Дисертації | Dissertations

Розширено межі науково-теоретичного обґрунтування категорійного апарату поняття публічної дипломатії в контексті сучасних політологічних концепцій через його цільове, структурне, мультифункціональне та діяльнісне наповнення. Розмежовано принципові відмінності публічної дипломатії від суміжних понять культурної, громадської, народної, цифрової, «парадипломатії». Наведено авторське трактування сучасного концепту публічної дипломатії, виокремлено її традиційну та новітню модель у відповідь на функціонування глобалізованого середовища міжнародних відносин, розвиток цифрових технологій, розширення чисельності недержавних дипломатичних акторів. Визначено ознаки структурного, системного ряду, середовища та контенту, що відображають кількісні та якісні трансформації політичних акторів публічної дипломатії. Простежено реакцію на глобалізаційні та технологічні виклики, інтенсифікацію процесів міждержавних комунікацій, відзначено тенденцію до розмивання національного суверенітету і потребу узгодженого міждержавного опрацювання спільних проблем. Запропоновано розширення інструментарію публічної дипломатії на основі методів поведінкового менеджменту, введення у науковий обіг та імплементацію в ієрархічну структуру інститутів публічної дипломатії поняття суб’єктів особливої довіри. Здійснено теоретичне осмислення різних типів акторів публічної дипломатії; каналів комунікацій, механізмів дії та практичної наповненості; змісту, цілей, функціонального призначення; інструментів та критеріїв ефективності. Сформульовано авторську концепцію системи публічної дипломатії, її формування та функціонування. Доведено, що з урахуванням трьох основних вимірів публічної дипломатії та обмеженості впливу її «м’яких» методів, досягнення синергетичного результату від її застосування є незалежним від ступеню інституціоналізації суб’єктів публічної дипломатії за умови достатнього рівня автономії та самоорганізації, відповідності критеріям узгодженості національних ідей та світових пріоритетів, володіння різноманітними каналами комунікацій, збереження високого рівня довіри суспільства, відповідності стратегічним цілям національного розвитку. Диференційовано департаментальний, організаційний, локальний, індивідуальний рівні реалізації публічної дипломатії за сучасними ознаками. Обґрунтовано систему актуальних цілей та критеріїв ефективності роботи інститутів публічної дипломатії, що потребують перегляду внаслідок розширення числа та різновидів міжнародних акторів, посилення їх дипломатичної присутності із застосуванням інформаційно-комунікаційних технологій та соціальних медіа, розвитку нового міжнародного порядку денного у сфері безпеки, відродження традиційних геополітичних проблем конкуренції за вплив, ресурси, територію, розширення питань регулятивної дипломатії, боротьби із фрагментацією правил і норм регулювання міжнародних відносин шляхом їх систематизації. Визначено концептуальні відмінності у змісті понять «цифрова» та «публічна» дипломатія. Сформульоване визначення понять «твіпломатія», «твіпломат», «фейсбук-дипломатія», «фейсбук-дипломат». Здійснено компаративний аналіз моделей публічної дипломатії за територіальним розташуванням та визначено загальні ознаки трансформації національних моделей публічної дипломатії в новітньому середовищі. Розглянуто практику використання публічної дипломатії в діяльності міжнародних організацій та обґрунтовано функціональну роль їх моделей на прикладі найбільшого військово-політичного блоку країн (НАТО) та найбільших регіональних інтеграційних об’єднань (ЄС та АСЕАН). Сформовано каркас функціонального впровадження моделей публічної дипломатії на базі опрацювання міжнародного, національного, особистісного аспектів. Досліджено і обґрунтовано дієвість інструментарію моделей публічної дипломатії в умовах глобалізації й поширення цифрових технологій. Узагальнено практичні аспекти функціонування механізмів публічної дипломатії на прикладі діяльності міжнародних інститутів, національних діаспор, академічних спільнот, що дозволило виокремити структуру та складові напрацьованих механізмів, напрями їх трансформації в умовах глобалізованого середовища та діджиталізованої комунікації. Обґрунтовано зростаючу значущість діяльності національних діаспор, переосмислено їх характеристики як соціальних утворень, в залежності від стратегічного спрямування, виокремлено ознаки функціонування діаспор в якості самостійних політичних акторів. Визначено ключові характеристики успішності обмінів у просторі публічної дипломатії, доведено специфічну роль програм обмінів, професійних, академічних та університетських спільнот у досягненні цілей публічної дипломатії. Простежено ключові етапи формування та сучасні особливості розвитку публічної дипломатії в Україні, відзначено активізацію цих процесів внаслідок зовнішньої військової агресії. Виявлено основні переваги й недоліки побудови української системи публічної дипломатії, визначено ключових акторів, принципи, критерії та напрями функціонування. Сформульовано концептуальні засади реалізації ідеї застосування почесних (нештатних) консульств як реакції на сучасні глобалізаційні виклики та обмеженість ресурсів для створення дипломатичних представництв. Виокремлено функціональний зміст публічної дипломатії в контексті національної безпеки та концепту «оборонної дипломатії». Відзначено зростання ролі особистості та її здатності до прояву лідерської поведінки й масштабного використання цифрових технологій підтримки політичних наративів, що відповідають потребам захисту національних інтересів України. Обґрунтовано найбільш дієві методи впливу системи публічної дипломатії в цей період, зокрема яскравий прояв результативності методів поведінкового впливу через діяльність суб’єктів особливої довіри. Розглянуто можливості активізації діяльності територіальних громад та міст як важливих акторів публічної дипломатії в умовах глобалізації та діджиталізації суспільства. Визначено зміст цільового спрямування міст та громад на забезпечення прозорості управління та