Дисертації | Dissertations

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 2022 року спричинило одну з найбільших вимушених міграцій у сучасній Європі. Масові переміщення населення супроводжуються не лише соціальними й економічними, а й вираженими психологічними наслідками, зокрема посттравматичними симптомами. Дослідження показують, що біженці, які зазнали травматичних подій, демонструють характерні зміни у часовій перспективі – негативне минуле й фаталістичне теперішнє можуть переважати, тоді як відсутність виразної орієнтації на майбутнє ускладнює адаптацію (Papastamatelou et al., 2021; Marczak et al., 2021; Plokhikh, V., Kireieva, Z., & Skoromna, M., 2024). Водночас підхід збалансованої часової перспективи вказує на взаємозв’язок позитивних часових орієнтацій із кращим психічним станом. Проте більшість робіт досліджує лише окремі часові компоненти або не враховує можливих нелінійних ефектів (Kira, Shuwiekh & Laddis, 2023). Рідко розглядається роль суб’єктивного благополуччя й особистісних рис як модераторів чи медіаторів впливу травматичного досвіду на часову перспективу. Окрім того, бракує комплексних лонгітюдних досліджень, які відстежували б динаміку взаємозв’язків між ПТСР і часовою орієнтацією саме в контексті українських біженців. З’ясування того, як збалансована часова перспектива співвідноситься з посттравматичними симптомами та якою мірою суб’єктивне благополуччя й особистісні чинники можуть пом’якшувати їхній негативний вплив, має як теоретичне, так і практичне значення. Одержані знання можуть лягти в основу психологічних інтервенцій і сприяти розробці програм підтримки переселенців для полегшення адаптації та покращення психічного здоров’я в умовах вимушеної міграції. Метою дослідження є встановити та проаналізувати характер взаємозв’язку між часовою перспективою та посттравматичними симптомами серед вимушених переселенців з України, які перебувають у Німеччині, а також виявити роль суб’єктивного благополуччя та особистісних рис у формуванні більш адаптивних моделей сприйняття часу. Теоретико-методологічну основу склали: концепція часової перспективи (Zimbardo & Boyd, 1999); підхід збалансованої часової перспективи (Stolarski et al., 2011); модель «Великої п’ятірки» (McCrae & Costa, 1987); когнітивна модель ПТСР (Ehlers & Clark, 2000) та теорія посттравматичного зростання (Tedeschi & Calhoun, 1996). Крім того, у роботі враховано сучасні емпіричні дослідження (Papastamatelou et al., 2021; Fabbri et al., 2022; Kira, Shuwiekh & Laddis, 2023), що акцентують на нелінійному характері впливу травматичного досвіду на часову перспективу, а також роль суб’єктивного благополуччя як буферного механізму. На основі проаналізованих джерел було сформовано дизайн дослідження, який містив наступні психодіагностичні методики: модифікована версія опитувальника Зімбардо (Zimbardo Time Perspective Inventory, ZTPI-18), опитувальник посттравматичних симптомів (Posttraumatic Symptom Scale, PTSS-10), Шкала задоволеності життям (Satisfaction With Life Scale, SWLS), Короткий особистісний опитувальник (Ten-Item Personality Inventory, TIPI). Збір даних тривав із вересня 2022 р. по червень 2023 р. і охоплював шість хвиль опитування (T1–T6). Учасниками стали 595 українських біженців у Німеччині (88% жінок, 12% чоловіків), віком від 18 до 60+ років. Усі респонденти проживали в Україні до лютого 2022 р. й володіли українською мовою. Дані оброблено з урахуванням потенційного високого відсотка вибування. Використані методи математико-статистичної обробки включали описові статистики, α-Кронбаха, конфірматорний факторний аналіз, аналіз вибування (attrition), кореляційний аналіз (ρ-Спірмена), критерії Манна-Уітні, Крускала-Уолліса, лінійну й квадратичну регресію, регресійні моделі з модерацією та медіацією. Ключовими результатами дослідження є те, що більша частина вибірки українських біженців у Німеччині загалом характеризується помірною незбалансованою та помірно збалансованою часовою перспективою: 40,5% учасників мають помірно незбалансований часовий профіль, 36,3% – помірно збалансований, тоді як лише 8,1% демонструють високий рівень збалансованості, а 15,1% – виражену незбалансованість. Гендерні відмінності не виявили статистично значущого впливу на загальний рівень збалансованості часової перспективи та її окремі компоненти, а вікові варіації, хоча й спостерігаються у таких аспектах, як позитивне/негативне минуле чи гедоністичне теперішнє, не змінюють загального рівня збалансованості. Водночас вищі показники посттравматичних симптомів порушують збалансованість часової перспективи (β = 0,20, p < 2e-16), тоді як зростання суб’єктивного благополуччя пов’язане з гармонійнішим сприйняттям часу (β = -0,27, p < 2e-16. Множинна лінійна модель у цілому є статистично значущою (F = 128,9, p < 2,2e-16), а коефіцієнт детермінації R² = 0,20 вказує на те, що зазначені предиктори пояснюють 20% дисперсії ЗЧП. Проте аналіз із включенням квадратичного