Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. Вип. 2 (38)

Мета статті – ознайомлення наукових кіл України з перекладом із румунської мови "Історії румунів" Йоана-Аурела Попа, одного з найвидатніших сучасних румунських істориків, ректора Клужського університету імені Бабеша-Бояй (2012–2020), Президента Румунської Академії (з 2018 року). У статті відображено в діахронії внутрішню організацію румунських князівств: інституції та державне життя. Румунський народ займав особливе становище в Центральній та Південно-Східній Європі як єдиний спадкоємець латинської етнолінгвістичної традиції в цьому регіоні, натомість Візантійська імперія успадкувала лише римську політичну й інституційну традицію. Румунські інституції, включаючи державу, були, таким чином, римського та римсько-візантійського походження, перебуваючи під сильним впливом слов'янських зразків (і, меншою мірою, тюркських "імперій", а саме, – печенізько-куманської (половецької)). Ці два елементи – римсько-візантійський та слов'янський – загалом визначали внутрішню організацію румунських князівств. У Трансільванії, де держава та її офіційні інституції перетворилися на нерумунські, була прийнята угорська модель за німецьким зразком, але без повної ліквідації давніх місцевих структур.

Вступ. У період зламу тисячоліть на пострадянському просторі актуалізувалися соматичні питання. Тривала заборона на мистецьке самовираження, контроль інформаційної повістки, заперечення сексуального життя ("в радянському союзі сексу не було") та інші передумови, сформовані політикою СРСР, вилилися в гіперфіксацію мистецтва на тілі. Чи не найбільш полярно в українській літературі тіло представлено у творах Олеся Ульяненка: від тваринно-огидного до сексуально-привабливого. Рефлексування національних ідей, актуалізація питань тілесності та повернення в публічний простір Олеся Ульяненка разом зумовлюють актуальність цієї розвідки. Попри велику кількість праць про творчість письменника, науковці оминули увагою духовну та тілесну деградацію персонажів у романі "Серафима". Аналіз саме цих аспектів допомагає трактувати текст крізь призму епатажу й уникнути моральної оцінки твору, що й визначає новизну цієї розвідки, а її мета – простежити взаємозвʼязок тілесної та духовної деградації героїв у романі Олеся Ульяненка "Серафима" та її втілення як ознаки епатажу. Методи. Використано загальнонауковий метод дослідження, зокрема синтез та узагальнення. Також застосовано постколоніальну критику, поетологічний метод і метод рецептивної естетики. Результати. У теоретичному підґрунті дослідження – праці Юрія Білодіда, Ірини Ігнатенко, Фелікса Штейнбука та інших, які дозволяють розглядати духовність, мораль і тілесність як взаємопов'язані категорії. Акцент зроблено на рецептивному підході до моральних норм, що змінюються залежно від суспільного контексту. Особливу увагу приділено зв'язку між сімейним вихованням та деградацією героїні, що дозволяє по-новому прочитати цей текст у контексті постколоніальної критики. У центрі розвідки – ідея, що деградація персонажів на рівні інтенцій, вчинків і тілесних трансформацій є художньо вмотивованою і спрямованою на епатування читача. У статті простежено, як епатаж у "Серафимі" працює не просто як провокація, а як спосіб відтворення духовної кризи та спроба критики традиційних моральних норм, особливо тих, що закріплені радянською спадщиною. Висновки. Епатаж у романі виступає не самоціллю, а інструментом постколоніальної рефлексії. Запропоновано трактувати епатаж як спосіб художнього спротиву – проти буденності зла, стереотипного образу жінки, духовного спадку радянської епохи.

Вступ. Усний переклад, особливо в політично, економічно та соціально чутливих контекстах, відіграє ключову роль у формуванні міжнародних відносин, ділових переговорів та медіарепрезентації. Однак переклад усного мовлення виходить за межі простої лексичної точності; він вимагає глибокого розуміння прагматичних чинників, культурних нюансів і невербальних сигналів. Дослідження усного перекладу потребує міждисциплінарного підходу, що інтегрує лінгвістичну теорію, соціокультурний аналіз та когнітивну обробку інформації, щоб забезпечити збереження первинного значення повідомлень у різних мовах і контекстах. Результати. Це дослідження розглядає багатогранні виклики, пов'язані з усним перекладом, та пропонує стратегії для підвищення його ефективності. Основні висновки включають: роль прагматики; вплив невербальної комунікації; культурні особливості у перекладі; актуалізацію емоцій; технологічні досягнення в галузі перекладу. Висновки. Усний переклад – це складний процес, що потребує не лише мовної компетенції. Взаємодія вербальних і невербальних елементів, важливість культурної обізнаності та здатність передавати емоції відіграють ключову роль в інтерпретації. Для підвищення ефективності перекладу перекладачі повинні розвивати контекстну обізнаність, удосконалювати навички розпізнавання невербальних сигналів та поглиблювати культурну компетентність. Безперервне навчання, міждисциплінарна співпраця та інтеграція технологічних інструментів можуть додатково покращити результати перекладу. Оскільки глобалізація набирає обертів, то попит на висококваліфікованих перекладачів продовжуватиме зростати. Майбутні дослідження мають зосередитися на розробці інноваційних методологій для підвищення точності інтерпретації, особливо у важливих політичних та дипломатичних контекстах.