залучення фінансових ресурсів від міжнародних інституцій через удосконалення власних стратегій розвитку. Обґрунтовано інструментарій та ефективні механізми впливу в системі локальної публічної дипломатії у довоєнний та воєнний період. Доведено важливу роль закладів вищої освіти та академічних спільнот України, що можуть ефективно впливати на посилення двосторонніх відносин з європейськими країнами та міжнародними організаціями, зокрема в умовах війни, підтримувати локальні громади, виступати амбасадорами територій та міст, трансляторами цінностей громад. Окреслено перспективи оптимізації українського простору публічної дипломатії та посилення його змістовного наповнення через: розширення мережі акторів публічної дипломатії, посилення міжвідомчої та міжрівневої координації, налагодження моніторингу дієвості та результативності ініціатив просування державних інтересів за кордоном, визначення принципів формування, змістовного наповнення та оптимізації каналів поширення меседжів публічної дипломатії. Запропоновано перспективну модель розвитку публічної дипломатії в Україні, уточнено цільові стратегічні орієнтири розвитку системи публічної дипломатії в специфічних умовах війни та інших типів глобальних загроз національній безпеці країни.

Ліпкан В. А. Геостратегія України в умовах трансформації міжнародного порядку : теорія і практика. –– Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.04 –– політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України, Київ, 2025. Дисертація становить комплексне дослідження теорії та практики геостратегії України в умовах трансформації міжнародного порядку. Визначено політичні засади творення геостратегії сучасної України, сформульовано її поняття та ознаки. Здійснено аналітико-бібліографічний огляд наукових праць, присвячених питанням політичних засад геостратегії, визначено ступінь наукової розробленості теми. Встановлено, що геостратегія інтерпретуються як іманентний чинник боронення власних корінних інтересів не лише комунікаційними та дипломатичними, але й силовими засобами. Розроблено авторське визначення поняття геостратегії — націотворча традиція одержавлення власної історії, когнітивна політико-безпекова і правова практика, а також макросистема широкомасштабних цілеспрямованих та свідомих, каскадних і комплексних заходів компетентних політичних суб’єктів (стратіархів) щодо формування й реалізації стратегічної державної політики в найбільш важливих сферах життєдіяльності на підставі стратегічних національних цінностей та інтересів. Виділено ключові підходи до розуміння сутності геостратегії, сформульовано системну аргументацію щодо порізнення геостратегії від геополітики, викладено визначальні характеристики геостратегії. Сформовано категорійно-понятійну систему дослідження. На основі застосування комплексної методології розроблено авторські дефініції понять, уведено неологізми, уточнено дотичні до дослідження поширені політологічні поняття та категорії. З’ясовано зміст геостратегічного дискурсу, на підставі чого сформовано модель системних дискурсів геостратегії, відповідно до кожного з них подано авторську систему понять і категорій, які його описують, визначення кожного з яких уміщено в окремому виданні –– авторському словнику. Подано авторську концепцію „політичної готовності”. Запропоновано для позначення двох різних видів готовності вживати два різні терміни, дві українські лексеми: „готовість” і „готовність”. Подано теоретичну модель авторської „де-концепції”, яка уможливила виділити однорідну семантичну валентність базових концептів будови та реалізації деструктивних ідеологій, прикметної рисою яких виступає застосування префікса „де-”; подано дериват відповідних термінів. Сформовано структуру наукових шкіл української геостратегії. Здійснено інтерпретацію методології дослідження геостратегії через послідовне визначення і встановлення із подальшим застосуванням засадничих положень концепції стратегічної невизначеності та стратегічної ясності теорії ігор. Здійснено політичний аналіз концепцій стратегічної невизначеності та стратегічної ясності. З’ясовано політичну характеристику сучасного геостратегічного ландшафту через аналіз територіальних чинників, історичних коренів формування антиукраїнських доктрин, модерного змісту денацифікації, мілітарного геостратегічного дискурсу, які становлять зміст сучасних міжнародних відносин. Уведено до наукового обігу політологічні неологізми: „деінфраструктуризація”, „інфраструктурний цинізм”, „інфраструктурна десуверенізація”, які додатково описують зміст міжнародних відносин під час вчинення актів збройної агресії РФ проти Української Держави. Подано форми прояву у пов’язі із практичними прикладами. На підставі названих чинників сформульовано важливі висновки щодо реалізації геостратегії сучасної України. Визначено за допомогою ретроспективного аналізу зміст та еволюцію концепту „мертва вода” у російських казках, окремих лібрето опер, інших фольклорних витворах мистецтва, який чинить суттєвий вплив на зовнішню політику РФ та міжнародні відносини. Показано бінарну інтерпретацію ключового концепту. Продемонстровано практичну необхідність застосування наративного аналізу. Розкрито зміст геостратегічної зумовленості зовнішньої політики США, геостратегічного позиціонування Франції як лідера трансформації оновленої безпекової європейської архітектури, безпекового виміру геостратегії Німеччини і зовнішньої політики Польщі, модерної геостратегії КНР, РФ. Докладно проаналізовано практичне втілення геостратегії у відносинах із провідним глобальними і регіональними потугами через дослідження еволюції українсько-американського стратегічного партнерства, увиразнення європейського напряму геостратегії України в умовах російсько-української війни, визначення місця України у зовнішньополітичних стратегіях Країн Глобального Півдня. Розкрито зміст геостратегії виграшу України в умовах екзистенційного протистояння з РФ. Презентовано авторську модель геостратегії, здійснено інтерпретацію геоекономіки як інструмента геостратегії України.