терміну посттравматичних симптомів дає підстави говорити про нелінійний характер цього взаємозв’язку: при високих рівнях травматичного досвіду незбалансованість часової перспективи різко зростає. Квадратичний компонент посттравматичних симптомів при цьому є статистично значущим (β = 0,19, p < 2e-16), а суб’єктивне благополуччя зберігає негативний зв’язок із часовою перспективою (β = -0,22, p = 4.45e-13). Нова модель пояснює 30% дисперсії ЗЧП (R² = 0,30). Суб’єктивне благополуччя виявило медіаційний ефект у взаємозв’язку між часовою перспективою та посттравматичними симптомами. У новій моделі посттравматичні симптоми (у квадратичній формі) все ще мають негативний вплив на суб’єктивне благополуччя (β = -0.16, p = 0.002). Водночас, суб’єктивне благополуччя є значущим предиктором часової перспективи (β = -0.31, p < 0.001). Прямий ефект посттравматичних симптомів на часову перспективу залишається значущим навіть після врахування медіатора (β = 0.35, p < 0.001). Однак, розрахунок непрямого ефекту показав, що частина цього впливу реалізується через суб’єктивне благополуччя (β = 0.05, p = 0.006), що підтверджує часткову медіацію. Загальний ефект (сума прямого та непрямого впливів) становить 0.39 (p < 0.001), що свідчить про наявність суттєвого зв’язку між посттравматичними симптомами та часовою перспективою. У моделі модерації виявлено статистично значущу взаємодію між посттравматичними симптомами (ПТС²) та суб’єктивним благополуччям у прогнозуванні збалансованості часової перспективи (β = 0.04, p < 0.001). Головний ефект ПТС² залишається значущим (β = 0.21, p < 0.001). Водночас суб’єктивне благополуччя демонструє негативний зв’язок із ЗЧП (β = -0.33, p < 0.001), що узгоджується з попередніми результатами. Якість моделі оцінюється як достатньо висока: коефіцієнт детермінації становить R² = 0.31, що свідчить про пояснення 31% дисперсії залежної змінної. Порівняно з попередніми моделями, включення інтерактивного ефекту дозволило покращити пояснювальну здатність моделі. Серед досліджуваних особистісних рис ключову роль відіграє відкритість до досвіду, яка сприяє більш гармонійному сприйняттю часу у українських біженців (β = -0.19, p < 0.001). Включення цієї змінної в модель модерації дозволила підвищити якість моделі до 35% (R2=0.35). Для оцінки динаміки взаємозв’язку між часовою перспективою, суб’єктивним благополуччям, посттравматичними симптомами та особистісними рисами було побудовано модель змішаних ефектів. Загальна структура зв’язків залишається стабільною протягом дослідження (β = -0.01, p = 0.664 для «Хвилі»). Квадратичний ефект ПТС² значущий (β = 0.22, p < 0.001), що вказує на нелінійний вплив ПТС. Суб’єктивне благополуччя стабільно корелює з більш збалансованою часовою перспективою (β = -0.23, p < 0.001), а відкритість до досвіду підтверджує свою роль у цьому процесі (β = -0.20, p < 0.001). Модераційний ефект благополуччя на зв’язок між ПТС² та часовою перспективою (β = 0.04, p < 0.001) свідчить, що за високого рівня ПТС його позитивний вплив знижується. Значуща взаємодія між відкритістю до досвіду та хвилею (β = 0.05, p < 0.001) показує, що вплив відкритості змінюється з часом. Оцінка моделі за REML-критерієм (2366.0), стандартними відхиленнями випадкових ефектів (0.57) та залишковою дисперсією (0.42) підтверджує її адекватність. Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше: - побудовано та верифіковано модель, у якій негативний вплив посттравматичних симптомів на збалансованість часової перспективи послаблюється суб’єктивним благополуччям. - з’ясовано внесок відкритості досвіду у збалансованість часової перспективи на різних етапах перебування в приймаючій країні: з часом позитивний ефект послаблюється. - виявлено, що взаємозв’язок між посттравматичними симптомами та часовою перспективою має нелінійний характер, що свідчить про пороговий ефект травми на когнітивну організацію часу. розширено уявлення про: - взаємозв’язок часової перспективи з суб’єктивним благополуччям як механізм подолання посттравматичних симптомів. - динаміку часової перспективи у українських біженців в Німеччині: роль субʼєктивного благополуччя як буферного механізму між посттравматичними симптомами та часовою перспективою зменшується до певної міри з часом, але загальна структура взаємодій залишається стабільною. Практичне значення роботи полягає у тому, що результати проведеного дослідження можуть бути застосовані у роботі центрів психічного здоров’я та психосоціальної підтримки; лікарями та психологами у здійсненні інтервенцій спрямованих на оптимізацію адаптаційних процесів, зниження рівня посттравматичного стресу та формування більш збалансованої часової перспективи. Це, в свою чергу, сприятиме покращенню загального психологічного благополуччя вимушених переселенців і забезпечить більш ефективну підтримку осіб, що пережили травматичні події. Результати дослідження також можуть бути застосовані при викладанні дисциплін «Патопсихологія», «Клінічна