а тому не становили потенційної загрози імперським порядкам. Практика функціонування дворянських опік Волинської губернії показує, що від початку створення означених інституцій вони швидше були черговими виконавчими органами імперії, ніж суто виразниками станових інтересів, адже не стільки висловлювали та відстоювали вигоди дворянства безпосередньо, скільки обслуговували їх лише в одній із соціальних сфер, що абсолютно відповідало інтересам імперії. Водночас порівняння дворянських опік Волинської губернії з іншими становими корпоративними органами — посадою предводителя дворянства та дворянськими зібраннями — дозволило чітко визначити місце опік у системі бюрократичних виконавчих органів Російської імперії, простежити ті зміни і трансформації, що відбувались у їх діяльності. У дисертації проаналізовано виконання опіками покладених на них повноважень з точки зору відповідності нормативно-правовим вимогам. Йдеться про наступні інституційні функції опік: встановлення опіки над сиротами та вдовами дворян, забезпечення механізму відшкодування боргів державі, приватним особам та інституціям, нагляд за дотриманням дворянами прийнятної станової поведінки тощо. Також у дисертаційній роботі на основі законодавчих документів реконструйовано образ «зразкового» дворянина-опікуна. Відповідно до нормативно-правових вимог опікун мав бути головною рольовою особою для малолітнього сироти: мати достойний рівень освіти, вести помірний спосіб життя, бути лояльним до влади, не проявляти жорстокості до підданих, дотримуватися православної віри та бути схильним до ощадливого та раціонального способу життя, уміло і відповідально вести справи власного маєтку. Звичною та навіть бажаною практикою, як свідчать джерела, було долучення до опікунства родичів малолітніх. Та, навпаки, уникання призначення рідні та наближених осіб на роль адміністраторів до маєтків боржників. Узагальнення конкретного фактологічного матеріалу свідчить про невисоку ефективність діяльності дворянських опік Волинської губернії. Підтвердженням цьому була велика кількість скарг щодо невиконання ними обов’язків у сприянні стягненню боргів із дворян, постійні проблеми із поданням звітності як опікунами так й самими інституціями, наявність численних скарг від вищих виконавчих органів та осіб, які знаходились під опікою або ж їх представників на факти зловживання з боку чиновників. Така ситуація, попри певну чіткість та урегульованість механізмів та правил діяльності дворянських опік, значною мірою визначалася складністю бюрократичної системи Російської імперії, а також недбалістю, недобросовісністю окремих посадовців, байдужістю та поширеним небажанням дворян долучатися до опікунської та адміністративної справи. Під час дослідження було встановлено, що сподівання центральної влади імперії на активне долучення дворянства до опікунства як вияву ними корпоративної солідарності не втілились у життя, зокрема через відсутність належних фінансових стимулів та брак відчуття єдності між представниками стану, що дбали насамперед про власні приватні інтереси. Фактичний матеріал, результати та висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення політичної та соціально-економічної історії українських земель у складі Російської імперії, історії повсякдення, а також для підготовки узагальнених праць та посібників, довідкових видань з історії України. Результати дослідження можуть бути використані в навчальному процесі на історичних факультетах у закладах вищої освіти: на семінарських та практичних заняттях, для розробки лекційних курсів і спецкурсів з історії України.

Дисертація присвячена визначенню правових механізму захисту прав міноритарних акціонерів в процедурах обов’язкового викупу та продажу акцій і спрямована на вдосконалення законодавчо встановлених гарантій захисту прав міноритарних акціонерів з метою ефективного їх практичного застосування. У дисертації сформульовано історико-правові та економічні передумови впровадження процедур обов’язкового продажу та обов’язкового придбання акцій. Встановлено вплив процесів корпоратизації та масової приватизації підприємств в 1990-рр., що мало наслідком появу акціонерних товариств зі значною кількістю акціонерів - працівників підприємств та імплементації положень Директиви № 2004/25/ЄС Європейського парламенту та Ради Європейського Союзу від 21.04.2004 про пропозиції поглинання на появу процедур обов’язкового продажу та обов’язкового придбання акцій в національному законодавстві. Виділено два види процедур обов’язкового продажу акцій: сквіз-аут в результаті поглинання (takeover squeeze-out) та корпоративний сквіз-аут (corporate squeeze-out), які відрізняються за способами визначення ціни обов’язкового продажу акцій, підставами та строками ініціювання. Дослідженою є також процедура обов’язкового викупу акцій акціонерним товариством на вимогу акціонерів у разі голосування проти реорганізації товариства, вчинення значних правочинів, зміни розміру статутного капіталу тошо. Обґрунтовано, що внаслідок проведення процедури сквіз-аут задовольняється інтерес мажоритарного акціонера за рахунок набуття повного корпоративного контролю та інтеграції товариства в єдину економічну групу, інтерес акціонерного товариства у зниженні адміністративних витрат, спрощенні корпоративного управління та прийняття рішень та інтереси міноритарних акціонерів за рахунок повної та попередньої компенсації вартості акцій в умовах, коли вони позбавлені можливості впливати на прийняття рішень у товаристві, а іноді, і можливості продати акції за ринковою вартістю, що відповідає моделі «win-win». Обґрунтовано підхід до розуміння сквіз-ауту як приватноправового механізму примусового викупу акцій, спрямованого на завершення процедури поглинання (інтеграції) товариства та встановлення 100 % корпоративного контролю, вирішення корпоративного конфлікту, спрощення корпоративного управління та зменшення адміністративних витрат товариства. Встановлено принципи, з дотриманням яких мають реалізовуватися процедури обов’язкового придбання, викупу та продажу акцій, а саме: законності, балансу інтересів міноритарних та мажоритарних акціонерів, справедливої ціни акцій, прозорості та належного інформування, достатності часу та інформації, строковості, нейтралітету. Проведено відмежування корпоративних процедур обов’язкового викупу та продажу акцій за предметним, суб’єктним критеріями та підставами проведення від інших процедур примусового відчуження акцій: примусове відчуження акцій у власність держави для використання в умовах правового режиму воєнного стану; стягнення підсанкційних активів (акцій) за рішенням Вищого антикорупційного суду; стягнення в дохід держави акцій як необґрунтованих активів. Встановлено з урахуванням національного законодавства та практики іноземних країн порядок реалізації процедур придбання за публічною безвідкличною пропозицією, обов’язкового продажу, придбання та викупу акцій з визначенням кола залучених учасників, серед яких сторони процедури, товариство та інші учасники. Встановлено порядок укладання договору обов’язкового викупу акцій у спрощеній формі шляхом направлення повідомлення акціонерним товариством про право вимоги обов’язкового викупу акцій, що містять істотні умови договору та подання акціонером письмової вимоги про обов’язковий викуп акцій. На вимогу однієї зі сторін договір може бути укладений у формі єдиного документа, що дозволяє врегулювати порядок ідентифікації акціонера, порядок, строки передачі та оплати акцій, дотримання режиму конфіденційності, антикорупційної програми та інші істотні умови. Сформульовано з урахуванням наявних в законодавстві гарантій захисту прав міноритарних акціонерів в процедурах обов’язкового викупу та продажу акцій напрями їх вдосконалення шляхом: 1) встановлення обов’язку включення до публічної безвідкличної пропозиції інформації про наміри та орієнтовної дати початку проведення процедури обов’язкового продажу акцій; 2) встановлення обов’язку включення до публічної безвідкличної вимоги обґрунтування легітимної мети проведення процедури обов’язкового продажу акцій; 3) конкретизації вимог щодо істотних умов банківської гарантії, що додається до публічної безвідкличної вимоги, зокрема, строк, сума; 4) встановлення порядку відбору одночасно поданих конкуруючих вимог обов’язкового продажу акцій за критерієм вищої ціни обов’язкового продажу акцій; 5) передбачення альтернативних способів оплати викуплених акцій в процедурі обов’язкового придбання акцій; 6) включення до ціни обов’язкового продажу акцій премії (надбавки) за контроль та втручання у право власності на акції у розмірі 10 %; 7) встановлення можливості відмови від процедур обов’язкового продажу та придбання акцій або визначення особливостей їх реалізації, не врегульованих законом, в корпоративному договорі за участі всіх акціонерів ПрАТ; 8) впровадження адміністративного контролю НКЦПФР у процедурах обов’язкового придбання та продажу акцій шляхом попередньої перевірки умов публічних безвідкличних пропозицій та публічних безвідкличних вимог на відповідність вимогам закону та надання НКЦПФР повноважень зупиняти процедуру обов’язкового продажу акцій за наявності обґрунтованої скарги про порушення порядку її реалізації; 9) встановлення солідарної відповідальності заявника вимоги, його афілійованих осіб, третіх осіб, що діють спільно з ним, товариства та кінцевого бенефіціарного власника за збитки, завдані міноритарному акціонеру їх спільними діями внаслідок заниження ціни обов’язкового продажу акцій. Обґрунтовується об’єктивна складність при визначенні ринкової вартості акцій застосування середнього курсу за результатами торгів на організованому ринку капіталу та недосконалість її визначення за різними методичним підходами, що перешкоджає встановленню справедливої ціни придбання, обов’язкового продажу та викупу акцій. Аргументовано ефективність та неефективність окремих способів захисту прав міноритарних акціонерів в процедурах обов’язкового придбання, викупу та продажу, акцій з урахуванням правових висновків Верховного Суду.