Вступ. Дослідження, проведене на матеріалі художніх творів чеських письменників останніх десятиліть (Ї. Оліч, Г. Павловська, П. Гулова, М. Шефара, О. Севрук та ін.), аналізує стадіальність і динаміку кількісних та якісних змін у характері чесько-українського міжлітературного діалогу сучасності, а також у модальності української імаготеми. Методи. У дослідженні використано історико-літературний, порівняльно-типологічний методи, а також метод структурно-системного аналізу. Результати. Поняття літературної імаготеми, впроваджене у науковий дискурс Ж.М. Мура, є однією з концептуальних категорій сучасної імагології. Вивчення української теми в зарубіжній, зокрема чеській, літературі як імаготеми залишається одним з актуальних напрямів вітчизняної компаративістики. Імагологічна парадигма складників цієї місткої теми осмислюється не лише як сукупність художніх явищ, поєднаних тематичними, топографічними чи регіональними аспектами, але й як інтегрований мистецький соціокультурний дискурс, сфокусований на проблематиці і перспективах діалогу культур в епоху децентрації, глобалізації та зростання транскультурації, з одного боку, і тенденції до локалізації культурного потоку, з іншого; взаємодії національного та універсального в художніх текстах; ролі літератури в інтенсифікації чесько-української екстралітературної взаємодії сьогодення – у площині вертикальних соціальних звʼязків та горизонтальних зовнішньо-політичних зносин. Висновки. У розвитку теми України в чеській художній прозі від кінця ХХ ст. спостерігається виразна стадіальність. Інтерпретація української імаготеми в текстах 1990-х – початку 2000-х років відбувалася здебільшого в колоніальному дискурсі, у системі координат Захід–Схід, Свій–Чужий, в якій Україна тривалий час залишалася негативно маркованим простором Чужості. Перегляд української імаготеми в чеській прозі відбувся в 2010-х роках, з появою на літературній сцені письменників молодшої генерації, у тому числі фахових україністів, а також під впливом політичних та соціокультурних змін у самій Україні. Якісно новий етап в історії чеської україніки розпочався в 2022 р. і перебуває у стадії трансформації. Його принципову рубіжність у контексті розвитку досліджуваної імаготеми засвідчує зміна модальності імагообразів українців (від Чужого до Іншого та Свого), проартикульована зміна імагопозиції, долучення цієї імаготеми у широкий дискурс осмислення історичного досвіду європейських націй та сучасного діалогу культур.

Вступ. До розгляду залучено референції на фреску "Святий Георгій і принцеса", мантуанський фресковий цикл "Турнір" і картину "Видіння святого Євстафія" у повісті Джона Фаулза "Вежа з чорного дерева". Твори Пізанелло розглядаються в контексті інтернаціональної готики. Мета дослідження – аналіз форм і функцій алюзій до живопису Пізанелло в наративі повісті і розкриття їхньої семантики. Методи. Дослідження базується на комбінованому підході, який поєднує елементи історико-культурного, інтермедіального, інтертекстуального, компаративного методів, із залученням підходів до аналізу часу й простору, елементів наратологічного, рецептивно-естетичного, міфопоетичного, семантичного, стилістичного, контекстуального та текстуального аналізу. Результати. Фрески Пізанелло відбивають характерне для інтернаціональної готики відродження лицарських цінностей і ритуалів та актуалізацію середньовічних лицарських романів. Наративний характер фресок сприяє їх органічній інтеграції до літературного тексту: веронська маркує кульмінаційний момент сюжету, розкриває самоосмислення Девіда Уїльямса і його нездатність прийняти зміни; мантуанський цикл, з його "літературною" темпоральністю, є тлом, на якому розгортається конфлікт між життєвими та естетичними позиціями героїв-художників. Фаулз імітує техніку італійських фрескістів XIV–XV ст., яка передбачає наявність синопії; у "Вежі з чорного дерева" її роль виконують алюзії на мотиви артуріани, на яких побудовані й мантуанські фрески, це сплавляє воєдино її візуальний та текстуальний складники. Картина "Видіння святого Євстафія", повʼязана з романом випробування й віри, у поєднанні з епіграфом з "Івейна" Кретьєна де Труа формує дискурс важкого шляху до значущої цілі. Висновки. Алюзії до творів Пізанелло виконують різні функції, головна – осмислення стану сучасного Фаулзу мистецтва і шляхів уникнення кризи, до якої воно рухається. Осінній світ Коміне розглянуто крізь призму метафори "осінь середньовіччя", яка виявляє звʼязок між сучасним станом мистецтва та інтернаціональною готикою. Мистецтво Пізанелло в контексті повісті також має сенс традиції, яка дає силу живопису Бреслі.