психологія», «Психодіагностика», «Клінічна психодіагностика», «Експериментальна психологія», «Апаратні методи психологічної реабілітації та корекції», «Міжпрофесійна взаємодія у галузі охорони здоров’я», «Психологічне консультування та психотерапія для окремих категорій клієнтів». Результати дослідження впроваджено в роботу ТОВ «КАНТАР УКРАЇНА» у процесі підготовки, проведення та аналізу соціологічних і маркетингових досліджень, що дає змогу більш точно враховувати психологічний стан респондентів та підвищувати якість отримуваних даних (довідка про впровадження №28 від 04.03.2025). Також результати дисертаційного дослідження впроваджено у навчальний процес факультету психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (довідка про впровадження №016/36 від 03.03.2025). Зокрема, результати дослідження використовуються при розробці робочих програм та викладанні дисциплін «Клінічна психологія», «Дизайн психологічного дослідження з елементами математичної статистики» та «Нейропсихологія особистості». Результати дослідження відображено у 8 публікаціях серед яких 2 статті виданнях, віднесених до першого-третього квартилів (Q1-Q3) відповідно до класифікації SCImago Journal and Country Rank або Journal Citation Reports, 2 статті у фахових виданнях України, 4 тез.

Актуальність дослідження зумовлена недостатньою кількістю емпіричних робіт, що комплексно вивчають вплив позитивних (соціальна підтримка, самоприйняття, сімейна підтримка та ін.) та негативних чинників (емоційний гандикап, аудизм) на суб’єктивне благополуччя осіб із порушеннями слуху в Україні. Військовослужбовці з такими порушеннями зазнають подвійного навантаження: сенсорної дезадаптації та стресу в екстремальних умовах. Результати дослідження важливі для вдосконалення надання психологічної допомоги даній категорії осіб. Мета дослідження – теоретично та емпірично визначити психологічні чинники суб’єктивного благополуччя осіб з порушеннями слуху. Об’єкт дослідження – суб’єктивне благополуччя. Предмет дослідження – психологічні чинники суб’єктивного благополуччя осіб з порушеннями слуху. Для досягнення мети були поставлені наступні дослідницькі завдання: 1. Здійснити теоретико-методологічний аналіз проблеми суб’єктивного благополуччя, зокрема в осіб з порушеннями слуху, на основі чого створити теоретичну модель психологічних чинників суб’єктивного благополуччя в осіб з порушеннями слуху. 2. Емпірично визначити суб’єктивне благополуччя в осіб з порушеннями слуху. 3. Виокремити емпірично психологічні чинники суб’єктивного благополуччя в осіб з порушеннями слуху. 4. Розробити рекомендації щодо надання психологічної підтримки військовослужбовцям та особам з пізньою втратою слуху. Для досягнення дослідницької мети були застосовані такі методи: теоретичні: аналіз, синтез, індукція, дедукція, класифікація, порівняння, узагальнення та теоретичне моделювання. Анкетування: для визначення окремих соціальних та демографічних показників. Психодіагностичні методи: багатовимірна шкала соціальної підтримки (Г. Зімет); шкала самооцінки М. Розенберга; шкала задоволеності життям Е. Дінера; опитувальник «Самооцінка психічних станів» (Г. Айзенка, в адаптації С. Д. Максименка, Л. М. Карамушки, Т.В.Зайчикової); 6-шкальна методика «Шкали психологічного благополуччя» К.Ріфф; проективний тест М. Куна, Т. Макпартленда «Хто Я»; опитувальник гандикапу в дорослих з порушеннями слуху. Статистичні методи: описові: визначення середніх. Перевірка нормальності: критерій Шапіро-Уілка. Порівняльні: U-критерій Манна-Уітні, однофакторний дисперсійний аналіз, критерій Крускала-Уолліса. Кореляційний аналіз: для дослідження зв’язків між змінними. Факторний аналіз: Oblimin-ротація. Множинний регресійний аналіз. Обробка даних здійснювалася в Jamovi 2.4.14 та Microsoft Excel. Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше: сформульовано визначення суб’єктивного благополуччя для осіб із порушеннями слуху у вузькому та широкому розумінні. Запропоновано теоретичну модель психологічних чинників суб’єктивного благополуччя в осіб з порушеннями слуху. Застосовано опитувальник Hearing Handicap Inventory for Adults (HHIA) авторства C. W. Newman, B. E. Weinstein, G. P. Jacobson & G. A. Hug на українській вибірці для визначення рівня соціального та емоційного гандикапу в осіб з порушеннями слуху (надійність визначено за допомогою критеріїв α Кронбаха та ω МакДональда). Визначено факторну структуру суб’єктивного благополуччя осіб з порушеннями слуху, що включає такі латентні фактори: «Психологічне благополуччя», «Соціальна підтримка», «Гандикап», «Психологічний дистрес» та «Агресивність». Визначено вираженість суб’єктивного благополуччя в осіб із порушеннями слуху: низька, помірна і висока. Емпірично підтверджено, що ключовими особистісними психологічними чинниками суб’єктивного благополуччя осіб з порушеннями слуху є «самоприйняття», «самооцінка». А провідним соціально-психологічним чинником є «соціальна