Дисертаційна робота є першою в літературознавстві спробою комплексного дослідження стратегій реактуалізації історії у вибраній романній прозі та есеїстиці П. Кіньяра. Мета дослідження полягала у виявленні та характеристиці стратегій реактуалізації історії у романах П. Кіньяра 1980-2000-х років, дія в яких відбувається в минулих історичних епохах. Актуальність дослідження зумовлена активним інтересом сучасного літературознавства до феномена репрезентації та моделювання історії у літературних творах, специфіка яких визначена впливом модерністських та постмодерністських дискурсів. У французькій літературі 1980-2000-х років, поряд із традиційними історичними романами, набувають розвитку й ті, які мають на меті не достовірне відтворення історії, а її реактуалізацію, покликану пояснити не лише своєрідність плину історії, а й місця людині в ній. Йдеться про спробу переосмислення історії, яку письменник реалізує завдяки таким стратегіям оперування історією, як її наративізація та суб’єктивізація, наділення історії персональними смислами, її перепрочитання та фікціоналізація. Реактуалізація історії є однією із домінант художнього світу романістики П. Кіньяра – знакової постаті у новітньому літературному процесі Франції, чия творчість в Україні досі досліджувалась лише спорадично. Таким чином, актуальність цієї роботи визначена як необхідністю розширення літературознавчої рецепції новітньої французької літератури, так і начасним запитом на дослідження специфіки представлення та переосмислення історії у новітньому французькому романі. Для реалізації поставленої мети у роботі було окреслено своєрідність осмислення історії у філософському дискурсі Франції другої половини XX ст. і виокремлено специфічні характеристики репрезентації та інтерпретації історії у французькому романі 1980-2000-х років, що були сформульовані у ключових літературознавчих працях із цієї проблематики. Спираючись на вказану філософську та літературознавчу теорію, ми визначили характерні риси моделі реактуалізації історії, реалізованої у романістиці П. Кіньяра. Для прояснення своєрідності характерних тем і мотивів творчості автора також використовувалась есеїстика П. Кіньяра як значуща складова його літературного доробку. Як у філософському, так і в літературному дискурсах сучасної Франції розуміння історії як безперервного прогресу нівелюється, при цьому акцентується її дискретність, неможливість однозначного тлумачення. У творчому методі П. Кіньяра знаходить відображення притаманна новітньому філософському дискурсу Франції недовіра до статусу історії як метанаративу, сформульована Ж.-Ф. Ліотаром, так і до потенційної можливості об’єктивної репрезентації історії, виражена у працях таких теоретиків, як М. Фуко, П. Рікер, Ж. Дельоз і Ф. Ґваттарі. Ми дійшли висновку, що зображення історії у новітньому французькому романі в індивідуальній моделі П. Кіньяра постає оприявненням авторської візії конкретної епохи – реалізацією його суб’єктивного відчуття цього часового відтинку, яке багато в чому визначене його позалітературними зацікавленнями (інтересом до музики та художнього мистецтва, зосібна). Атрибутивною характеристикою кіньярівської моделі реактуалізації історії також є зосередженість на персонажах, витіснених на периферію макроісторії. Письменник назагал цікавиться персоналіями, забутими великою історією (головні герої романів «Альбуцій», «Всі ранки світу» та «Тераса в Римі») або малозначимими в її контексті (протагоністка роману «Записки на табличках Апроненії Авіції»). У такий спосіб П. Кіньяр маніфестує відмову від традиційної моделі історіографії, що центрується навколо ключових історичних постатей. Важливим інструментом реактуалізації історії у творчості П. Кіньяра постає жанр біофікції. Автором терміну «біофікція» є французький літературознавець Ален Бюізін, який запропонував його в однойменній статті 1991 р. А. Бюізін визначає біофікцію як роман про вигадане життя історичної персоналії або роман про життя вигаданого персонажа. Іншими словами, це фікціоналізована біографія. Французьке літературознавство віднедавна також активно оперує цим поняттям, при цьому дослідники жанру (А. Жефен, М. Монджеллі) зауважують, що він постав як виразник постмодерністської поетики. Було доведено, що характерними рисами біофікційних романів Кіньяра «Записки на табличках Апроненії Авіції» та «Альбуцій», присвячених історії Давньої Риму, є метатекстуальність, фрагментарність, жанровий еклектизм, ненадійність, нелінійність оповіді. Названі характеристики засвідчують виразну постмодерністську поетику творчості П. Кіньяра. Ігрові стратегії автора оприявнюються через включення історичних містифікацій і симулякризованість оповіді – завдяки ним письменникові вдається переконати читача в реальності існування патриціанки Апроненії Авіції та в достовірності змісту декламацій античного ритора Альбуція, що їх переповідає автор. Фрагментарна композиція романів «Записки на табличках Апроненії Авіції» і «Альбуцій» втілює недовіру автора до традиційної лінійної репрезентації історії, підпорядкованої причинно-наслідковій логіці. У цих творах автор також провадить гру з історією літератури, вписуючи фікційні записки героїні до традиції мемуаристики та наголошуючи на значному впливі декламацій античного ритора, насправді практично не збережених, на розвиток жанру роману. Було доведено, що жанр біофікційного роману П. Кіньяр синтезує із автофікцією. Так давньоримський ритор Альбуцій в однойменному романі функціонує як авторська маска. З головним героєм твору автора пов'язує тотожність біографії, психології, онтології та розуміння темпоральності. Автофікційна поетика роману увиразнює зв'язок між історією Давнього Риму та ХХ ст.: П. Кіньяр тлумачить кризу гуманізму, оприявнену трагедією Другої світової війни, як рекурсію жорстокості, притаманної давньоримській цивілізації. До взірців жанру біофікції також було віднесено романи «Всі ранки світу» та «Тераса в Римі», що реактуалізують історію середини XVII ст. Обидва твори оповідають історію життя митців цієї доби: у романі «Всі ранки світу» П. Кіньяр фікціоналізує життя Жана де Сент-Коломба та Марена Маре – реальних композиторів доби бароко, – тоді як у романі «Тераса в Римі» автор здійснює біографізацію вигаданого персонажа, гравера Жоффруа Моума. Репрезентуючи історію життя згаданих композиторів, автор ухиляється від документальної точності. Натомість він суттєво модифікує більшість деталей їхньої біографії, зосереджуючись передовсім на описі внутрішнього життя героїв, а не на прикметних особливостях тієї епохи, до якої вони належать. Згадки про тодішню макроісторію у творі є поодинокими: імена знаних історичних постатей актуалізуються виключно у стосунку до музики як центрального інтересу персонажів. У випадку роману «Тераса в Римі» П. Кіньяр реалізує біографізацію вигаданого персонажа, інкорпоруючи історію життя гравера до дійсного мистецького контексту доби бароко. Письменник переконливо пов'язує біографію Жоффруа Моума з художниками та граверами епохи – як реальними, так і фікційними, – котрі чинять вплив на його творче становлення. У такий спосіб автор, з одного боку, витворює ілюзію достовірності існування персонажа. З іншого боку, П. Кіньяр у такий спосіб веде гру з читачем, наділяючи його функцією верифікатора відомостей, представлених у творі. Фікційна біографія героя «Тераси в Римі» представлена нехронологічно та нелінійно: подібно до роману «Записки на табличках Апроненії Авіції», у цьому творі письменник відмовляється від репрезентації історії за каузальним принципом. Названі твори також відзначаються схожістю на структурно-композиційному рівні: історія життя як давньоримської патриціанки, так і гравера доби бароко постає колажем, складеним із різнорідних фрагментів. Так, нотатки Апроненії Авіції фіксують передовсім повсякдення героїні та нюансують її внутрішнє життя – списки справ і підрахунки грошей у творі чергуються із спогадами героїні та поетизованими описами природи. Тоді як у романі «Тераса в Римі» глави, присвячені історії життя гравера, перемежовуються із текстами листів та описами його гравюр і снів. Було засвідчено, що важливою компонентою моделі реактуалізації історії П. Кіньяра є своєрідна авторська візія темпоральності, котру письменник послідовно розвиває як у романістиці, так і в есеїстиці. Автор формулює концепцію «давнього часу« (фр. – «jadis»), суть якої полягає в існуванні міфічного часу витоків усього сущого – своєрідному передчассі, етапу передісторії. В оптиці автора первісний «давній час» продовжує рекурентно повертатись та проявлятись у теперішньому. П. Кіньяр наділяє цією концепцією персонажів своїх творів: так, ритор Альбуцій одним із завдань своїх декламацій визначає репрезентацію міфічного «давнього часу». Схожим чином, композитор Жан де Сент-Коломб та гравер Жоффруа Моум у своїх музичних/графічних творах силкуються передати відлуння архаїчного часу першовитоків. Аналіз інтермедіального модусу романістики П. Кіньяра засвідчив, що як музика, так і піктуральне мистецтво відіграють головно функцію медіатора авторської метамови в літературі. У творах «Всі ранки світу» та «Тераса в Римі» відсутні очікувані для романів, що зосереджуються на історії мистецтва XVII ст., описи музичних чи графічних творів цієї епохи. Натомість, музичні та піктуральні образи в цих романах унаочнюють згадану авторську концепцію темпоральності. Тож прикметною рисою Кіньярового варіанту біофікційного роману є узгодження аксіології та онтології персонажів із світоглядними переконаннями письменника. У романі «Американська окупація» П. Кіньяр перепрочитує історію повоєнної Франції в період присутності на її території американських баз НАТО. Попри позірне фокусування автора передусім на новітній історії Франції, здійснений аналіз засвідчив широту спектру історії, представленого у цьому творі. З одного боку, в романі «Американська окупація» П. Кіньяр деталізовано репрезентує історичний, соціокультурний та політичний ландшафт Франції 1950-х років, зосереджуючись при цьому на конфлікті про- та антиамериканських точок зору персонажів твору. При цьому автор послідовно описує процес дифузії національної і культурної ідентичності протагоніста під впливом масової культури США. З іншого боку, цей історичний відтинок автор представляє нерозривно пов’язаним із передісторією – згаданим міфічним часом першовитоків. В оптиці П. Кіньяра рекурентний давній час постає непорушним фундаментом будь-якої епохи. Спираючись на концепцію вічного повернення, сформульовану Ж. Дельозом, ми дійшли висновку, що в романі «Американська окупація» кіньярівський одвічний «давній час» є незмінним осердям історичного часу, тоді як повоєнна епоха тут набуває характеристик «диференціальної серії» – відмінності, привнесеної плином часу. У межах рефлексії темпоральності П. Кіньяр також розвиває концепцію архаїчних тваринних імпульсів, якими керуються люди кожної епохи. Первісна жорстокість імплікує специфіку історичного розвитку – згідно з автором, саме вона є причиною завоювань, котрі супроводжують людство від давніх часів і досьогодні та визначають закономірності плину історії. Вагомою тематичною домінантою романів П. Кіньяра є ситуація зламу епох, на тлі якої розгортається життя персонажів. Протагоністи романів «Записки на табличках Апроненії Авіції» та «Альбуцій» постають позірно ізольованими від подій великої історії. Попри це, як записки патриціанки, так 8 і риторові декламації імпліцитно засвідчують той епістемологічний злам, свідками якого стає кожен із протагоністів. Так, дія в романі «Записки на табличках Апроненії Авіції» відбувається на етапі зміни античної епістеми середньовічною (за термінологією М. Фуко) внаслідок падіння Західної Римської імперії. Тоді як трагічний модус, що домінує в декламаціях Альбуція, суґестує кризові настрої епохи правління Октавіана Авґуста, позначеної авторитаризмом і тиранією. Схожим чином, у романі «Американська окупація» П. Кіньяр фокусується на лімінальному моменті в історії – початку поступової вестернізації Франції після Другої світової війни. Матеріали дисертаційної роботи можуть бути використані при розробці нормативних і спеціальних курсів сучасної вищої школи з історії зарубіжної літератури другої половини ХХ – початку ХХІ ст. та новітньої французької літератури, при підготовці навчальних посібників із сучасної французької прози та при перекладі творів П. Кіньяра українською.