Дискурс вимушеного переміщення в сучасній українській літературі: фікшн і нон-фікшн

Белімова, Т. (2025). Дискурс вимушеного переміщення в сучасній українській літературі: фікшн і нон-фікшн. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика, (2 (38)), 5-14. https://doi.org/10.17721/1728-2659.2025.38.01

Вступ. За три роки повномасштабної війни в полі сучасної української літератури з'явилося чимало художніх і документальних текстів, що відобразили вимушене переміщення мільйонів українців (поезія, проза, графічні романи та новели, інтернетлор). За об'єкт поданих студій узято шість текстів фікшену та нон-фікшену, що корелюють із травмою перепроживання війни та біженством.
Методи. У статті задіяно студії травми, постколоніальні студії та студії пам'яті.
Результати. У розвідці окреслено аналітичну базу, що стала теоретичним підґрунтям під час дослідження обраних творів фікшену та нон-фікшену. Проаналізовано три біженські щоденники: "Той божевільний рік" (2023) Євгенії Кононенко, "Ніч була" (2022) Світлани Ткаченко та "Біженка" (2023) Юлія Матту. Спостережено, що всі три твори оприявнюють психологічну травму перепроживання війни та вимушеної міграції. Авторки вдаються до автофікшену (себеписання), за Я. Поліщуком, коли пережите особисто стає визначальним для сюжету та конструювання оповіді. Проаналізовано також романи "Драбина" (2023) Євгенії Кузнєцової та "Як її не любити" (2024) Наталки Доляк, повість "Мам, пам'ятаєш?" (2024) Катерини Бабкіної. Роман Наталки Доляк та повість Катерини Бабкіної імітують щоденниковий сповідальний дискурс. Згадана художня проза так само, як і документальна, окреслює шлях порятунку від рашистської навали та віднайдення безпечного місця за кордоном; вона зосереджена на процесах деколонізації, прикметних для української колективної свідомості, яка зіткнулася з агресивним Іншим.
Висновки. Спостережено, що межа між задокументованими біженськими історіями в щоденниках і повістями та романами досить умовна. Художні твори наслідують і відтворюють наративи его-документів, наближаються до oral story. Біженська документалістика натомість тяжіє до автофікшену, зосереджена на точній передачі спогадів. Прикменто, що і художні, і документальні тексти відображають процес деколонізації української свідомості. Обидва типи текстів – фікшн і нон-фікшн – творять єдиний дискурс, котрий корелює з колективною та культурною пам'яттю українців, наповнює новітній український архів.