підтримка». Створено психоедукаційний лист психологічної підтримки військових із порушеннями слуху. Дисертація містить 3 розділи. У першому розділі проведено аналіз наукових джерел, присвячених поняттям «суб’єктивне благополуччя», «якість життя», «задоволеність життям» та їх взаємозв’язку. Окреслено основні психологічні чинники, що визначають суб’єктивне благополуччя в осіб з порушеннями слуху, запропоновано авторське визначення суб’єктивного благополуччя в осіб із порушеннями слуху та побудована теоретична модель дослідження психологічних чинників суб’єктивного благополуччя цих осіб. У другому розділі дисертаційного дослідження здійснено обґрунтування вибору психодіагностичного інструментарію для проведення емпіричного дослідження психологічних чинників суб’єктивного благополуччя осіб з порушеннями слуху та надано характеристику вибірки досліджуваних. У дослідженні взяли участь 270 осіб із порушеннями слуху, з яких 51- цивільні, а 219 – військові. Третій розділ дисертації містить результати статистичного аналізу даних емпіричного дослідження, проведеного у 2023-2024 роках. Основні результати дослідження наступні: військовослужбовці з порушеннями слуху виявляють вищі рівні тривожності та ригідності порівняно з цивільними. За результатами шкали задоволеності життям Е. Дінера, жінки з порушеннями слуху виявили вищий рівень задоволеності життям, ніж чоловіки. За культурною ідентичністю найвищі показники задоволеності життям спостерігалися серед опитаних із глухою ідентичністю. Найвищий рівень самооцінки мають опитані юнацького віку, досліджувані з ранньою втратою слуху та цивільні опитані. Учасники дослідження юнацького віку демонструють найвищі результати за шкалами автономії, особистісного зростання, позитивних стосунків та самоприйняття. Емоційний та соціальний гандикап є більш вираженими у цивільних опитаних. Найкраща соціальна підтримка, сімейна підтримка та підтримка друзів виявлені в опитаних середнього дорослого віку та осіб з пізньою втратою слуху. Рівень соціальної підтримки та підтримки друзів є найвищим в опитаних з глухою ідентичністю. Проєктивний тест «Хто Я» М. Куна та Т. МакПартленда виявив різні типи ідентичностей та самоставлення в опитаних з порушеннями слуху. У результаті факторного аналізу було виділено п’ять факторів: «Психологічне благополуччя», «Соціальна підтримка», «Гандикап», «Психологічний дистрес», «Агресивність». За результатами кластерного аналізу досліджувані з порушеннями слуху були розподілені на три групи: з низьким, помірним і високим рівнем вираженості суб’єктивного благополуччя. Множинний регресійний аналіз показав, що значущими особистісними психологічними чинниками є «самоприйняття», «самооцінка», а єдиним статистично значущим соціально-психологічним чинником є «соціальна підтримка». Надано також рекомендації для психологів щодо психологічної підтримки військовослужбовцям та особам з пізньою втратою слуху та представлено авторський психоедукаційний лист підтримки для військовослужбовців з порушеннями слуху. Практична значущість отриманих результатів: Отримані результати можуть бути використані для розробки ефективних програм психологічної реабілітації військовослужбовців з порушеннями слуху. Дані дослідження можуть стати основою для розробки державних програм, спрямованих на підвищення якості життя та створення інклюзивного простору для осіб із порушеннями слуху. Рекомендації щодо застосування психотехнік стануть в нагоді психологам, що працюють з клієнтами з набутими порушеннями слуху. Авторський психоедукаційний лист для військовослужбовців із порушеннями слуху сприятиме наданню психологічної підтримки цій категорії осіб. Теоретичні та практичні розробки даного дисертаційного дослідження можуть стати корисними для створення спеціального курсу у закладах вищої освіти психологічного

У дисертації висвітлено результати комплексного дослідження психічних явищ, що визначають міру інтенційно-поведінкового розриву турботи про здоров’я. Представлена робота спрямована на вирішення проблеми відтермінування діяльності щодо лікування, діагностики та профілактики хвороб і проблем, пов’язаних зі здоров’ям. Актуальність дослідження визначається підвищенням залученості особистості до самостійної турботи про здоров’я в умовах послідовного зростання навантаження на галузь охорони здоров’я унаслідок пандемії та викликів воєнного часу. Метою роботи окреслено визначення психологічних чинників інтенційно-поведінкового розриву турботи про здоров’я. На етапі теоретичного дослідження виконано наративний та бібліометричний огляди. За результатами огляду прояснено сукупність термінів, що лежать в межах визначеного тематичного поля «здоров’я». Висвітлено дефініції та перетини таких понять: поведінка, пов’язана зі здоров’ям (health-related behaviour), турбота про здоров’я (health-behaviour, health-directed behaviour, health-seeking), здоровий спосіб життя (lifestyle, wellness), звернення по допомогу (help-seeking), комплаєнс (compliance), адгеренс (adherence), конкордантність (concordance), ставлення до здоров’я (health attitudes), грамотність щодо здоров’я (health literacy), локус контролю здоров’я (health locus of control), переконання щодо здоров’я (health beliefs), сприйняття хвороби (illness perception) та ін. Розмежовано інституційний та особистісний рівні у дослідженні здоров’я, окреслено значущість діяльнісного рівня для подолання проблеми відтермінування турботи про здоров’я. Розрізнення понять слугувало основою для змістовної операціоналізації. Представлено результати бібліометричного огляду публікацій, що використано у цьому дослідницькому напрямі вперше. Загалом опрацьовано 5055 джерел, з-поміж яких до кінцевого аналізу включено 3782. За результатами визначено, що превенція, промоція, а також ставлення до здоров’я і здоровий спосіб життя – є наріжними темами у дослідницькому спрямуванні з різною мірою продуктивності. З огляду на зростання представленості робіт за темою відтермінування турботи про здоров’я, підтверджено доцільність вибору предмета дослідження. Найбільш поширеною серед впливових публікацій було визначено модель процесуального підходу турботи про здоров’я (The Health Action Processing Approach, ППТЗ), яку було використано у якості концептуальної моделі емпіричного дослідження. Крім того, за результатами наративного огляду окреслено ключові віхи розвитку теоретичних підходів психології здоров’я щодо турботи про здоров’я та прояснено тенденції аналізу турботи про здоров’я як форми діяльності. Також наведено наріжні моделі, якими послуговуються для опису інтенційно-поведінкового розриву у галузі, зокрема: модель переконань щодо здоров’я (The Health Beliefs Model, МПЗ), теорія запланованої поведінки (The Theory of Planned Behaviour, ТПП), багаторівневий підхід до керування дією (Multi-process Action Control Approach, БПКД) та ППТЗ. Сформовано операційну модель та дизайн дослідження, що передбачали проведення двох послідовних етапів: пошукового якісного дослідження, що спрямоване на визначення потенційних чинників відтермінування, а також узгодження теоретичної моделі з досвідом досліджуваної популяції; і пояснювального кількісного дослідження, що виконане задля визначення психологічних чинників інтенційно-поведінкового розриву у ході моделювання. Експлораторний етап представлено трьома якісними дослідженнями, що надали можливість виокремити потенційні чинники та конкретизувати індивідуальний досвід осіб з популяції. За результатами аналізу матеріалів інтерв’ю клінічної та неклінічної вибірок, обсягом 55 та 51 респондент, відповідно, визначено, що важливими сприйманими психологічними чинниками турботи про здоров’я були екзистенційний досвід та ставлення до медицини. Тобто провідні чинники були дистальними, віддаленими від операційного етапу інтенційно-поведінкового розриву та визначали неспроможність своєчасної турботи про здоров’я поза контекстом безпосереднього втілення наміру. Згідно з висновками, отриманими за результами аналізу стенограм інтерв’ю 24 військовослужбовців, сприйманим чинником розриву була недовіра до інституту охорони здоров’я, що є складником досвіду інституційної зради. Насамкінець, було проведено внутрішнє дослідження випадку (intrinsic case study) прихильності до альтернативної та комплементарної медицини як форми відтермінування турботи про здоров’я. Залучені 12 осіб літнього віку, повідомляли про такі чинники, як сприймана загроза від інституту охорони здоров’я, потреба самостійності у турботі про здоров’я та поясненні хвороби, а також переживання соціальної залученості у самолікуванні за допомогою альтернативної та комплементарної медицини. Завершальний експланаторний етап втілено, послуговуючись методами психологічного опитування та анкетування 512 осіб, залучених методами зручної вибірки та снігової кулі. Цей етап спрямовано на розробку пояснювальної моделі психологічних чинників інтенційно-поведінкового розриву турботи про здоров’я. Крім того, на цьому етапі було виконано психометричну адаптацію для використання в українському соціально-психологічному середовищі таких психодіагностичних інструментів: Шкала турботи про здоров’я, Шкала прокрастинації звернення по медичну допомогу, Короткий опитувальник ставлення до хвороби та Індекс медичної недовіри. Послуговуючись моделюванням структурними рівняннями було оцінено внесок у схильність до відтермінування таких чинників, як екзистенційна тривога, рівень медичної недовіри, локус контролю здоров’я, дистрес, зумовлений хворобою та рівень суб’єктивного благополуччя щодо стосунків. За результатами пошукового дослідження психологічними чинниками ітенційно-поведінкового розриву турботи про здоров’я визначено екзистенційну тривогу та страх смерті, медичну недовіру та локус контролю здоров’я. Наведені чинники розриву визначено віддаленими, тобто такими що не зумовлюють розрив безпосередньо на момент потенційної реалізації дії. Розкрито