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 035 «Філологія». – Навчально-науковий інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ, 2025. Робота присвячена перекладознавчому дослідженню ідіостилю сучасної американської письменниці Донни Тартт в українському перекладі. Ідіостиль визначаємо як систему мовних і концептуальних характеристик, притаманних творам певного автора, які роблять унікальною авторську картину світу, втілену в цих творах і виражену крізь усю сукупність індивідуальних мовних засобів. Теоретико-методологічна концепція дисертації базується на синтезі дескриптивного підходу до перекладу та теорій стилістичних зсувів, концептуальної інтеграції та перекладацьких стратегій. Дескриптивний підхід розглядає переклад як факт цільової культури, відмовляючись від прескриптивної оцінки перекладацьких рішень. Теорія рецепції збагачує дослідження інструментарієм для аналізу читацького сприйняття. У дослідженні застосовано комплексний підхід, що поєднує методи перекладознавства, когнітивної лінгвістики та комп’ютерного аналізу. Теорія рецепції уможливила аналіз читацьких відгуків з метою виявлення ключових концептів. Комп’ютерна обробка текстів за допомогою мови програмування Python застосована для збору читацьких відгуків, виявлення на їх основі частотності вживання лексичних одиниць та проведення перехресного аналізу; створення паралельних корпусів текстів оригіналів та перекладів романів Тартт; пошуку вербалізаторів концептів. Метод контекстуального аналізу використано для виявлення способів вербалізації концептів в оригіналі та перекладі. Теорія концептуальної інтеграції застосована для аналізу образної складової концептів та способів її відтворення в перекладі. Порівняльний перекладознавчий аналіз уможливив виявлення індивідуальних стратегій і тактик перекладачів та їхнього впливу на відтворення ідіостилю. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю комплексного перекладознавчого дослідження ідіостилю автора в перекладі та визначення особливостей його відтворення на мовному та концептуальному рівнях. Актуальність роботи також визначається зростанням інтересу до творчості Донни Тартт в Україні, що засвідчується появою українських перекладів усіх її романів (2016-2024 роки), та потребою у ґрунтовному дослідженні особливостей відтворення її ідіостилю українською мовою; важливістю вивчення індивідуальних стратегій перекладачів; потребою інтеграції методів когнітивної лінгвістики та сучасного перекладознавства для всебічного аналізу відтворення концептуальних структур у перекладі. Метою дослідження є відтворення ідіостилю Донни Тартт в українських перекладах. Обʼєктом дослідження постає ідіостиль Донни Тартт в текстах оригіналу та перекладу. Предметом дослідження є стратегії і тактики відтворення ідіостилю в українських перекладах. Матеріалом дослідження слугують романи «Щиголь» і «Таємна історія» (2870 сторінок оригінальних текстів) та їхні українські переклади, виконані В. Шовкуном та Б. Стасюком відповідно; близько 500 найпопулярніших англомовних відгуків на роман The Secret History (загальним обсягом 115740 слів) та 500 відгуків на роман The Goldfinch (загальним обсягом 180349 слів) з сайту Goodreads; 4000 і 12000 слів україномовних відгуків на переклади романів з сайту Yakaboo. Наукова новизна роботи полягає у здійсненні комплексного перекладознавчого дослідження ідіостилю Донни Тартт та його відтворення в українському перекладі. У роботі вперше: – досліджено закономірності відтворення ідіостилю через призму теорії стилістичних зсувів та перекладацьких стратегій на мовному рівні та рівні концептуальних блендів; виявлено домінування перекладацької стратегії «надмірного» втручання в українському перекладі роману «Таємна історія» через систематичне використання тактики стилістичної індивідуалізації (69% випадків) та її значного впливу в українському перекладі роману «Щиголь» (42% випадків); встановлено переважання стратегії відтворення форми при перекладі концептуальних блендів (80-90% випадків), спрямованої на збереження образної структури оригіналу; – розроблено та апробовано комплексну методику виявлення ключових концептів ідіостилю через аналіз читацької рецепції, що поєднує статистичний аналіз відгуків з автоматизованою обробкою текстів; – простежено специфіку відтворення концептів LIFE/ЖИТТЯ, DEATH/СМЕРТЬ, BEAUTY/КРАСА, ADDICTION/ЗАЛЕЖНІСТЬ, ELITISM/ЕЛІТАРНІСТЬ з урахуванням їх понятійної, образної та ціннісної складових в оригіналі та перекладі; виявлено тяжіння до стратегії «плинності» в обох перекладах романів Тартт. Практичне значення дисертаційного дослідження полягає у можливості використання його матеріалів та теоретичних результатів у викладанні курсів з теорії і практики перекладу, когнітивних теорій у перекладознавстві, а також спецкурсів з художнього перекладу та інноваційних технологій. Розроблена методика аналізу ідіостилю автора та його відтворення в перекладі може бути застосована перекладачами-практиками для покращення якості перекладів художньої літератури. Запропонований інтегрований підхід до вивчення авторського ідіостилю та особливостей його відтворення, разом із розробленим інструментарієм компʼютерного аналізу тексту, може бути корисним для дослідників у галузі перекладознавства, когнітивної лінгвістики та літературознавства. Проведене дослідження дає змогу зробити такі висновки. 1. Категорію «ідіостилю» в перекладознавчому вимірі визначаємо як систему мовних і концептуальних характеристик, притаманних творам певного автора, які роблять унікальною авторську картину світу, втілену в цих творах і виражену крізь усю сукупність індивідуальних мовних засобів. 2. Відтворення ідіостилю в перекладі передбачає збереження системи мовних та концептуальних характеристик тексту, що втілюють унікальну авторську картину світу. В перекладознавчому аспекті це вимагає збереження мовних особливостей та глибинних концептуальних структур тексту. 3. Стилістичні зсуви виступають тактиками реалізації перекладацьких стратегій та відображають природну взаємодію різних мовних та культурних систем, через що здатні суттєво впливати на концептуальну простір твору. 4. У перекладі «Таємної історії» переважає стратегія «надмірного» втручання через систематичне використання стилістичної індивідуалізації (69%), тоді як переклад «Щигля» демонструє більш збалансований підхід із нижчим рівнем індивідуалізації (42%) та вищою часткою стилістичної відповідності (30%). 5. В обох перекладах при відтворенні концептуальних блендів домінує стратегія збереження форми (90% у «Щиглі» та 80% у «Таємній історії»), що забезпечує відтворення оригінальної образної структури текстів. 6. Через аналіз читацької рецепції встановлюємо спільність сприйняття ключових концептів, серед яких LIFE/ЖИТТЯ, DEATH/СМЕРТЬ, BEAUTY/КРАСА, ADDICTION/ЗАЛЕЖНІСТЬ та ELITISM/ЕЛІТАРНІСТЬ. 7. Відтворення ключових концептів характеризується симетрією на понятійному рівні через збереження фреймової структури та деякою варіативністю на образному та ціннісному рівні, переважно, через застосування стратегії «плинності»: концепти LIFE/ЖИТТЯ, DEATH/СМЕРТЬ та BEAUTY/КРАСА зберігають структурно-семантичну організацію, тоді як ADDICTION/ЗАЛЕЖНІСТЬ та ELITISM/ЕЛІТАРНІСТЬ зазнають певних змін через адаптацію до українського культурного простору. 8. В обох перекладах домінує стратегія «плинності», що проявляється в експлікації імпліцитних смислів та використанні питомої стилістично маркованої лексики при збереженні концептуальної структури текстів.

Дисертація присвячена дослідженню взаємовизначеності культурних практик та репрезентованих ними просторів як культурологічної проблеми, відповідної сучасним викликам реальності та епістемологічним вимогам. Дослідження розкриває та розвиває позиції «просторового повороту» як одного з «культурних поворотів», який нещодавно актуалізувався у вітчизняній культурологічній теорії та суміжних з нею соціальних дослідженнях. Актуальність дослідження обумовлена, з одного боку, потенціалом «просторового повороту» в загальному контексті нової, культурологічної парадигми. Винесення на передній план просторового виміру – як такого, що поєднує в собі матеріальну речевість світу, людську тілесність, побудовані середовища, візуальні образи тощо, у їх нерозривному зв’язку з чуттєвістю, повсякденними досвідами проживання й переживання, пізнавальними й організаційними стратегіями тощо – дозволяє синтезувати проблематики сучасних культурних досліджень та відкривати перспективи для їх розвитку з цілком нових спільних позицій, відповідних загалом «присутності», ігнорованою раніше культурологічною інтерпретацією «значень». Для вітчизняного культурологічного дискурсу, який продовжує пошук своєї ідентичності, цей синтез стає особливо актуальним в контексті російсько-української війни. Вона не лише вимагає від культурологів професійної сенсотворчої активності та включення її в ширші (ціннісні, історичні тощо) контексти, від яких залежить внутрішня консолідація та міжнародна підтримка, але й в своїй тотальності стає неуникною теоретичною проблемою, що спонукає до методологічних переналаштувань. До того ж, тотальні реальності війни та мілітарні впливи на соціокультурну динаміку – питомо просторова проблема, актуалізована російсько-українською війною – загалом залишається набагато менш опрацьованою в критичних соціогуманітарних дискурсах, порівняно, наприклад, з економічною проблематикою. З іншого боку, не менш важливим є те, що «просторовий поворот» ґрунтується на новому й питомо культурному розумінні просторів – як таких, що не лише матеріально визначають людські практики, але й самі завжди є в різний спосіб означеними продуктами практик. Ця базова концептуальна рамка «просторового повороту», від якою зрештою залежить її генералізуючий й ревізіоністський потенціал, потребує культурологічного уточнення та розвитку. Об’єктом дослідження є культурні теорії та дослідження просторів в міждисциплінарному полі гуманітарних та соціальних наук другої половини ХХ – початку ХХІ ст.. Предметом – концептуалізації взаємозв’язку культурних практик та репрезентованих ними просторів. Мета дослідження – проаналізувати способи взаємовизначеності культурних практик та репрезентацій простору та виявити їх потенціал в якості «оптики» культурних досліджень. Відповідно до характеру предмету дослідження та загальній пізнавальній стратегії культурологічного дискурсу підхід дисертаційного дослідження має трансдисциплінарний характер та спирається на принципи системності та критичної історичності, а також застосовує загальнонаукові методи та принципи дослідження. Теоретико-методологічну основу дослідження складає культурологічне опрацювання концепцій тридільного виробництва простору А. Лефевра та диспозитивної єдності дискурсивного й недискурсивного М. Фуко в поєднанні їх з проблематизацією культурних практик репрезентації, закладеною британськими Сultural Studies (Р. Вільямс, С. Голл) та розширеною розвідками візуальної культури, а також з концепцією культури присутності Г. Ґумбрехта. Дослідження спирається на роботи таких зарубіжних та вітчизняних науковців: Дж. Аріггі, Р. Барта, Ж. Батая, П. Берка, Д. Брахман-Медік, Ю. Бродецької, О. Брюховецької, Г. Бьома, Є. Буцикіної, Е. Вайзмана, П. Вірільо, Д. Вудварда, К. Гінзбурга, Д. Гарві, Д. Грегорі, С. Грема, М. Джея, Ф. Джеймісона, В. Єрмоленка, В. Г. Зебальда, Л. Картрайт й М. Стуркен, М. Карповця, Ф.Кіттлера, Р. Козеллека, Т. Кривошеї, С. Леша, С. Лоу та Д. Лоуренс-Зуніги, М. Мак-Люена, Л. Мамфорда, Н. Мірзоєффа, О. Павлової, В. Приходька та С. Руденка, А.Реквітца, К. Роджерса, Й. Свенбро, П. Сейнт-Амура, Р. Сеннета, Л. Скокової, М. де Серто, П. Слотердайка, Е. Соджі, Ч. Тіллі, А. Тормахової, Дж. Харлі, В. Шивельбуша, О.Шинкаренко та інших. Наукова новизна роботи полягає у формуванні та історико-культурній конкретизації просторової «оптики», відповідної взаємовизначеності культурних практик та репрезентованих ними просторів, яка синтезує й розширює проблемне поле та радикалізує ревізіоністські вимоги сучасних культурних досліджень; та у визначенні через неї аспектів сучасних трансформацій загалом базового взаємозв’язку просторів з мілітарними технологіями й стратегіями, які демонструються й загалом актуалізуються для культурних досліджень російсько-українською війною. В межах дослідження розглянуто актуалізацію питомо просторової проблематики матеріальностей, втіленості, присутності як загальну рису культурного повороту та визначеного ним поля досліджень, відзначених пост-герменевтичним скепсисом та виходом за межі метафізичного «значення» (в сенсі позірно самостійного, десоматизованого, загалом дематеріалізованого та духовного означуваного) та його інтерпретації (надання та ідентифікації). Та, з іншого боку, виявлено задану цим зрушенням основу культурологічної реконцептуалізації просторової проблематики – виявлення того, що уся множина людських практик, яка складає культурний спосіб життя, не лише завжди обтяжена цим матеріальним виміром, але й у різні способи, від формування образів до самого по собі використання, надає йому значення, або ж репрезентує. Загальну сутність практик репрезентації узагальнено як надання надлишку присутності. Визначено базові засади французьких просторових теорій 1970-х років (А.