Вступ. Аналізується специфіка осмислення історії та способів її репрезентації, інтерпретація історичних референцій у романах Ч. Дікенса "Барнебі Радж", "Повість про двоє міст" та "Історія Генрі Есмонда", "Ярмарок суєти" В.М. Текерея. Мета наукового пошуку полягає у визначенні своєрідності відтворення історії у цих романах. Актуальність дослідження зумовлена потребою вивчення проблем історії, взаємодії історії та літератури, еволюції жанру історичного роману в сучасному літературознавчому дискурсі. Методи. Дослідження здійснене з використанням комбінованого підходу, який поєднує елементи історико-культурного, порівняльно-історичного й рецептивно-естетичного методів, жанрової та постмодерністської критики. Дослідницька стратегія також ґрунтується на методах семантичного, стилістичного, наратологічного, контекстуального, інтертекстуального та текстуального аналізу з елементами порівняльної типології. Результати. Встановлено, що для історичних романів Ч. Дікенса характерні збалансоване співвідношення минулого й теперішнього, комплексне бачення закономірностей та історичних соціальних змін, ідеї вікторіанського прогресивізму, міфологізація історії. Підхід В.М. Текерея до зображення історичного минулого вирізняється увагою до соціального контексту та соціальної структури епохи. Особливостями його історичної романістики є суб'єктивність оповіді, зосередження на індивідуальному досвіді як формі переживання історії, поглиблення художнього психологізму, скептицизм, іронічна позиція автора. Висновки. Ч. Дікенс і В.М. Текерей зробили вагомий внесок у розвиток жанру історичного роману. Наслідуючи традицію Вальтера Скотта, обидва автори доповнюють її новими художніми рисами та намічають подальші шляхи розвитку жанру. Вікторіанські романісти тлумачать історію насамперед у зв'язку з актуальними проблемами ХІХ ст. Водночас, вони встановлюють рівновагу між відтворюваним історичним періодом та його баченням із привілейованої позиції свого часу. Проаналізовані романи ставлять у центр зображення процес історичних змін. Визначне місце в традиції історичного роману посідають ті твори, в яких спостерігається прагнення до універсального в концептуалізації історії.

Вступ. Дослідження пов'язане з суспільними змінами в Україні та світі, які відбувалися протягом 90-х років ХХ ст. – першої чверті ХХІ ст. Період незалежності України характерний демократизацією суспільного життя, ухваленням законів щодо захисту української мови як єдиної державної, бурхливими змінами, що супроводжувалися революціями та російсько-українською війною. Це й визначило мовну ситуацію, зокрема вплинуло на появу неологізмів від уже наявних мотивувальних основ, серед яких новітніми були абревіатури. Методи. Застосовані такі загальнонаукові й лінгвістичні методи: структурний, функційний, метод компонентного аналізу, метод індукції, метод дискурс-аналізу, метод концептуального аналізу. Результати. Аналіз досліджень мовознавців та дібраного фактичного матеріалу засвідчує, що за допомогою іронії, евфемізму, перифрази, оксиморону мовці можуть не лише висловлювати суб'єктивно-оцінне ставлення, а й відображають суспільно-політичні настрої. Виявлені відабревіатурні деривати як засоби вираження пейоративної конотації можна поділити на такі лексико-семантичні групи: іменники (назви істот, конкретних об'єктів, процесів та явищ): есересерівець, пеемерчани, есесеня, емемемівці, петеувець, каемесники, беемпеводи, пеемерівець, супер-БМП, кразище, кразеня, бубабізація, єдапсизація, кадебізація міні-РЕВ, антиєепівщина, Ефесберія; прикметники: єепські, унсовські, кадебівські; дієслова: дебеерити, пеемесити; прислівники способу дії: по-тюгівськи, по-бібісівськи, по-ентеенівськи, по-деенерівськи, по-есендівськи, по-еленерівськи. Значення відабревіатурних дериватів у досліджених контекстах зумовлене ситуативно або суспільно-політично, а поява виявлених відабревіатурних дериватів-неологізмів найчастіше й спричинена контекстом іронії, евфемізму, перифрази чи оксиморону. Висновки. Неологізми, утворюючись від абревіатурних основ, виступають з різною стилістичною метою в тексті та є новітнім засобом для побудови пейоративної конотації. Ці деривати варті уваги не лише з погляду лексико-семантичних чи структурно-семантичних особливостей, а й у функційно-стилістичному аспекті.

Перше в Україні сертифікаційне тестування із латинської мови – складнощі та нюанси у проведенні оцінювання рівню знань з латини за "Загальноєвропейськими критеріями з мовної освіти".