сутність неузгодженості рефлективних та рефлексивних процесів щодо турботи про здоров’я як основи ірраціонального розриву, за якого усвідомлювана потреба турботи про здоров’я формується, проте реалізація наміру в дію унеможливлюється афективним сприйняттям негативних наслідків цієї дії. У цьому контексті переживання екзистенційної тривоги та страху смерті, як висвітлено у результатах якісних досліджень, актуалізуються у ході звернення по медичну допомогу. Напруга, що формується, підвищує рівень медичної недовіри, а слабкий локус контролю здоров’я не спроможний компенсувати процес реалізації наміру. Таким чином ці переживання на рефлексивному рівні обмежують втілення дії. Згідно з висвітленою у роботі моделлю, доцільно припустити, що ефективність втручання, орієнтованого на мінімізацію впливу віддалених чинників – екзистенційної тривоги, медичної недовіри, локусу контролю здоров’я – може слугувати основою для вирішення кризи розриву. Водночас, актуальною лишається проблема безпосередньої оцінки ефективності. Власне, провідним обмеженням дисертаційного дослідження передусім є крос-секційний дизайн, що унеможливлює оцінку дієвості подібних інтервенцій, спрямованих на подолання інтенційно-поведінкового розриву. Прогностичний характер наведених результатів накладає відповідне обмеження на можливість втілення висновків, з огляду на ймовірнісний зміст пояснювальної моделі. Крім того, до кінцевої моделі не включено змінну грамотності щодо здоров’я, з огляду на суттєве ускладнення концептуальної моделі за умови повного охоплення конструктів нижчого порядку грамотності. Виключення вказаної змінної, ймовірно, знизило міру поясненої варіативності прогностичною моделлю.

У дисертаційному дослідженні наведено теоретичне узагальнення і запропоноване нове вирішення наукової проблеми політики безпеки освітнього середовища у закладі середньої освіти у контексті розгортання практик збереження психічного здоров’я і забезпечення психологічного благополуччя в соціальній роботі. У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження; визначено об’єкт, предмет, методологічні основи, мету та завдання дослідження; відзначено наукову новизну, практичну значущість дослідження, наведено дані щодо апробації отриманих результатів, а також описано структуру дисертації, виходячи з послідовності розв’язання поставлених завдань. У першому розділі «Теоретико-методологічні основи дослідження безпеки освітнього середовища» розглядаються філософські, психологічні, педагогічні концепції освітнього середовища, як базової дефініції, що починають свій відлік з середини ХІХ століття, та сучасні наукові підходи до поняття «політики безпеки освітнього середовища», проводиться аналіз існуючих поглядів у вітчизняному та зарубіжному науковому дискурсі щодо означеного феномену, розкривається багатомірність досліджуваного явища в соціальній роботі та соціальній педагогіці. Здійснений теоретичний аналіз показує, що поняття політики безпечного освітнього середовища є комплексним, багатовимірним явищем, яке розглядається з позицій структурно-функціонального, системного, нормативно-правового і управлінського підходів. Водночас методологічну основу становить середовищний підхід в соціальній педагогіці, який фокусує необхідність включення до поля середовища тих чинників, які безпосередньо включені до сфери життєдіяльності людини та здійснюють на неї певний вплив. У цьому контексті взаємозв'язок контекстних факторів, що впливають на безпеку освітнього середовища, є визначальним, і відбувається на макро-, мезо-, та мікрорівнях. Безпечне освітнє середовище – це наявність у ньому безпечних умов навчання та праці, комфортної міжособистісної взаємодії, яка сприяє емоційному благополуччю учнів, педагогів, батьків, відсутність будь-яких проявів насильства та існує достатньо ресурсів для їх запобігання, а також дотримання прав і норм фізичної, психологічної, інформаційної та соціальної безпеки кожного суб’єкта освітнього процесу. Теоретичний аналіз досліджуваного явища показує, що політика безпеки освітнього середовища розглядається не лише як сукупність заходів, а як інтегрована система соціально-педагогічних умов, спрямованих на створення і підтримку стабільного, комфортного та безпечного простору для всіх учасників освітнього процесу. Водночас, ефективність політики безпеки значною мірою залежить від організаційної культури закладу освіти, яка сприяє формуванню атмосфери довіри, поваги та взаєморозуміння між учнями, педагогами та батьками, включенню і участі в середовище довіри і підтримки. Встановлено, що впровадження спеціалізованих освітніх програм і тренінгів суттєво впливає на психологічний комфорт учасників освітнього процесу, а залучення учнів до активної участі в управлінні безпекою позитивно впливає на їхню соціальну відповідальність та знижує ризики соціальної ексклюзії та ізоляції. Аналізуються зарубіжні дослідження, присвячені проблемам упровадження політик безпеки в