Лефевр, М. Фуко, М. де Серто), які стимулювали безпосередньо «просторовий поворот»: з одного боку, актуалізацію та критику нерозривного зв’язку продукування просторів, знання та влади в різних масштабах, притаманного модерній ситуації, та, з іншого боку, виявлення альтернативних життєдосвідних просторів, конструйованих в тотальному та питомо означеному проживанні-переживанні; а також вимогу в просторових історіях. В культурологічному опрацюванні теорії виробництва реально-уявних просторів А. Лефевра надано визначення просторів як в основі своїй матеріальних матриць (одночасно відбитків й зразків) практик, різним чином спродукованих і в різній пропорції реально-уявних. Визначено, що в невід’ємному практичному стосунку людини з простором репрезентуються, в різний спосіб отримують надлишок присутності, обидві сторони. Узагальнено три взаємозалежні в своїх історичних трансформаціях типи таких матриць, які складають конкретизовану й використану дослідженням просторову «оптику»: «репрезентативний простір», «простір репрезентації» та «репрезентація простору». Через звернення до показових в своїй недиференційованості премодерних умов визначено «репрезентативний простір», як базову матрицю тіла з його чуттєвими орієнтаціями, першочергово тактильними, що погранично уособлює власну й навколишню матеріальну протяжність, та проаналізовано його культурогенетичний стосунок з позірно профанними практиками поїдання. На прикладі тілесно реалізованої емпірико-метафізичної або реально-уявної співпричетності людей та світу в ритуально-профанному поїданні уточнено загальну практико-просторову проблему «репрезентації» як синтетичного надання фізичній присутності надлишку та присутності метафізичному надлишку. Визначено специфіку реально-уявних «просторів репрезентації» як побудованих і в широкому сенсі матеріально втілених матриць, в стосунках з якими в монументальний спосіб реалізовується та організовується «надлюдська» (колективно-метафізична) співпричетність. Синтетичну культурно-організаційну роль просторової монументальності, явну та центральну в премодерних контекстах, розглянуто як «зворушливість» у вимірах питомо ритуального будівництва та візуальних стосунків з монументом. А також, підкреслено засадничі монументальні аспекти медіа та практик писемності, першочергово та певною мірою навіть в ранньомодерну добу невідповідних проблемі «комунікації значень». Та, з іншого боку, розглянуто поза-герменевтичну іконічність ранніх форми писемності як джерело становлення диференційованих від самої матеріальної протяжності, візуальних й об’єктивуючих матриць «репрезентацій простору», домінантних та визначальних в модерній ситуації. Окреслено комплексну генетичну роль просторів міста в стимулюванні, організації та означенні «внутрішньої» концентрації й диференціації засобів і ресурсів та «зовнішнього» просторового порядку. Розглянуто та конкретизовано цю роль через синтез практиками архітектури (виробничими та «споживчими» стосунками з просторами міста) космологічно-планувальних «репрезентацій простору» та «просторів репрезентації». Розглянуто премодерні варіації домінування принципів тілесності, або ж втіленості, та монументальності в організації реально-уявних просторів міста (давньогрецького полісу, імперського Риму, середньовічного християнського міста) та обумовлених ними географій/космологій. Проаналізовано специфіку «репрезентацій простору» в вузькому сенсі – які набувають центрального значення в модерній ситуації, технологічно інструменталізуючись та визначаючи як просторовий порядок, так і раціональний світогляд – як картографічних матриць. Загальний, картографічний принцип репрезентації простору – хоч і специфічного, але саме простору – полягає в тому, що вона є «плівкою» (з пафосом прозорості, але й обумовленою матеріальністю свого медіа), яка, відкриваючи до оперування та організовуючи матеріальну протяжність, об’єктивує її з позицій знання та влади, але й одночасно проявляє її з фону та оформлює її організаційну силу, надає надлишок присутності. Розглянуто взаємозалежність ранньомодерного розвитку та соціокультурного впливу репрезентацій простору з просторовими стратегіями організації: окреслено виміри становлення державної територіальної суверенності та європейської капіталістичної світ-економіки (загалом територіалізму та капіталізму); підкреслено центральну модернізаційну роль мілітарних стратегій в/завдяки реалізації планометричних репрезентацій, які визначилися першочергово мілітарною проблематизацію міських просторів в умовах ранньомодерних осадних війн. На цій основі конкретизовано планоментричну сутність «репрезентацій простору» як таких, що роблять однопорядним, взаємопроникним та абстрактним те, яким простір «є» (у візуальному рамкуванні емпіричних даних та стратегічних вимог), і те, яким він запланований та зрештою стає в реальності. Проаналізовано мілітарні виміри урбанізму як дизайну фізично-ментального простору міста: опосередковане владними стратегіями та територіальним «ефектом бумерангу», мілітаристське перепланування міст, притаманне ХІХ-ХХ ст.; та актуалізований в пізньомодерних умовах безпосередній воєнний «дизайн через руйнування», в вузькому сенсі пов’язаний з операційною реорганізацією міських просторів бойових дій, а в широкому сенсі з експлікацією міських життєсвітів задля їх руйнування та в самому знищенні, найбільш явно представленою тотальною «повітряною війною». Розглянуто історичну динаміку мілітарного конструювання автономного й домінантного «режиму бачення», першочергово в медіатизованому «погляді згори», пов’язаному з аеророзвідкою та картографією. Проаналізовано його пізньомодерну дедиференціацію з досвідами присутності, як специфічну реактуалізацію «репрезентативного простору», проявлену та стимульовану технологіями БПЛА (або точніше remoted-pilot aircrafts). В цьому контексті визначено виміри: (1) «увиднення» як специфічного і загалом травмуючого досвіду візуальної гетеротопної присутності, проживання-переживання, в стосунку з самою діджитальною оптичною репрезентацією; (2) медіатизованої інкорпорації «погляду згори», раніше автономізованого мілітарним порядком репрезентацій простору, в повнотілу та геоінтимну присутність репрезентативного простору тіла. Запропонований підхід та матеріали дисертаційного дослідження можуть застосовуватися в різних галузях соціогуманітарного знання, використовуватися в навчальному процесі за спеціальністю «Культурологія» в курсах з теорії та історії культури, філософії культури, культурної антропології, соціології культури, тощо.

Дисертаційне дослідження присвячене систематичному вивченню та історико-філософській експлікації дискурсу самоідентифікації філософії в українській культурі ХХ-ХХІ століть, визначенню його атрибутивних характеристик, специфічних рис та змістовних особливостей, обґрунтуванню умов можливості застосування світового та національного досвіду самоідентифікації філософії до розробки стратегій трансформації сучасної філософської науки та освіти України, які відповідають актуальним суспільним запитам і потребам в умовах воєнного стану та повоєнного відновлення України. Дисертаційне дослідження містить комплексну характеристику дискурсу і теоретичне узагальнення досвіду самоідентифікації філософії в українській філософській культурі ХХ-ХХІ століть, теоретична реконструкція його структури, яка включає культурний кластер української наукової еміграції; культурний кластер радянської доби першої половини ХХ століття; культурний кластер радянської доби другої половини ХХ століття (Київська філософська школа); культурний кластер пострадянської доби та культурний кластер сучасної української філософії. У дисертаційному дослідженні розкрито структуру зміст дискурсу самоідентифікації філософії в сучасній академічній культурі України. Обґрунтовано, що самоідентифікація сучасної української філософії здійснюється на трьох основних рівнях: (1) міжпоколіннєвому; (2) міжінституційному; (3) міжнародному, кожен з яких має два субрівні: (1) внутрішньогенераційного діалогу та (2) інтерінституційного діалогу. Перший розділ дисертаційного дослідження містить аналітичний огляд сучасної наукової літератури, що стосується теми та проблеми дисертаційної роботи, уточнення змісту ключових категорій та понять, які використовуються у дисертаційному дослідженні, обґрунтування умов можливості застосування метафілософських категорій та понять до аналізу історичного розвитку української філософії. У цій частині дисертації автор обґрунтовує звʼязок метафілософії із самоідентифікацією філософії. В контексті самоідентифікації філософії, метафілософія допомагає розуміти, як філософія визначає своє місце та роль у світі знання, які принципи вона обирає для розв’язання філософських проблем, і які критерії вона встановлює для визначення своєї ефективності. Таким чином, метафілософія допомагає філософії розуміти саму себе, визначаючи її ідентичність та її місію у філософському світі. Другий розділ дисертації присвячений дослідженню метафілософських студій, що отримали розвиток у західній філософії. Автор здійснив аналіз основних проблем самоідентифікації філософії в історії західної філософії, а також дослідив роль і функції метафілософських досліджень у сучасній західній філософії. Автор дійшов до висновку, що ключовою ідеєю західноєвропейського метафілософського дискурсу є позиція Р. Рорті, згідно з якою філософія повинна бути посередником між минулим і майбутнім, гармонізуючи старі та нові переконання і адаптуючись до змін у культурному контексті. Філософія є практикою постійного перегляду наших уявлень про світ і допомагає зберегти живучість філософського дискурсу в епоху стрімкого розвитку технологій та культурних трансформацій. У третьому розділі дисертації міститься характеристика основних змістовних етапів розвитку дискурсу самоідентифікації філософії в українській культурі радянської доби, а саме: (1) етапу «воєнного комунізму» (1918 – 1921), (2) етапу «нової економічної політики» (1921 – 1928), (3) етапу від перших політичних процесів і Голодомору в УСРР (1928 – 1932) до початку Другої світової війни (4) етапу діяльності Київської філософської школи. У цій частині дисертації автор проінтерпретував чотири публічні дискусії («філософську», «партійну», «театральну» та «літературну») як форму розвитку дискурсу самоідентифікації української філософії. Також у цьому розділі дисертації автор дійшов до висновку про ключову роль «усної філософії» у дискурсі самоідентифікації української філософії радянської та початку пострадянської доби. Найбільш впливові представники Київської філософської школи (В. Горський, М. Попович, В. Табачковський та ін.), діяльність яких припала на радянський та пострадянський період розвитку української філософської культури використовували «усну філософію» як новаторську жанрово-тематичну форму відвертих розмов-спогадів, які не могли стати об’єктом цензури радянські часи та не потребували інституційного вираження у пострадянський період. Четвертий розділ дисертації містить результати дослідження змістовних та функціональних особливостей дискурсу самоідентифікації філософії в сучасній інтелектуальній культурі України в умовах світоглядної кризи пострадянської доби та сучасного стану української академічної культури. Розділ презентує у систематизованій формі метафілософські рефлексії українських філософів пізньої радянської та пострадянської доби, а також теоретичне узагальнення змісту дискурсу самоідентифікації філософії в сучасній академічній культурі України. Автор доходить до висновку, що самоідентифікація сучасної української філософії здійснюється на трьох основних рівнях: (1) міжпоколіннєвому; (2) міжінституційному; (3) міжнародному, кожен з яких має два субрівні: (1) внутрішньогенераційного діалогу та (2) інтерінституційного діалогу. Змістовно дискурс самоідентифікації сучасної української філософії розвивається в рамках змістовно-тематичних напрямів «історії української філософії», «прикладної філософії», «методологій дослідження історії української філософії». Інтегральним результатом дисертаційного дослідження є розроблена та обґрунтована автором концептуальна модель трансформації сучасної філософської науки та освіти України з урахуванням викликів та потреб воєнного стану та повоєнного відновлення України. Автор доходить до практичного висновку, що проєктування розвитку сучасної філософської науки та освіти найбільш доцільно та ефективно здійснювати на основі динамічного поєднання внутрішньогенераційного, міжпоколіннєвого, міжінституційного та міжнародного рівнів академічного діалогу. Автором доведено, що відсутність, або слабка функціональність будь-якого із наведених рівнів є фактором ризику поляризації академічної спільноти України, що містить потенційні загрозу дестабілізації суспільного консенсусу з подальшим виникненням кризових явищ у практиках національної ідентичності.