Вступ. За три роки повномасштабної війни в полі сучасної української літератури з'явилося чимало художніх і документальних текстів, що відобразили вимушене переміщення мільйонів українців (поезія, проза, графічні романи та новели, інтернетлор). За об'єкт поданих студій узято шість текстів фікшену та нон-фікшену, що корелюють із травмою перепроживання війни та біженством. Методи. У статті задіяно студії травми, постколоніальні студії та студії пам'яті. Результати. У розвідці окреслено аналітичну базу, що стала теоретичним підґрунтям під час дослідження обраних творів фікшену та нон-фікшену. Проаналізовано три біженські щоденники: "Той божевільний рік" (2023) Євгенії Кононенко, "Ніч була" (2022) Світлани Ткаченко та "Біженка" (2023) Юлія Матту. Спостережено, що всі три твори оприявнюють психологічну травму перепроживання війни та вимушеної міграції. Авторки вдаються до автофікшену (себеписання), за Я. Поліщуком, коли пережите особисто стає визначальним для сюжету та конструювання оповіді. Проаналізовано також романи "Драбина" (2023) Євгенії Кузнєцової та "Як її не любити" (2024) Наталки Доляк, повість "Мам, пам'ятаєш?" (2024) Катерини Бабкіної. Роман Наталки Доляк та повість Катерини Бабкіної імітують щоденниковий сповідальний дискурс. Згадана художня проза так само, як і документальна, окреслює шлях порятунку від рашистської навали та віднайдення безпечного місця за кордоном; вона зосереджена на процесах деколонізації, прикметних для української колективної свідомості, яка зіткнулася з агресивним Іншим. Висновки. Спостережено, що межа між задокументованими біженськими історіями в щоденниках і повістями та романами досить умовна. Художні твори наслідують і відтворюють наративи его-документів, наближаються до oral story. Біженська документалістика натомість тяжіє до автофікшену, зосереджена на точній передачі спогадів. Прикменто, що і художні, і документальні тексти відображають процес деколонізації української свідомості. Обидва типи текстів – фікшн і нон-фікшн – творять єдиний дискурс, котрий корелює з колективною та культурною пам'яттю українців, наповнює новітній український архів.

У статті проаналізовано і систематизовано багатогранний науковий доробок професора Євгена Миколайовича Пащенка в різних сферах українсько-хорватських та хорватсько-українських культурно-освітніх та мовно-літературних зв'язків. Констатовано різноаспектність творчої та наукової діяльності вченого, широке коло порушених у його працях проблем мовно-культурного, мовно-літературного характеру в окремі періоди становлення і розвитку двосторонніх контактів, зокрема, у поворотні моменти історії обох країн. Схарактеризовано ініціативнy, організаторську й практичну діяльність Євгена Миколайовича Пащенка в повноцінному утвердженні україністики в Загребському університеті, особливо у створенні та функціонуванні в ньому відділення україністики та кафедри української мови і літератури як дієвих чинників зростання авторитету України на міжнародній арені, розширення функціонування української мови у світі. Висвітлено багаторічну й успішну роботу Євгена Миколайовича Пащенка – ініціатора й одного із засновників проєкту "Ucrainiana Croatiсa", а також його високопрофесійну діяльність як упорядника фундаментальних праць хорватських та українських учених. Звернено особливу увагу на багатий фактичний матеріал, високий рівень, наукову достовірність його власних студій видатних персоналій сербської та хорватської літератур, популяризацію й науковий супровід у рамках проєкту "Шлях по Україні". Уперше в науковий обіг авторами статті уведено вичерпну бібліографію публікацій Євгена Миколайовича Пащенка, що, з одного боку, свідчить про його вагомий внесок у царину двосторонніх українсько-хорватських і хорватсько-українських зв'язків, а з іншого – може слугувати надійним орієнтиром для молодих учених-славістів у їхніх нaукових дослідженнях.

[Кредатусова, Й. (Упоряд.). (2024). Словацько-українські взаємини в галузі мови, літератури та культури в Словаччині та в Центральноєвропейському просторі: 70 років прешовської україністики у Словаччині. Збірник матеріалів міжнародної наукової конференції (18–20 жовтня 2023, Прешов). Прешовський університет у Прешові]