шкільну освіту, і виявлено, що вони є невід’ємною частиною шкільної культури, цінностей і стандартів успішності, а ключовими елементами політики безпеки є: визначення ролей та обов'язків в рамках процесів управління ризиками; розробка механізмів контролю ризику, конкретні заходи контролю. У більшості шкіл за реалізацію політики безпеки відповідає керівник школи. Безпекова політика є динамічною і потребує спеціальних управлінських комптентностей, здатних її оновлювати, щоб зменшувати та відобразити нові ризики. Доповнено науковий дискурс чітким визначенням ролі та функцій соціального педагога у контексті розробки та реалізації політики безпеки освітнього середовища, підкреслено його «концептуальну» роль і місію як провідника філософії і психології безпеки в закладі середньої освіти, і як носія конкретних безпекових практик. Уточнено, що політика безпеки освітнього середовища – це цілісний комплекс заходів, норм, правил та соціально-педагогічних умов, що спрямовані на створення, підтримку та розвиток безпечних умов освітнього процесу; це системний документ, від якості якого залежить захист усіх учасників освітньо-виховного процесу. Він покликаний не тільки мінімізувати ризики, а й створити умови, в яких заклад освіти зможе ефективно реагувати на загрози, що виникають, і забезпечувати максимальну безпеку для всіх, хто в ньому знаходиться. Виокремлено структурні компоненти політики безпеки освітнього середовища: фізична безпека, психічне здоров’я та благополуччя, навчальні практики і середовище, взаємодія між учнями та педагогічними працівниками, партнерство зі спільнотами та сім’ями, що дозволяє системно вивчати означене явище. Водночас, виокремлені критерії оцінки функціонування політики безпеки освітнього середовища, якими є: організаційний, регулятивний, компетентнісний, технологічний та визначено якісні рівні функціонування політики безпеки освітнього середовища закладу середньої освіти: високий, середній та низький. На основі виділених структурних компонентів політики безпеки освітнього середовища та рівнів упровадження, критеріїв та показників оцінки було побудовано концептуальну модель оцінки політики безпеки освітнього середовища, яка лягла в основу емпіричного дослідження. У другому розділі «Емпіричне дослідження політик безпеки освітнього середовища у закладах середньої освіти» представлено результати емпіричного дослідження. На основі розробленого методичного інструментарію проведено анкетування соціальних педагогів із семи областей України (Хмельницької, Рівненської, Київської, Черкаської, Волинської, Житомирської та Тернопільської) щодо оцінки існуючих політики безпеки освітнього середовища у закладах середньої освіти. Результати продемонстрували суттєві відмінності в якісних характеристиках характеристиках політик безпеки освітнього середовища у закладах середньої освіти, заснованих як на особливостях функціонування освітнього середовища, так і на ступені участі і включенню соціальних педагогів та інших агентів до упровадження політики безпеки. Рівень фізичної безпеки освітнього середовища респонденти оцінюють як високий у випадках чіткої регламентації процедур реагування на надзвичайні ситуації, наявності комфортних шкільних приміщень, відповідність внутрішніх нормативних документів державним нормам ( у тому числі кодексів охорони праці, інструкцій, місцевих правил життя). Середній рівень фізичної безпеки респонденти пов’язують із недостатнім або нерегулярним проведенням тренувань з евакуації, наявністю потенційних небезпек у ненавчальних приміщеннях (горища, сходи, туалети та ін.). Низький рівень фізичної безпеки фіксується у тих освітніх закладах, де існує значний брак ресурсів або відсутність належного контролю. Рівень підтримки психічного здоров’я та психологічного благополуччя в закладі загальної середньої освіти оцінюється як високий у випадку ефективної діяльності соціально-психологічних служб, системних заходів щодо підтримки психологічного благополуччя учнів, власної обізнаності у методах самопідтримки. Середній рівень визначається недостатньою мірою участі батьків у побудові чи формуванні політики щодо психологічної безпеки та благополуччя дітей, а також недостатнім упровадженням практик ранньої ідентифікації та реагування на випадки психологічних труднощів в учнів (тривога, депресія, стрес). Низький рівень корелює із відсутністю впровадження програм збереження психічного здоров’я для шкільного персоналу. Високий рівень навчальних практик та середовища визначають такі показники, як: налагоджені алгоритми реагування на випадки булінгу серед педагогів, регулярне залучення персоналу до програм соціально-емоційного навчання, постійне застосування методик, спрямованих на формування навичок безпечної поведінки учнів, наявність «безпечного місця» для дітей у закладах освіти. Середній рівень пов’язують із недостатньою ефективністю алгоритмів реагування на булінг, ступінь обізнаності персоналу щодо соціально-емоційного