У даній роботі визначаються смислові контексти релігійної віри, яких вона набуває у сучасному православному дискурсі. Було уточнено поняття релігійної віри, яке можна описати як суб’єктивне уявлення про потойбічне, що ґрунтується на релігійній парадигмі, має деяку міру ваги та значення для людини і впливає на її життєдіяльність. У дослідженні обґрунтовується, що релігійна віра характеризується емпірично не підтвердженим та емоційно забарвленим переконанням, надією, або сподіванням. Вона всеохопно впливає на життєдіяльність людини і безпосередньо пов’язана з релігійною парадигмою, якою в даному дослідженні виступає православ’я. Була проаналізована літературно-джерельна база та окреслені особливості тлумачення феномену релігійної віри сучасними мислителями. Використані у дослідженні джерела були розділені на три великих блоки. Їх склали праці святих отців, роботи сучасних православних філософів та богословів, а також дослідження сучасних науковців (релігієзнавців, філософів, істориків тощо). У роботі демонструється, що релігійна віра є складним явищем, яке розглядається у різних аспектах з застосуванням ряду підходів до його аналізу, серед яких виокремлюються психологічний, філософський, богословський та ін. В дослідженні обґрунтовується, що основні смислові контексти релігійної віри, які ми відстежуємо у сучасному православному дискурсі, почали формуватися ще в святоотецькій думці. У Біблії віра розглядається в системі взаємозв’язку людини і Бога. У священних текстах подаються лише вихідні положення щодо осмислення цього феномену, що відкриває можливість до пошуку нових тлумачень. Потреба у подальшому смисловому розгортанні спонукала християнських мислителів до поглиблених інтерпретацій феномену віри. У святоотецькій думці віра набуває ряду нових смислових особливостей, зокрема таких як змістовний, діалогічний, волетативний контексти, бачення віри як містичного стану, чесноти, дару від Бога та ін. Такі інтерпретації релігійної віри вплинули на її тлумачення у напрямках сучасного богослов’я та, відповідно, у сучасному православному дискурсі. Були також виокремлені та побіжно дослідженні трансформації релігійної віри, які відбувалися під впливом руху колівадів, а також наслідки популяризації ісихастської традиції. Дослідження розкриває та окреслює особливості контекстів релігійної віри, яких вона набуває у сучасній православній філософії та богослов’і. Зазначається, що сприйняття релігійної віри продовжує трансформуватись і дотепер. У сучасній православній думці смислові контексти релігійної віри зміщуються в антропологічну площину, зокрема новітніх значень набувають проблеми взаємовідносин у системі «Я-Інший», проблема виживання людини та збереження самої себе. Релігійна віра все більше починає інтерпретуватись крізь призму міжособистісного спілкування, актуалізується її діалогічний та сотеріологічний аспекти. Значну роль в цьому відіграє сьогоденне бачення догмату про Трійцю. У дослідженні окреслюється важливість інтерпретації релігійної віри у контексті патристичної спадщини. Віра також сприймається як трансформуючий феномен, що визначає світогляд людини. Велике значення також надається чуттєвій сфері, яка відіграє важливу роль у богоспілкуванні, а також може обумовлювати появу релігійної віри, впливати на її розвиток та посилювати її значення для людини. Дослідження демонструє формування основних моделей сприйняття релігійної віри в домінуючих напрямках сучасного богослов’я, серед яких неопатристика, неопаламізм, православна радикальна ортодоксія, православна теоестетика та відкрите православ’я. Визначено, що сучасні напрямки богослов’я проявляють притаманні для них особливості тлумачення релігійної віри, вирішуючи проблему пізнання царини божественного та процесу пошуку Бога. Доведено, що у неопатристичному дискурсі релігійна віра набуває особливого значення в контексті православної традиції. Натомість неопаламізм характеризується зміщенням смислових контекстів релігійної віри у сферу містичного досвіду: ключовою подією постає обоження, а християнське життя та роль релігійної віри в ньому інтерпретується з урахуванням особливого значення аскетичних вправ, містичних станів та переживань. У православній радикальній ортодоксії релігійна віра характеризується залученням інтуїтивного пізнання, а у православній теоестетиці особливий акцент робиться на емоційно-чуттєвій складовій, зокрема релігійна віра осмислюється у взаємодії з естетичним почуттям і спонукає шукати божественні прояви у навколишньому світі. В Україні здійснюється активна розробка концепції відкритого православ’я, у якій релігійна віра характеризується впливовою діалогічною складовою, що проявляється у готовності до толерантного співіснування з іншими релігіями та налагодженні діалогу з суспільством, культурою і наукою. У відкритому православ’ї релігійна віра виступає інтегруючим чинником, який сприяє збереженню та відновленню української православної традиції. Насьогодні у православному дискурсі акцентується увага на місці, ролі та значенні православної віри у суспільстві та у сучасних політичних системах. Зростає значення общини, спільної молитви та літургійної практики. Увагу православних філософів та богословів привертають проблеми політичної ортодоксії, проблеми прав людини, прозелітизму та релігійної свободи. В українському контексті набуло подальшого розвитку дослідження проблем розповсюдження та протидії ідеології «русского міру» як інструменту дестабілізації України. Дане дослідження також торкається трансформації смислових контекстів релігійної віри у контексті еклезіологічних питань. Акцентується увага на тому, що сучасні філософи та богослови активно обговорюють подію надання Томосу про автокефалію Православній церкві України. Віра розглядається безпосередньо крізь призму проблем легітимізації церковних інституцій, тлумачення канонів та взаємовідносин між церквами. У роботі проаналізовані деякі особливості церковних відносин між Православною церквою України та Українською православною церквою. Визначено, що сьогодні в Україні православні інституції легітимізуються в очах місцевих християн, зокрема і через віру в їх канонічність. У роботі також висвітлені зміни контекстів релігійної віри під час епідемій на прикладі пандемії COVID-19. Було уточнено, що у часи пандемії на передній план виходить питання збереження людського життя, а культові практики набувають віртуального характеру. У контексті підвищеного ризику для здоров’я постає проблема збереження релігійних традицій. Важливим чинником у цьому разі є сприйняття віри крізь призму чесноти та довіри: частина вірян розглядає участь у богослужіннях під час епідемії й пов’язаний із цим ризик для здоров’я як особливий вияв довіри до Бога і своєрідну «заслугу» перед Ним. Водночас прояв занепокоєння щодо можливості інфікування нерідко трактується як свідчення недостатньої глибини віри. Дана робота структурована за тематичними блоками. У першому розділі уточняється теоретико-методологічна основа дослідження, проводиться аналіз рівня наукової розробки проблеми, здійснюється огляд та класифікація літературних джерел. У розділі розкривається зміст поняття релігійної віри та смислових контекстів її розуміння, звертається увага на сучасний православний дискурс та окреслюються його часові рамки. У другому розділі відстежуються біблійні та святоотецькі впливи на сучасний процес осмислення феномену релігійної віри та зміщення її смислових контекстів. Також приділяється увага процесу формування філософського та богословського підходів до інтерпретації релігійної віри у ХІХ ст. У розділі висвітлюються характерні особливості тлумачення феномену релігійної віри, яких вона набуває у сучасній православній філософії та богослов’ї. У третьому розділі визначаються окремі смислові трансформації та контексти релігійної віри у найпоширеніших напрямках сучасного богослов’я. Проводиться аналіз та висвітлюється зміщення інтерпретативних «зрізів» феномену релігійної віри після отримання Томосу про автокефалію Православної церкви України, під час російсько-української війни та епідемії COVID- 19. Також аналізуються особливості осмислення та інтерпретації даного феномену крізь призму боротьби з ідеологією «русского міра», проблеми пошуку місця православної віри у сучасних політичних системах та проблеми відносин між православними церквами в Україні. Ключові слова: релігійна віра, напрями сучасного православного дискурсу, сучасні православні мислителі, православна філософія, богослов’я, релігійна безпека, віра в контексті кризових ситуацій, трансформація релігійної віри.