Вступ. У дослідженні розглянуто воєнно-політичний твір Гая Юлія Цезаря "Commentarii de Bello Gallico" як зразок античного пропагандистського дискурсу, у якому протиставлення СВОЇ–ЧУЖІ, побудоване на експлуатації римського metus Gallicus, відіграє надзвичайно важливу роль у поясненні Цезарем причин його воєнних злочинів та у просуванні власних інтересів. Методи. У процесі наукової розвідки застосовано такі методи: описовий, лінгвокультурологічний, функціональний, контекстуального та компонентного аналізів. Результати. Було визначено центральні репрезентанти концептів ЧУЖІ та СВОЇ у дискурсі Цезаря. Виявлено, що для формування негативного образу чужих автор акцентує увагу на надзвичайному фізичному розвитку галлів та германців, протиставляючи їм порівняно невисоких італіків, що сприяє створенню враження неймовірної загрози з боку ворогів і посилює значущість власних здобутків та заслуг Цезаря на посаді намісника Римської провінції. Цезар приписує чужим такі характерні риси, як грубість, варварство, жадібність, запальний характер, нестриманість, морально-ціннісна нестабільність тощо, особливо підкреслюючи їхню войовничість, яка, на противагу войовничості римлян як морально-етичної чесноти, не визнається Цезарем раціональною, а інтерпретується як прагнення війни заради війни. Ця маніпуляція дозволяє Цезарю представити власні об'єктивно необґрунтовані воєнні напади на ворогів як превентивні дії для попередження можливих загроз. Ідея про вищий рівень розвитку римлян порівняно з ворогами, що реалізується в описах позитивного впливу римського способу життя на підкорені племена ворогів та переваг і зисків, що їх отримують ті чужі, які стають для римлян союзниками, подається як доказ правильності будь-яких рішень та дій Цезаря, спрямованих на поширення Римського миру по всій Галлії. Висновки. Аналіз мовних засобів репрезентації та функцій протиставлення СВОЇ–ЧУЖІ у "Commentarii de Bello Gallico" показав, що Цезар не був об'єктивним і повністю чесним у своїй історичній праці. Негативні стереотипи щодо галлів та германців, які існували у свідомості римлян, стали пропагандистським засобом виправдання Цезарем його численних порушень принципів ведення Bellum Justum (справедливої війни), створення образу себе як патріота та рятівника батьківщини від неминучої загрози, маніпулятивного впливу на свідомість римлян з метою формування та посилення почуття страху перед ворогами.

Вступ. Стаття присвячена аналізу повісті "Рубікон Хмельницького" (1941–1942; 1943) і роману-дилогії "День гніву" (1947, 1948) Юрія Косача як зразків модерністського історичного епосу. Особливу увагу зосереджено на тому, як авторське переосмислення традиційних моделей художньої оповіді у взаємодії з модерністськими принципами сюжето-, образо- і характеротворення формує багатовимірну епічну структуру, відкриту для різноспрямованих інтерпретацій. Методи. Дослідження ґрунтується на комплексному методологічному підході, що поєднує принципи історико-типологічного (який передбачає узагальнення спостережень над доробком письменника в межах певного етапу його творчої еволюції), біографічного (інтерпретація ідейно-естетичних засад твору крізь призму світоглядних орієнтацій і життєвих колізій автора), структурно-семантичного (що уможливлює виявлення жанрової природи досліджуваних творів, окреслення їхніх стильових рис, передусім барокових, романтичних і експресіоністських, і з'ясування особливостей композиційної організації), інтертекстуального (для вивчення зв'язків окремих творів із літературною традицією), а також інтермедіального (що дає змогу простежити діалог твору з іншими видами мистецтв, зокрема візуальними) аналізу. Результати. Встановлено, що повість "Рубікон Хмельницького" демонструє складний взаємозв'язок історіо-графічного дискурсу з літературно-мистецькими ремінісценціями, реалізованими через барокові й романтичні стильові засоби й образно-символічні коди. Натомість у романі "День гніву" втілено поліфонічну модель художньої реальності, яка передбачає одночасне існування, перехрещення і взаємодію кількох різнорівневих планів оповіді. Унаслідок цього структура роману набуває ознак мозаїчності і фрагментарності, а хронологічна послідовність подій та їх причинно-наслідкова зумовленість підпорядковуються логіці плинної, асоціативної свідомості персонажів, передусім самого Богдана Хмельницького, чиї розгорнуті внутрішні монологи стають наскрізними смисловими вузлами оповіді, об'єднуючи розірвані в часі та просторі епізоди в єдине ціле. Висновки. Доведено, що повість "Рубікон Хмельницького" і роман "День гніву" є багатовимірними художніми феноменами, котрі позначають різні, але взаємопов'язані етапи жанрово-стильової еволюції історичної прози Ю. Косача початку і кінця 1940-х рр. Жанрова трансформація в обох творах невіддільна від естетичної (зокрема переходу від бароково-романтичної візійності до експресіоністсько-психологічної фрагментарності), оскільки саме зміна стилю зумовлює спосіб індивідуально-авторської інтерпретації історичного матеріалу. Закономірно, змінюється і функція історичної епіки – з репрезентативно-хронікальної, де головним було відтворення подій у їх послідовності і причинно-наслідковій зумовленості, на рефлексивно-експериментальну, котра передбачає інтерпретацію минулого через суб'єктивний досвід, внутрішню кризу і символічну форму, що й визначає модерністський характер Косачевої прози. Водночас залишаються відкритими питання, чи ця стильова еволюція була зумовлена суто естетичними пошуками автора, чи кризою, пов'язаною з крахом великих епічних та ідеологічних наративів у повоєнну добу, та чи не спричиняє така радикальна суб'єктивізація минувшини, особливо виразна у "Дні гніву", те, що психологічна достовірність домінує над фактографічною? Перспективність обраного підходу полягає в можливості застосувати його до прози інших представників української еміграції, насамперед Косачевих сучасників-модерністів, але й реалістів також, аби з'ясувати, чи була еволюція його письма індивідуально-авторським експериментом, чи частиною загальної тенденції, що визначала естетичні пошуки української літератури в екзилі.