навчання, слабку імплементацію культури і політики інклюзивної освіти, ситуативний характер підвищення кваліфікації педагогів з питання забезпечення безпечного освітнього середовища. Низький рівень оцінено у контексті відсутності контролю і моніторингу створення політики безпечного середовища, неефективності заходів із запобігання булінгу та впровадження інклюзивних практик. Високий показник взаємодії та взаємовідносин визначається співпрацею суб’єктів освітнього процесу між собою, чітко встановленими алгоритмами вирішення конфліктів, врегульованими правовими нормами захисту прав учнів. Середній рівень визначається наявністю бар’єрів у комунікації між адміністрацією, педагогами та учнями, слабкою організацією соціально-педагогічних заходів щодо адаптації дітей із сімей внутрішньо переміщених осіб. Низький рівень корелює із відсутністю алгоритмів дій соціального педагога щодо захисту прав дітей, неефективними каналами комунікації між адміністрацією школи та батьками. Високий рівень взаємодії з громадськими організаціями та місцевими установами визначається якісною комунікацію та ефективною взаємодію в питаннях безпеки й розвитку закладу освіти, практиками залучення учнів до громадських ініціатив. Середній рівень визначається недостатніми практиками обміну досвідом та ресурсами. Низький рівень визначається слабкою фінансовою, матеріальною та кадровою підтримки з боку громади. Таким чином, результати дослідження довели, що упровадження політики безпеки освітнього середовища у закладах середньої освіти має важливе значення у частині збереження психічного здоров’я і психологічного благополуччя усіх суб’єктів освітнього процесу. Водночас політика окреслює процедури, яких повинен дотримуватися персонал та інші суб'єкти, щоб захистити благополуччя дітей. У третьому розділі «Модель упровадження політики безпеки освітнього середовища в закладах середньої освіти» розкриває підходи до управлінських стратегій упровадження політики безпеки освітнього середовища в закладах середньої освіти. Проводиться аналіз результатів телефонного інтерв’ю з 5 керівниками закладів середньої освіти, які дозволяють виокремити організаційні бар’єри на шляху запровадження шкільних політик безпеки. Серед них: 1) відсутність інтегрованої, збалансованої моделі безпеки, яка б поєднувала нормативно-інфраструктурні механізми із соціально-педагогічними підходами в єдину управлінську систему 2) відсутність уніфікованої системи критеріїв оцінювання ефективності політики безпеки 3) інституційна та практична неузгодженість між нормативно-регламентованим підходом до політики безпеки та її гуманістично-соціальною реалізацією в освітньому середовищі 4) відсутність чітко скоординованого механізму поєднання стратегічного управління змінами з повсякденною практикою реалізації політики безпеки, орієнтованої на суб’єктну активність учасників освітнього процесу 5) недостатня уніфікованість процедур формування та впровадження політики безпеки за умов декларованої міжсекторальної співпраці та колективної участі 6) неузгодженість формалізації розподілу відповідальності між учасниками освітнього процесу 7) відсутність усталеної моделі координації між освітніми закладами та зовнішніми партнерами 8) відсутність цілісної, стандартизованої та адаптивної системи професійного розвитку фахівців освіти в частині політики безпеки 9) відсутність єдиної, стандартизованої системи оцінювання ефективності політики безпеки, яка б поєднувала стратегічні, поведінкові та індикативно-операційні показники з урахуванням реального стану безпеки в закладі. Розроблено, апробовано і проведено експертну оцінку Моделі упровадження політики безпеки освітнього середовища в закладах середньої освіти, яка розглядається як цілісна, системно організована сукупність взаємопов’язаних структурних компонентів, які інтегрують концептуальні, нормативно-правові та організаційно-управлінські механізми забезпечення безпеки всіх учасників освітнього процесу. Система базується на концептуальних засадах розвитку політики безпечного освітнього середовища та орієнтована на створення запобіжних, підтримувальних і відновлювальних практик у шкільному середовищі, спрямованих на попередження ризиків і загроз, підвищення рівня благополуччя здобувачів освіти, педагогічних працівників і батьківської спільноти. Проведено апробацію запропонованої моделі шляхом проведення воркшопів та тренінгів для різних категорій шкільного персоналу, що посилило переконання у необхідності проведення навчально-інформаційних кампаній щодо популяризації ідеї розробки політик шкільної безпеки в закладах середньої освіти на національному рівні. Розроблена модель пройшла експертне оцінювання, здійснене експертами в числа керівників закладів загальної середньої освіти, і отримала позитивні характеристики, та може бути рекомендованою для апробації в реальних умовах функціонування політики безпечного освітнього середовища в закладах середньої освіти.