Актуальність проблеми дослідження обумовлена зростанням у сучасній гуманітаристиці інтересу до візуальних джерел та розширенням сфери їх використання у дослідженнях. На думку вчених, твори образотворчих мистецтв відіграли помітну роль у формуванні уявлень про національні історії та ідентичності у суспільствах Західної Європи «довгого XIX століття» та першої пол. XX ст. Ці переконання, у свою чергу, були частиною ідеологій і як такі лежали в основі політичних дій груп та окремих осіб. Хоча друкована графіка посідала помітне місце у європейській візуальній культурі цього періоду, за рівнем використання у якості джерела історичних досліджень вона поступається архітектурі, скульптурі та живопису. Вибір доробку А. Кампфа (1864–1950) для цього дослідження обумовлений кількома факторами. Впродовж останнього десятиліття інтерес науковців до професійної біографії і творів цього художника стрімко зріс. Графіка складає значну, однак порівняно мало вивчену частину його доробку. Важливим чинником вибору цієї теми стала потреба дослідити та ввести у науковий обіг збірку гравюр А. Кампфа з колекції Національного музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків (далі — Музею Ханенків). Мета дослідження полягає у розкритті впливу творів друкованої графіки на поширення націоналістичних ідеологій у Німеччині впродовж останніх десятиліть XIX та початку XX ст. на прикладі робіт Кампфа. Наукова новизна дослідження зумовлена тим, що воно є першим комплексним висвітленням репрезентації національної історії у друкованій графіці німецького митця-академіста кінця XIX та початку XX ст. Це також одна із небагатьох праць, присвячених функціонуванню ілюстрованої науково-популярної історичної літератури зазначеної доби як засобу поширення і підтримки націоналістичних ідеологій. Зосереджуючись на візуальній складовій низки популярних свого часу книг, ми — у більшості випадків вперше — пропонуємо критичний огляд їхніх текстів, контексту появи та дискурсу навколо них. У дисертації узагальнено наявні та запропоновано нові підходи до опрацювання друкованої графіки як джерела міждисциплінарних гуманітарних студій. Нарешті, нам вдалося уточнити інформацію про деякі твори А. Кампфа з колекції Музею Ханенків, що дозволяє ввести їх у науковий обіг. Огляд літератури з обраної теми, результати якого представлені у підрозділі 1.1., засвідчив, що сучасники сприймали А. Кампфа, перш за все, як майстра історичного живопису, а його твори розглядали через призму націоналістичних ідеологій. Наукові праці останніх десятиліть пропонують більш критичне та нюансоване бачення кар’єрної траєкторії та доробку художника. Однак його графіка дотепер залишалась на периферії досліджень. З цієї причини саме станкові гравюри, книжкова та журнальна ілюстрація А. Кампфа склали основу джерельної бази нашої роботи, що висвітлена у підрозділі 1.2. У підрозділі 1.3 охарактеризовано термінологічний апарат і методологію дослідження. Запропоновано інструментарій наукового опрацювання творів друкованої графіки як історичного джерела, який охоплює загальнонаукові методи, концепції та підходи, запозичені із різних галузей гуманітаристики, а також спеціальні рекомендації дослідників ілюстрованої літератури. У Розділі 2 окреслено політичне значення і особливості репрезентації національної історії/міфології у візуальній культурі Німеччини впродовж обраного періоду. Окремі підрозділи присвячені ролі станкової, журнальної і книжкової графіки у контексті історичної культури та політичного дискурсу доби, а також кар’єрна траєкторія А. Кампфа як художника історичного жанру. Розділ 3 присвячено двом групам творів друкованої графіки, які художник створив до початку Першої світової війни. У підрозділі 3.1. низку офортів і літографію 1890-х рр. розглянуто у розрізі офіційної ідеології Вільгельмівської Німеччини. Використовуючи графіку А. Кампфа як відправну точку, ми торкаємось ширших наукових проблем — співвідношення між сюжетами, візуальними медіа та соціальними просторами, у яких відбувалася взаємодія з мистецькими творами; формальної стійкості і смислової гнучкості деяких образів з репертуару європейської політичної іконографії. Предметом підрозділу 3.2 є серія ілюстрацій до книги «Історія Пруссії» Р. Герцога. З'ясовано місце праці у німецькій історичній культурі доби, обставини її створення та ідеологічні завдання, що ставилися перед нею. Продемонстровано, що візуальна та вербальна складові «Історії Пруссії» є прикладом, з одного боку, «офіційно-націоналістичного», телеологічного, моралістичного, подіє-орієнтованого підходу до викладу національної історії, з іншого — розмивання чітких меж між науково-популярною та художньою літературою. Останнє, на нашу думку, робило науково-популярні історичні книги особливо привабливими для цільової аудиторії, а отже, ефективними інструментами пропаганди. У Розділі 4 ми зосереджуємось на репрезентації подій Першої світової війни у друкованій графіці А. Кампфа 1914–1917 pp. З'ясовано, що у творах цього періоду художник (подібно до інших тогочасних митців-академістів) радше втілює усталений у довоєнній культурі образ героїчного німецького воїна, ніж відображає реальність воєнних дій за участі сучасної техніки. Ворог постає як «інший», протилежність фізичного і духовно могутнього німецького військовослужбовця. Вартою уваги є тенденція зображувати противника як антропоморфну, та все ж нелюдську істоту. Її можна розглядати як один із варіантів дегуманізації «образу ворога». Ми пропонуємо осмислювати корпус досліджуваних зображень через призму концепції субституційної дії образу Герхарда Пауля. Згідно з нею, типізовані, повсюдно присутні, ідеалізовані зображення, до яких належали досліджувані роботи, могли до певної міри заміщувати собою болісні, суперечливі, складні для осмислення спогади, знання або уявлення про історичні факти — і водночас функціонувати як інструмент натуралізації ідеологій. Розділ 5 присвячений репрезентації німецьких політичних лідерів у двох популярних біографіях, які проілюстрував А. Кампф, — «Бісмарк. Картина його життя і праці» Дітріха Шефера (1917) та «Гінденбург-німець» Вальтера Блюма (1932). У цих творах виклад фактичного матеріалу поєднується із міфологізацією діячів, їх трактуванням як богообраних лідерів та моральних ідеалів німецького народу. Ми вважаємо, що А. Кампф передає і підсилює уявлення про цю подвійність, використовуючи поперемінно реалістичний та алегоричний підхід до зображення героїв книг. Наше дослідження підтвердило зауваження критиків та дослідників про те, що у ілюстраціях до цих книг (як і у інших своїх творах) художник спирається на малюнки Адольфа Менцеля до «Історії Фрідріха Великого» (1840) та «Праць Фрідріха Великого» (1843–1847). Проте у цьому випадку паралелі між роботами двох художників не обмежуються запозиченнями окремих композицій чи образів. Натомість було зроблено спостереження, що герої усіх трьох серій постають у кількох іпостасях: особлива (обрана) дитина, компетентний воєначальник, античний воїн, «батько» і перший слуга народу, портрет самого себе. Кожна містить зображення ворогів, протиставлених герою. Тож у цьому випадку як візуальну схему можна розглядати цілий набір конвенційних образів. Вдалося простежити і суттєві відмінності між досліджуваними серіями А. Менцеля та А. Кампфа. У першому випадку переважають наративні ілюстрації, що з'являються всередині тексту і створюють ефект імерсії, залучаючи глядача водночас на візуальному та вербальному рівні. У другому — завдяки іншому підходу до розміщенню ілюстрацій та переважанню алегоричних образів вони відіграють роль моральної оцінки описаних подій та водночас культурного маркера, що вводить читача-глядача в позірно знайомий ідеологічний простір. Отже, впродовж майже півстоліття активної роботи з історичною тематикою А. Кампф постійно звертається до низки образів, сюжетів, художніх прийомів, що сягають корінням різних, часто доволі віддалених у часі пластів європейської візуальної культури. Приклади, які ми розглядаємо у цій роботі, демонструють здатність художників адаптувати цей репертуар до різних контекстів — у випадку А. Кампфа ними були мінливі варіації німецького націоналізму. Вони також оприявнюють різноманіття взаємозв'язків між вербальними та візуальними складовими ілюстрованих книг, завдяки якими вони були і залишаються (щоправда, нині усе частіше у цифровій формі) дієвими знаряддями у політичному дискурсі. Практичне значення отриманих в дисертації результатів полягає у віднайденні нової та уточнені наявної інформації щодо деяких творів графіки А. Кампфа. Крім того, воно доповнює корпус досліджень, що стосуються місця друкованої графіки та науково-популярної історичної літератури у культурі доби. Матеріали дисертації можуть бути корисними для науковців та викладачів, що працюють у галузях історичної міфології, політичної іконографії, історії друкованованої графіки. Крім того,¬¬ воно можуть бути використані у діяльності культурних інституцій, колекції яких містять твори графіки А. Кампфа, зокрема Музею Ханенків.

Традиційна українська культура репрезентує етнічні особливості народу, демонструє його самобутність та унікальність, зумовлену низкою культурних, соціально-економічних та політичних процесів. У ХІХ столітті започатковано багато етнографічних розвідок та досліджень, спрямованих на збереження культурної спадщини народу, які в подальшому призвели до активізації інтересу до вивчення української культури та традицій. Дослідники відвідували села, збираючи інформацію про звичаї, культуру та традиції народу, фіксуючи їх для подальших поколінь. Надалі з’явився аналіз цих робіт, який дозволив скласти уявлення про особливості матеріальної і духовної культури українського народу XIX – початку XX століття. Важливим моментом для фіксації елементів традиційної культури стало винайдення фотоапарату. Однак до моменту активного його впровадження у наукові дослідження, етнографи послуговувалися допомогою художників, щоб здійснити замальовку пам’яток. Таким чином їхня співпраця дозволяла зафіксувати візуальну картину та здійснити етнографічний опис. В контексті цього дослідження акцент здійснено на живописі, як одній із форм збереження культурної спадщини. Живопис поєднує в собі естетичні функції, разом з тим, містить ґрунтовне змістовне наповнення, що дає змогу розглянути його як важливий елемент джерельної бази дослідження. Ця дисертаційна робота хронологічно охоплює межі ХІХ – початку ХХ століть, адже це період поступового переходу від академізму та романтизму до утвердження реалізму в мистецтві на українських теренах. Тяжіння до принципів реалістичного відтворення дійсності зумовлено активізацією соціальних процесів, супроводжуючись піднесенням народних рухів та зміною мистецької парадигми, що трансформувала вектор від «високого» мистецтва естетизації міфології до прагматичного просвітництва, надавши живопису певної маніфестаційності, перетворивши його на «мальовану фотографію» сільського життя. Актуальність роботи зумовлена необхідністю всебічного дослідження наявних джерел, розширення джерельної бази етнологічних досліджень за рахунок творів живопису, використовуючи їх не лише як ілюстративні матеріали, а і як потенційно важливе джерело в результаті їх детального опису та аналізу для дослідження особливостей української традиційної культури. Цей аспект набуває більшого значення в умовах російсько-української війни та небезпеки знищення чи втрати творів живопису, а також необхідності відстоювання української культурної спадщини на міжнародному рівні. Результати дослідження дають змогу долучити твори українських художників до джерельної бази етнологічних досліджень, при цьому залучаючи суміжні наукові дисципліни для всебічного та комплексного їх аналізу, використовуючи, беззаперечно, критичний підхід. Метою дослідження є встановлення інформативності таких творів та їх відповідності історичній дійсності. Гіпотезою є потенційна можливість їх використання задля наочного дослідження візуальних аспектів традиційної культури, і головним завданням є перевірка цього твердження шляхом залучення етнографічних досліджень, письмових свідчень та інших даних для встановлення правдивості наявних зображень. Джерельну базу дослідження складають твори видатних українських малярів ХІХ – початку ХХ століть або таких, чиї життя і творчість були тісно пов’язані з Україною (Тарас Шевченко, Василь Штернберг, Іван Сошенко, Василь Тропінін, Микола Пимоненко, Сергій Васильківський, Костянтин Трутовський, Ілля Рєпін (Ріпин), Костянтин Айвазовський, Іван Соколов, Фотій Красицький, Володимир Орловський, Петро Левченко, Костянтин Крижицький, Корнило Устиянович, Микола Івасюк, Ярослав Пстрак, Олена Кульчицька, Іван Труш, Теофіл Копистинський), що містять у собі елементи матеріальної чи духовної культури українського етносу, включають зображення традиційного одягу, житла, елементів побуту, робочі процеси, святкування тощо. Аналіз наявних наукових публікацій свідчить про активізацію інтересу до цього напрямку дослідження. Спорадичні спроби інтерпретувати етнічну культуру через живопис представлені подекуди у наукових статтях, або ж побіжно згадуються в етнографічній, історичній чи мистецтвознавчій літературі. Однак, узагальнивши та систематизувавши відомості, можна