Вступ. Досліджено труднощі та стратегії перекладу ідіом у дипломатичному дискурсі, з особливим акцентом на їхньому вживанні в сучасних журналістських текстах. Наголошується на важливості культурного розуміння для ефективної передачі тонких відтінків і значень, притаманних дипломатичній мові. Дипломатичні ідіоми, які часто використовуються для непрямого вираження складних понять, становлять значні труднощі для переклада через їхні міцні культурні зв'язки, відтінки семантики та ймовірність неправильного тлумачення. Методи. Матеріалом дослідження є медійні тексти (інтернет-видання, газети, журнали) та їхні переклади. Застосовано описовий аналіз для класифікації дипломатичних ідіом та вивчення їхніх функцій, семантичний аналіз для дослідження значень і прагматичних відтінків, а також порівняльний підхід для оцінювання англійських ідіом та їхніх українських еквівалентів. Перекладацький аналіз оцінює такі стратегії, як еквівалентність, калькування, описовий та антонімічний переклад та опущення. Контекстуальний аналіз досліджує ідіоми в політичних промовах і медіа-текстах для розуміння їхнього конкретного застосування. Ця комплексна методика забезпечує всебічне дослідження ідіом у дипломатичному дискурсі. Результати. У дослідженні виявлено та класифіковано англійські ідіоми, пов'язані з дипломатією, за шістьма семантичними групами: конфлікт і врегулювання, двозначність і ухилення, влада і перевага, результати і прогрес, дипломатія і формальність, офіційні заходи і стратегічна поведінка. Проаналізовано різні перекладацькі стратегії, зокрема використання автентичних фразеологічних аналогів (еквівалентність), запозичення (калькування), описове відтворення (пояснювальний переклад), використання антонімів із коригуванням заперечення (антонімічний переклад) та випадки, коли ідіоми не перекладаються безпосередньо (опущення). Особлива увага приділяється збереженню нюансів і тонкощів дипломатичного дискурсу. Висновки. У статті вказано на вирішальну роль точного перекладу в дипломатії. Неправильне тлумачення, зокрема ідіом, може призвести до значних непорозумінь і навіть до ескалації політичної чи культурної напруженості. Кваліфіковані перекладачі є запорукою чіткої і точної комунікації в дипломатичному середовищі, а отже, сприяють налагодженню ефективних міжнародних відносин. Також наголошено на необхідності спеціалізованих знань і постійної адаптації перекладацької практики до мінливого дискурсу в різних культурних контекстах.

У статті представлено комплексний аналіз наукової, музейної та педагогічної діяльності Олексія Леонтійовича Долі (1964–2017) – Заслуженого працівника культури України, директора Центру фольклору та етнографії КНУ імені Тараса Шевченка, одного із провідних представників київської фольклористичної школи. Розглянуто його підходи до польових досліджень, які відзначалися глибокою контекстуалізацією текстів, детальною фіксацією "речового коду" обрядових практик (зокрема весілля в с. Плішивець, 1984 р.), а також міждисциплінарністю – поєднанням етнографії, фольклористики, культурології та музеєзнавства. Особливу увагу приділено методам інтерпретації матеріальної культури як важливої стратегії дослідження "речі як тексту", а також формам популяризації народних традицій: створенню першого в Україні каталогу народних майстрів, організації понад ста виставок декоративно‐ужиткового мистецтва, проведенню національних етнофестивалів та інтерактивних музейних проєктів ("Українська традиційна іграшка та лялька", "Благословенна Україна" тощо). Проаналізовано внесок Долі у розви ток дослідження народної лірики та псальм, зокрема зусилля зі збереження і відтворення унікальних зразків поминальних і духовних пісень. Окрема частина статті присвячена педагогічній роботі Долі: навчальні дисципліни "Народні промисли", "Українське декоративно ужиткове мистецтво", польові семінари, які сформували нове покоління фольклористів та культурологів. Окреслено також духовний вимір його діяльності, кульмінацією якого стало прийняття чернецтва з ім'ям Нестор у 2017 р. Завдяки своїй унікальній методології та особистій щирості О. Л. Доля заклав підвалини для сучасного осмислення фольклору як актуальної традиції, що поєднує наукову точність із глибоким почуттям народної душі. Здобутки та досвід ученого залишаються актуальними орієнтирами для подальших міждисциплінарних досліджень і музейно освітніх практик. У науковий обіг уведено деякі матеріали неоприлюдненого особистого архіву ученого, розшифрованого Іриною Барамбою та Яриною Закальською, що зберігається у Центрі фольклору та етнографії КНУ імені Тараса Шевченка.