говорити про наявність широкого спектру інформації, що стосується даного питання, який потребує серйозного опрацювання. Важливим елементом дослідження є обґрунтування методики роботи з творами образотворчого мистецтва як з потенційними джерелами етнографічної інформації та їх використання для подальших розвідок. Акцент зроблено саме на використання критичного та комплексного підходів, що зумовлено художнім характером твору та можливістю авторських корекцій, а також необхідністю перевірки точності інформації за допомогою додаткових джерел та історіографії. Окреслено основні перспективи роботи із зображальними джерелами образотворчого типу та перешкоди, які постають на шляху їх дослідження. Зокрема визначено позитивні зрушення у діяльності представників музейної галузі, зміни у міжнародному визнанні певних художників представниками власне українського живопису, а також відзначення заходів зі збереження культурної спадщини. Разом з тим, висвітлено перешкоди на шляху дослідження, що характеризуються розпорошеним характером збереження культурної спадщини, загрозою її втрати або знищення, обмеженістю доступу для дослідження у воєнний час. Живопис є віддзеркаленням суспільних ідей, інтересів та зацікавленостей, тож не дивно, що образотворче мистецтво ХІХ століття кардинально трансформувалося під впливом нових суспільних настроїв та течій. В загальному історичному контексті це період ліквідації кріпацтва, національних революцій, народних виступів, активізації наукових досліджень спрямованих на вивчення історії та культури, тож, закономірно, що ці аспекти по-різному проявилися в українському живописі. Українське село тривалий час зберігало свою форму, усталені звичаї, воно було законсервованим конструктом, що в досліджуваний період нечасто зазнавав суттєвих змін. З ліквідацією кріпацтва залишалася проблема викупних платежів, використання важкої селянської праці, проте художників приваблював місцевий колорит на тлі загальних складних життєвих умов. Вони вбачали в українській культурі унікальність та особливість, її відмінність від сусідніх, їх завжди приваблював образ українського села, в якому вони вбачали ідилічність, що часто знаходило своє відображення на полотнах. Аналіз загальних історичних процесів, які відбувалися у даний період, дає змогу скласти уявлення про фундаментальні чинники, що заклали підвалини для розвитку та утвердження реалізму на українських теренах. Цінність такого аналізу криється у розумінні базових постулатів, на яких будувалися організації і товариства художників-реалістів, що, в свою чергу, зумовлює розуміння об’єктивності відтворення ними дійсності. У дослідженні розкриваються основні аспекти діяльності художників, ореол їхньої роботи, що дає змогу проаналізувати регіональну специфіку відтворених ними особливостей традиційної культури, зокрема представників різних історико-етнографічних районів. Відмінності у відтворенні ними елементів культури пояснюються загальними умовами перебування українських земель у складі різних імперій, а також кліматичними, географічними, соціально-економічними та культурними впливами. У роботі здійснено інтерпретацію жіночих та чоловічних візуальних образів на полотнах малярів ХІХ – початку ХХ століть відповідно до їх вікової та соціальної категорій. Опис здійснено із залученням надбань сучасних гендерних досліджень, розроблених на основі матеріалів польових експедицій, тобто у відповідності до наявних етнографічних джерел. Візуальне відтворення таких образів дає змогу краще побачити ментальні риси, етнічний характер, вони демонструють поширені стереотипи, укорінені у свідомості традиційного суспільства, дають змогу простежити загальні особливості, на яких фокусувалися художники. Особливу увагу приділено відтворенню образу жінки у різні етапи її дорослішання та соціального становища, регламентованого патріархальним укладом. Жінки на картинах почасти фігурують як ключові постаті сюжетних композицій. Маляри часто демонструють певні їх риси, обов’язки, зони відповідальності, розкриваючи роль жінки у житті родини, сфери її соціальної взаємодії та спосіб життя. Розглянуто роль і статус чоловіка та сфери його впливів у родині та громаді, що дає змогу краще зрозуміти загальний образ сформований митцями аби виокремити вияви індивідуалізму. До того ж, окремий підрозділ присвячено змалюванню образу дитини, що частково розкриває ставлення до дітей у традиційній культурі та їх взаємодію з оточенням. У дослідженні проаналізовано наявний матеріал за картинами художників, що відображає елементи матеріальної і духовної культури народу, зокрема традиційний костюм, структуру поселення, народну архітектуру та звичаї, обряди і традиції, що потрапили у фокус уваги митців. Розкрито сутнісні регіональні особливості, здійснено опис у відповідності до наявних етнографічних матеріалів. Висновки дослідження окреслюють результати роботи за ключовими напрямками, можуть бути використані для майбутніх досліджень творів живопису в контексті етнографічних розробок, розкриваючи перспективи подальших розвідок у даному напрямку, підготовці наступних матеріалів, використовуючи окреслену групу джерел або із залученням робіт інших малярів, розроблену методологію та принципи викладу. Це дослідження, маючи етнографічний характер у своїй основі, перебуває на перетині етнологічної, історичної та мистецтвознавчої наук, тож може бути застосоване для досліджень інших галузей та напрямків.

Пропонована дисертація – комплексне дослідження поетики діджимодернізму в сучасній українській літературі. Мета наукової роботи полягала у визначенні характерних ознак діджимодерністської поетики в прозових і поетичних творах вітчизняних авторів, написаних протягом останніх десятиліть. У процесі досягнення цієї мети було визначено, що діджимодернізм – це світоглядно-мистецький напрям, який з’явився в епоху стрімкого розвитку цифрових технологій, прийшовши на зміну постмодернізмові приблизно в середині 90-х років ХХ століття. Діджимодернізм разом із метамодернізмом є однією з головних пост-постмодерністських теорій. У роботі окреслено й проаналізовано ознаки діджимодерністської текстуальності, а саме: поступальність, хаотичність, скороминущість, перероблення та опосередкованість текстових ролей, анонімне, множинне й соціальне авторство, плинність рамок, електронно-цифрова форма; розглянуто й схарактеризовано естетичні (інфантильність, реалізм, «нова щирість», аутичність) й ідейно-тематичні (віртуалізація реальності, існування людини в мережі й поза нею, проблема цифрового безсмертя тощо) домінанти діджимодерністських текстів. З’ясовано, що в художніх творах діджимодерністські ознаки можуть поєднуватися з постмодерністськими та метамодерністськими. На прикладі прозових і поетичних творів сучасної української літератури було визначено, що взаємовідношення в тріаді автор – текст – читач змінилося: в епоху діджимодернізму концепція «смерті автора» втрачає свою актуальність, натомість, із розповсюдженням Інтернету й соціальних мереж поширеним стає явище колективного авторства, текст тяжіє до нескінченності, мультимедійності й інтерактивності, що зумовлює перетворення реципієнта з пасивного читача на співавтора твору, нерідко вимагаючи від нього навичок глядача, слухача, гравця тощо. Наукова новизна роботи полягає в спробі аналізу протодіджимодерністських (ергодична література, гіпертекстуальний роман, реаліті-роман) й діджимодерністських форм літератури (інтерактивна та мережева (фейсбук-роман чи існта-поезія) література, ЛітРПГ, фанфікшн, візуальна новела, відеопоезія, кодопоезія, генерована література), а також окресленні функцій технологій QR-коду й штучного інтелекту в літературних творах. Висновки здійсненого дослідження сприяють поглибленому розумінню процесів, що відбуваються в сучасній українській літературі під впливом цифрових технологій, унаочнюють значущість діджимодернізму як літературного напряму.

Американські трансценденталісти Р. В. Емерсон та Г. Д. Торо є ключовими фігурами історії американської філософської думки, а поняття «природи» поставало центральним поняттям у їх філософії. Рефлексії щодо природи зустрічаються в історії філософії з часів античності, коли натурфілософи досліджували основні принципи та впорядкованість природи, яка розумілась чимось більшим ніж сукупність живого і неживого. Маніфестуючі основні ідеї американського трансценденталізму, його засновник Р. В. Емерсон розробив еклектичне вчення, яке увібрало в себе елементи німецького ідеалізму, античної філософії, далекосхідної містики тощо. Саме тому їх розуміння природи викликає великий інтерес дослідників різних галузей знання. Їх бачення природи є поширеною темою у екокритизмі та літературознавчих студіях. Їх роль як публічних інтелектуалів у передумовах громадянської війни є поширеною темою у історичних студіях. У політичних студіях їх часто вивчають як класиків політичної думки США. Їх визначальне значення для формування американської культури та ідентитету є загальноприйнятим у академічному світі. Проте, в межах історії філософії трансценденталісти Р. В. Емерсон та Г. Д. Торо привертали набагато менше уваги. У сучасній історії філософії вивчення цих постатей має важливу мету – надати експертний, історико-філософський аналіз їх думки, розкрити їх філософський контекст та надати новий погляд на мислителів, який розкриє філософську, а не лише літературну або політичну складову їх робіт. Тому, дослідження поняття природи Р. В. Емерсона та Г. Д. Торо у українській історії філософії долучається до світового історико-філософського тренду – розгляду трансценденталістів Р. В. Емерсона та Г. Д. Торо у їх філософському вимірі. Метою цієї роботи було розкрити поняття природи в американському трансценденталізмі Р. В. Емерсона та Г. Д. Торо. Для досягнення цієї мети було виконано такі завдання: 1. Розкрити поняття природи Р. В. Емерсона з точки зору його філософської антропології, філософії культури, онтології, філософії суспільства Р. В. Емерсона та розкрити співвідношення понять природи, людини, культури та суспільства у філософії Р. В. Емерсона. 2. Проаналізувати поняття природи у контексті епістемології та філософії культури Г. Д. Торо. 3. Розкрити специфіку розуміння поняття природи у Г. Д. Торо, проаналізувати співвідношення понять природи, культури, та «дикого» у філософії Г. Д. Торо. 4. Визначити роль поняття природи у політичній філософії Р. В. Емерсона та Г. Д. Торо. 5. Розкрити поняття природи трансценденталістів у контексті етики навколишнього середовища. Об’єкт: філософський спадок американських трансценденталістів Р. В. Емерсона та Г. Д. Торо. Предмет: поняття природи у філософському спадку американських трансценденталістів Р. В. Емерсона та Г. Д. Торо. Методологія дисертації спиралась на такі методи: герменевтичний, історичної та раціональної реконструкції, порявняльний аналіз, контекстуалізації, близького читання. Джерельну базу дослідження складають філософські та політичні твори Р. В. Емерсона та Г. Д. Торо, а також їх особисті нотатки та спогади їх сучасників. Вперше було: - Здійснено цілісний огляд поняття природи у політичних творах Р. В. Емерсона та Г. Д. Торо. - Проведено системне дослідження поняття природи з точки зору співпраці філософів Р. В. Емерсона та Г. Д. Торо в історико-філософському дискурсі. - Розкрито зв’язок поняття природи та природи людини у філософії американських трансценденталістів Р. В. Емерсона та Г. Д. Торо з урахуванням сучасних досліджень у галузі расових студій. - Здійснено критичний аналіз тези про відхід від антропоцентризму у етиці навколишнього середовища Г. Д. Торо через аналіз його розуміння поняття природи. Уточнено: - Співвідношення понять природи, людини та культури у філософії американських трансценденталістів Р. В. Емерсона та Г. Д. Торо де і культура, і людина не протиставляються природі, проте включаються в його обсяг. - Вплив специфіки розуміння природи у загальному вжитку США ХІХ ст. на філософське розуміння природи американських трансценденталістів Р. В. Емерсона та Г. Д. Торо. - Ступінь зв’язку між філософією природи та політичною філософією Р. В. Емерсона та Г. Д. Торо. Подальшого розвитку набуло: - Переосмислення унікальності філософії природи Г. Д. Торо та відмінності його розуміння природи від філософії природи Р. В. Емерсона. - Включення трансценденталістів Р. В. Емерсона та Г. Д. Торо у історико-філософський дискурс, відхід від сприйняття мислителів у виключно літературному контексті. - Дослідження взаємозв’язку американського природознавства ХІХ ст. із філософією природи американського трансценденталізму. Теоретичне значення полягає у історико-філософському дослідженні поняття природи Р. В. Емерсона та Г. Д. Торо, що доповнює історію американської філософії та відкриває нові можливості її подальшого розвитку. Практичне значення результатів дозволяє їх використання у широкому спектрі української американістики. У сучасній незалежній Україні дослідження американської культури є достатньо молодим порівняно із тими європейськими країнами, що були менше обмежені дискурсом холодної війни у своїх академічних студіях. Таким чином, дослідження поняття природи у філософії таких ключових фігур американського трансценденталізму як Р. В. Емерсон та Г. Д. Торо дає поштовх як для подальшого дослідження американської філософії, так і для української американістики в цілому. Результати дослідження поняття природи демонструють різноманітність можливих поглядів на співвідношення людини та природи що є також важливими для екологічної етики та рухів захисту навколишнього світу, що відіграє важливу роль у сучасному суспільстві.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 035 – «Філологія» (галузь знань 03 – Гуманітарні науки) – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України, Київ, 2025. Дисертаційна робота присвячена чинникам формування корейського світогляду та їх художньому відображенню в сучасній малій прозі Республіки Корея. Матеріалом дослідження слугувала корейська мала проза другої пол. XX – поч. XXI ст. від так званого «періоду розділеної нації» (분단 문학) до найсучасніших творів. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю осмислення взаємодії традиційних світоглядних та морально-етичних домінант із сучасними соціокультурними змінами другої пол. ХХ – поч. ХХІ ст. у корейській малій прозі. Аналіз цих процесів дозволяє виявити вплив глобалізації на трансформацію корейської національної ідентичності та продемонструвати роль літератури у відображенні суспільних змін. Наукова новизна полягає у тому, що пропонована дисертаційна робота є першим у вітчизняному сходознавстві досвідом комплексного наукового дослідження літератури Республіки Корея другої пол. ХХ – поч. ХХІ ст., а саме: окреслено процес становлення та еволюції малої прози, встановлено ідейно- тематичні та стильові особливості корейської прозової літератури в еволюційному процесі, проаналізовано репрезентативні оповідання та новели письменників Республіки Корея, окремі з них – вперше. Окрім цього, розвинено та структуровано наявні дослідження духовно-моральних засад, світосприйняття та світорозуміння корейців, без яких неможливе розуміння різних проявів корейської культури, у тому числі літератури. У першому розділі «Жанрова парадигма корейської малої прози (діахронічний та синхронічний аспекти)» проведено комплексний аналіз жанровизначальних чинників малої прози у вітчизняному та європейському трактуванні. Окрім цього схарактеризовано теоретичні засади дослідження прози, закладені у працях корейських літературознавців: Хан Синока, Хьон Ґірона, Квон Йонміна, Чо Доніля; окреслено різні погляди на виокремлення тематичних та жанрових видів прози, малих форм зокрема. Також ми виділили основні ідейно-тематичні особливості сучасної прози Республіки Корея, науково осмисливши знакові твори відомих авторів сучасності. У другому розділі «Віддзеркалення національного світогляду в сучасній корейській малій прозі другої пол. ХХ – поч. ХХІ ст.» проаналізовано чинники формування корейського світогляду. Визначено, що корейський світогляд формувався під впливом географічних та історичних умов, релігійного синкретизму (буддизму та шаманізму), засад колективізму. Окремо розглянуто емоційно-світоглядні концепти хан (한, екзистенційний смуток) і чон (정, емоційна прихильність), які глибоко впливають на характер міжособистісних стосунків і художнє зображення людських почуттів у корейській літературі, а також концепцію им-ян (음양), яка відображає принцип гармонійної взаємодії протилежностей у природі та суспільстві, впливаючи на формування корейського світогляду та художніх образів у малій прозі. Проаналізовано також трансформацію традиційних світоглядних категорій у контексті глобалізації, ставлення корейців до мультикультуралізму та нові моделі соціальної взаємодії в літературних творах. У висновку підкреслюється, що корейський світогляд базується на балансі між традицією і відкритістю до нового. У третьому розділі «Морально-етичні домінанти корейського етносу, відображені у корейській малій прозі другої пол. ХХ – поч. ХХІ ст.» досліджено вплив етико-філософського вчення Конфуція, що значною мірою визначило соціальні та морально-етичні орієнтири корейського суспільства. Було детально розглянуто концепцію «трьох принципів взаємин та п’яти чеснот» (삼강오륜), що регулює відносини між владою та громадянами, батьками та дітьми, чоловіками та жінками, а також як такі стосунки та їх переосмислення знайшли відображення у корейській літературі. З приходом індустріалізації відбулись зміни морально-етичних орієнтирів, а найбільш прикметною рисою цього періоду стала втрата цінності індивіда в суспільстві. Персонажі оповідань нерідко розриваються між індивідуальним ідеалом та соціальною реальністю. У розділі увагу також приділено поняттю хьо (효, синівська пошана), ставленню до жінки та комунікативній культурі спілкування, у якій підкреслюється гармонія у стосунках. Окрім цього, у роботі було розглянуто еволюцію проблематики й визначено загальні теми, спільні для творів певних періодів. У зв’язку зі швидкими темпами індустріалізації, модернізації, вестернізації та глобалізації значного поширення набули теми самотності людини, відчуження, втрати моральних орієнтирів. Унаслідок змін у суспільстві послаблюється традиційна жорстка ієрархічна система стосунків, що знаходить відображення у низці творів. Зокрема, це проявляється у зміні сімейних цінностей, зниженні авторитету батька, конфлікті між поколіннями, трансформації ставлення до жінок. Результати дослідження сприяють глибшому розумінню корейської малої прози як відображенню національного світогляду та морально-етичних норм суспільства. Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає у тому, що викладений матеріал може стати основою для подальших досліджень літературної спадщини Республіки Корея ХХ–ХХІ ст.. До українського наукового обігу залучається аналіз значного корпусу художніх та культурологічних текстів. Дослідження дає багатий фактичний і теоретичний матеріал для подальших наукових розвідок, присвячених творчості окремих корейських авторів і загалом літературного розвитку Республіки Корея. Науково-практичні результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при написанні монографій і статей з історії та критики сучасної корейської літератури, для читання курсу з історії сучасної корейської літератури, а також для дослідження літературних процесів у країнах Сходу загалом, окрім цього для складання курсу лекцій з історії літератур країн Сходу.

The dissertation is dedicated to the analysis the philosophical foundations of the Belt and Road Initiative (BRI). The Belt and Road Initiative is China’s national strategy in the early 21st century and China’s top-level grand strategy in the early 21st century. In 2013, China proposed the Belt and Road Initiative. This initiative is intended to strengthen the Asia-Europe connectivity and interoperability, and the degree of openness to other regions such as Africa and Latin America. In May 2017, on the “Belt and Road Forum for international Cooperation”, Xi Jinping emphasized that the road will be “the road to peace and prosperity road, open road, road to innovation, and the road to civilization”. The Belt and Road Initiative has actually become a further step going to the world for China, and an opportunity for the world to recognize China. The success of the Belt and Road Initiative construction depends on both lasting efforts in China and depends on the cooperation of countries along the Belt and Road. The Belt and Road Initiative is a massive infrastructure project proposed by the Chinese government in 2013, and from a philosophical perspective, the BRI can be interpreted in several ways, depending on the philosophical framework applied. Here are a few possible interpretations. This dissertation focuses on these aspects: 1. Pragmatism and Utilitarianism: From a pragmatist or utilitarian perspective, the BRI can be seen as a means to promote economic development, connectivity, and cooperation between participating countries. It aims to enhance trade, investment, and infrastructure development, potentially leading to increased prosperity and well-being for the involved nations. 2. Globalization and Cosmopolitanism: Some philosophers might view the BRI as an expression of globalization and cosmopolitan ideals. It seeks to foster interconnectedness among diverse cultures, promote mutual understanding, and encourage dialogue between different civilizations. This interpretation emphasizes the BRI’s potential to foster cultural exchange and the development of a more integrated and harmonious global community. 3. Political Realism and Geopolitics: A political realist perspective would focus on the strategic and geopolitical implications of the BRI. It could be seen as a manifestation of China’s desire to expand its influence and secure its geopolitical interests by establishing economic and political ties with participating countries. This interpretation would emphasize power dynamics, competition, and the pursuit of national interests. 4. Postcolonialism and Neocolonialism: Some scholars critical of the BRI have argued that it perpetuates neocolonial dynamics by enabling China to exert economic dominance over participating countries. This perspective highlights power imbalances, unequal partnerships, and the potential exploitation of weaker nations in the pursuit of Chinese economic and political interests. It raises questions about economic dependency, sovereignty, and the impact on local cultures and economies. 5. Environmental Ethics and Sustainability: The BRI also has implications for environmental philosophy. Critics argue that the massive infrastructure projects associated with the initiative could lead to environmental degradation, resource exploitation, and increased carbon emissions. An environmental ethicist might examine the sustainability aspects of the BRI and explore whether it aligns with principles of ecological responsibility and long-term environmental well-being. These interpretations illustrate that the philosophical meaning of the Belt and Road Initiative can vary depending on the philosophical lens applied and the specific values and concerns emphasized by different scholars. It is important to consider multiple perspectives and engage in critical analysis when examining the philosophical implications of such complex initiatives. Analyzing the philosophical basis of the Belt and Road Initiative helps people around the world better understand the background and purpose of this Initiative, and provides scientific methodological guidance for the construction of the Belt and Road Initiative and the solution of global problems. There will be four chapters in this thesis. 1. The first chapter is about research background and literature review. The initial chapter of this work delves into the research background, providing a comprehensive overview of the context and setting in which the study takes place. It also incorporates a thorough literature review, examining relevant scholarly works and existing knowledge on the subject matter. 2. The second chapter is about Marxism with Chinese characteristics as a theoretical basement of the Belt and Road Initiative. The second chapter aims to reveal in a systematic way the philosophical basement of the Belt and Road Initiative (the BRI). It is well-known that the philosophical foundations of the BRI are based on Chinese Marxism. However, it still remains unclear and unrevealed in a systematic way what elements of the Chinese Marxism system are used in the BRI. Therefore, the main objectives of the second chapter are: a) to reveal the way of European Marxism reception in Chinese philosophy; b) to show how Chinese philosophy transformed and improved European Marxism; and c) to study how contemporary Western philosophy interprets Chinese Marxism in the context of the BRI implementation. 3. The third chapter is about understanding the identity and cultural diversity: comparative analysis of the Belt and Road Initiative and Western philosophical foundations. In the third chapter, the philosophical, social and axiological issues of the concept of “shared future” are described and analyzed how it is understood in Chinese Marxism as well as Socialism with Chinese characteristics and Western philosophy and social thought. This analysis is conducted in the focus of the identity and cultural diversity issues. The third chapter results in finding the possible ways to harmonize Chinese and Western ways of understanding the problems of identity and cultural diversity in the context of the BRI implementation. 4. The last chapter is about the philosophical issues of the Belt and Road Initiative implementations in Europe. It analyses the East-European philosophical foundations of the Belt and Road Initiative and compares with that of China and West-Europe. Moreover, it reveals the philosophical and cultural differences between China and Ukraine during the construction of the Belt and Road Initiative and it provides some suggestions on promoting people-to-people and cultural exchanges between China and Ukraine under the Belt and Road Initiative. Keywords: the Belt and Road Initiative, Marxism with Chinese characteristics, Xi Jinping Thoughts, Deng Xiaoping Theory, the theoretical system of socialism with Chinese characteristics, cultural identity and diversity, community with a shared future for mankind.