Вступ. Сюзанна Коллінз, знана своєю трилогією "Голодні ігри", скориставшись тривалим читацьким запитом, у 2020 р. видала приквел "Балада про співочих пташок і змій". Цей текст не лише доповнює фабулу "Голодних ігор", а й посутньо коригує аналітичний дискурс характеристики вже відомих персонажів, зокрема провинного героя Коріолана Сноу. Постать Коріолана відома обізнаному читачу через однойменну п'єсу Вільяма Шекспіра, який черпав натхнення з праці Плутарха "Порівняльні життєписи". Відповідно, Коллінз засвоює досвід попередників та модифікує цей образ по-новому. Актуальність статті полягає в необхідності встановлення чітких зв'язків між творами сучасності та класичними текстами минулих епох, що, зумовлені циклічністю історичних і соціальних процесів, неодноразово продемонстрували повторювані матриці літературного континууму. Результати цієї розвідки сприятимуть подальшим дослідженням дискурсу героїки в українському літературознавстві. Стаття має на меті дослідити та потрактувати інтертекстуальні посилання та закодовані контексти у романі Коллінз "Балада про співочих пташок і змій" із застосуванням результатів дослідження в контексті аналізу шляху героя. Методи. Дослідження здійснене з використанням порівняльно-історичного, рецептивного та компаративного методів, а також методів герменевтичного та інтертекстуального аналізу. Результати. Встановлено, що Сюзанна Коллінз органічно вплітає римський контекст у приквел "Голодних ігор". Античні референції стають орієнтиром у контексті літературознавчого аналізу, як ось етимологія оніму "трибут", що відсилає читача до назви римського воєнного податку. Авторка алюзивно зіставляє долі двох Коріоланів: власного та шекспірівського, мімікруючи традицію Плутарха. Проте Коллінз вносить корективи в цей образ, пристосовує його до універсуму Панему, аби Сноу зміг пережити Голодні ігри та в результаті очолити Капітолій (про що дізнаємося вже з першої книги трилогії). Висновки. У юного Сноу відсутня гамартія, притаманна шекспірівському Коріоланові, що дозволяє аналізувати його не як трагічного героя, а як провинного. Саме ця модифікація дозволяє Коллінз вплести цього персонажа в матрицю Голодних ігор, щодо якої діахронія інтертекстуальних референцій демонструє, що хоч концепт оновлених гладіаторських боїв Капітолію вербалізований і структурований письменницею в ХХІ ст., він побутував задовго до створення трилогії.

Вступ. Проаналізовано художні засоби оприявнення інакшості в романі Ліббі Скотт і Ребекки Весткотт "Can You See Me?" (2019) крізь призму психопоетики. В основі психопоетики лежить її полідисциплінарність, що перешкоджає однозначному визначенню предмета дослідження. Літературознавчий аспект психопоетики зосереджений на художніх прийомах літературних текстів та їхній ефективності в досягненні мети в контексті впливу на реципієнта. Методи. Дослідження фокусується на рецептивному аспекті психопоетики як методі аналізу мети художнього слова. Результати. Роман Ліббі Скотт і Ребекки Весткотт багатий на художні засоби, які переконливо передають внутрішні переживання дівчинки з аутизмом, розкриваючи психічний розлад як чинник зінакшення особистості в нейротиповому суспільстві. Авторки майстерно відтворюють почуття та емоції героїні, використовуючи персоніфікацію, паралелізм, повтори і нагромадження перелічень. Текст демонструє розбіжність між тим, що суспільством прийнято вважати "нормальним" та прийнятним, і тим, що вирізняється від визначеної "норми", акцентуючи увагу на вимушеному "маскуванні" дитини як захисному механізмі, який водночас призводить до того, що дівчинка втрачає власну ідентичність за майстерно сконструйованими масками і контроль над власними емоціями. Твір показує також і те, що маскування властиве не лише аутистичній головній героїні, а й усім підліткам, які відчувають тиск з боку оточення. На додачу, зміна форм нарації в романі засвідчує неможливість продуктивної комунікації зі світом через використання "різних мов", а також контраст між текстом і контекстом, історією та фактами, що дає змогу зануритися у внутрішній світ героїні, її боротьбу з розладом аутистичного спектра та прийняття власних особливостей. Висновки. Добір художніх засобів роману покликаний стимулювати почуття емпатії та емоційну реакцію реципієнта як передумови досягнення катарсису, що не лише відповідає психопоетичній функції художнього слова, орієнтованого на досягнення певної мети, а й розкриває бібліотерапевтичний потенціал твору.

Пропонується перша апробація перекладу частини поезій збірки "Тіло" лауреата Державної літературної премії Греції (номінація: поезія) 2020 року, із наведенням вступних зауваг щодо загальних особливостей поетики автора. Стаття та переклад поезії були підготовлені під час проходження редакторсько-перекладацької практики (новогрецька мова) студентами освітньої програми "Новогрецька філологія, англійська мова та переклад" спільно з науковим керівником.

Вступ. У статті вивчаються особливості підготовки майбутніх фахівців з перекладу з огляду на процеси негатив-ної та позитивної лінгвістичної трансференції. Метою розвідки є аналіз помилок українських студентів перекладознавчого відділення та виявлення труднощів перекладу, що викликані впливом рідної мови на процес засвоєння іспанської, а саме, дослідження випадків інтерференції на основі письмових перекладів, виконаних учнями. Актуальність дослідження зумовлена тим, що тема минулого часу іспанської мови є однією з найсуперечливіших для українських студентів, тому існує необхідність пошуку нових підходів у методиці викладання іспанської мови. У розвідці розглянуто систему дієслівних форм минулого часу в іспанській і українській мовах, які виявляють суттєву асиметрію як на лексико-морфологічному рівні, так і концептуальному. Результати розвідки можуть допомогти викладачам у поліпшенні методики викладання іспанської мови як іноземної, а також слугувати допоміжним матеріалом студентам у їхній самостійній роботі. Методи. Для огляду означеної проблеми використано такі методи: експеримент, індукція, узагальнення, описовий метод, контрастивний або зіставний, а також методи лінгвістичного та контекстуально-інтерпретаційного аналізу. Результати. На основі письмових робіт студентів проведено аналіз помилок і виявлено випадки інтерференції рідної мови. Результати експерименту підтверджують, що труднощі виникають як у вживанні дієслівних форм минулого часу іспанської мови, так і у їх розумінні на концептуальному рівні. Виявляються випадки впливу рідної мови на мовленнєву та мисленнєву діяльність українських студентів під час навчання, що позначається на процесі засвоєння мови. З одного боку, цей вплив виявляється на формальному рівні: студент допускає граматичні помилки, оскільки обирає ту чи іншу форму, спираючись на граматичні категорії рідної мови. З іншого боку, інтерференція відбувається на концептуальному рівні. У певних випадках студент не розуміє предметної ситуації та трактує її з огляду на вже сформоване у нього просторове та часове бачення. Крім цього, якщо нові концепти відсутні в рідній мові, то студент схильний дотримуватися граматичних правил без роздумів. Все це сприяє фосилізації помилок і ускладнює процес переходу від інтермови до вільного володіння іноземною мовою. Висновки. Підтверджено, що студент у своїх перекладах в основному спирається на буквальні показники, маркери, які дозволяють обирати форму на основі граматичного правила. Такий підхід веде до механічного використання мови та нагромадження різного виду помилок. Водночас, успішним шляхом для уникнення фосилізації помилок і розвитку мовлення є розуміння іноземної мови в її концептуальному вимірі.

Вступ. Вивчення мовних засобів як елементів впливу в сучасній гібридній війні зумовлене тим, що роль мови в сучасному суспільстві не обмежується лише обміном інформацією, а стає дієвим інструментом впливу на масову свідомість і формування системи цінностей та переконань авдиторії. У дослідженні проаналізовано мовні засоби, що впливають на свідомість, настрої, уподобання громадян, і які частково / повністю можуть змінювати сприйняття подій у країні (світі), змушують виконувати відповідні дії, порушують державні комунікації із суспільством через маніпуляції та провокації. Визначено групи мовних засобів, представлених у сучасному медіадискурсі, зокрема: евфемізми, дисфемізми, фразеологізми, перифрази, симулякри тощо. Виявлено, що мовні засоби можуть забезпечувати як деструктивний, так і конструктивний інформаційно-психологічний вплив. Методи. Джерелами дослідження є медійні тексти, отримані з електронних видань, дописів на фейсбуку, новинних сайтів тощо. У процесі дослідження було використано описовий і функціональний методи, а також метод контекстуального й контент-аналізу, що дозволили виокремити та проаналізувати типові мовні засоби і прийоми інформаційно-психологічного впливу. Результати. Проаналізовано публікації щодо інформаційно-психологічного впливу гібридної війни. Визначено, що свідоме використання відповідних мовних засобів безпосередньо впливає на громадську думку. Також доведено, що мовні маніпуляції відіграють найважливішу роль у реалізації інформаційно-психологічного впливу, що формує емоційно-когнітивний стан суспільства та скеровує його поведінку. Висновки. Аналіз мовних засобів інформаційно-психологічного впливу сучасної гібридної війни засвідчує важливість розуміння, які лексико-семантичні прийоми емоційного впливу використовують українські медіа, а які ‒ ворожі російські, і з якою метою. Наголошується, що свідомий добір лексичних мовних засобів і стилістичних прийомів, покликаних спотворити відтворення реальних подій, є типовою мовною маніпуляцією.