Присяжнюк С. В. «Гуманітарна політика України як чинник протистояння інформаційній агресії Російської Федерації». – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії у галузі 05 «Соціальні та поведінкові науки» за спеціальністю 052 «Політологія». – Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Київ, 2025. Дисертаційне дослідження присвячене комплексному політологічному аналізу проблематики реалізації гуманітарної політики, визначення її ролі і місця у системі забезпечення інформаційної безпеки України та обґрунтування перспективних шляхів удосконалення існуючої системи гуманітарної політики України у контексті протистояння інформаційній агресії Російської Федерації (далі – РФ). У першому розділі здійснено аналітичний огляд сучасної наукової літератури з тематики дослідження, виокремлено й узагальнено три підходи до визначення поняття «гуманітарна політика» – інституційний, національний та глобальний. У межах цього розділу сформульовано авторське трактування сутності й змісту гуманітарної політики України як чинника протистояння інформаційній агресії РФ та зазначено принципи й політико-правові засади її реалізації. Визначено, що реалізація державної гуманітарної політики здійснюється не тільки державними органами, але й громадянським суспільством через діяльність громадських організацій. У цьому контексті гуманітарна політика має бути орієнтована на консолідацію потенціалу держави та громадськості у забезпеченні інформаційної безпеки як на індивідуальному, так і на загальносуспільному рівні. Другий розділ присвячений дослідженню організаційно-функціонального інструментарію формування гуманітарної політики, який охоплює комплекс державних механізмів та інституцій, спрямованих на захист національної ідентичності та інформаційної безпеки. Також у цьому розділі встановлено, що одним з найбільш ефективних інструментів для впровадження гуманітарної політики є система стратегічних комунікацій, яка дозволяє органам державної влади реалізовувати комплексну комунікаційну стратегію через створення стратегічних наративів. Запропоновано авторське бачення послідовності виявлення та реагування на інформаційні загрози державній гуманітарній політиці, що включає наступні етапи: моніторинг, прийняття рішення, кризове планування, наративізація гуманітарної політики, комунікація, вихід із кризи, оцінювання ефективності. З’ясовано специфіку реалізації гуманітарної політики у секторі безпеки і оборони України яка полягає в поєднанні інформаційної, освітньої та культурної діяльності з оборонними стратегіями для зміцнення національної стійкості та протидії гібридним загрозам. Впровадження гуманітарної політики в рамках національної безпеки та оборони вимагає від України злагодженої роботи державних інституцій, адаптації управлінських рішень до умов воєнного часу, активного діалогу з міжнародними організаціями, захисту української ідентичності, принципів демократії, соціальної справедливості та прав людини. У третьому розділі дисертації обґрунтовано особливості підходів до формування громадянської ідентичності як пріоритетного завдання гуманітарної політики в умовах воєнного часу. Підкреслено, що з початком повномасштабної збройної агресії РФ проти України важливою умовою формування громадянської ідентичності як пріоритетного завдання гуманітарної політики стало підвищення гуманітарної стійкості суспільства і держави. Також у цьому розділі дисертації автор дійшов до висновку, що створення умов для активної участі громадян у політичному процесі є ключовим елементом у вирішенні проблеми громадянської ідентичності. У систематизованій формі подано засадничі характеристики планування заходів реалізації гуманітарної політики як чинника протидії сучасним і майбутнім інформаційним загрозам РФ. Інтегральним результатом цього розділу є запропоновані автором рекомендації із удосконалення механізму оперативного реагування та прогнозування загроз як чинника протидії сучасним та майбутнім інформаційним загрозам РФ, а також рекомендації щодо підвищення ефективності планування заходів реалізації гуманітарної політики України. Вперше у межах української політичної науки узагальнено основні підходи до визначення поняття «гуманітарна політика» та сформульовано авторське трактування сутності та змісту гуманітарної політики України як чинника протистояння інформаційній агресії РФ. Окреслено засадничі характеристики планування заходів реалізації гуманітарної політики як чинника протидії сучасним і майбутнім інформаційним загрозам РФ, які включають: розробку довгострокових комунікативних стратегій, розвиток власних інформаційних платформ та технологічних рішень для ідентифікації, створення ефективних котрнаративів та нейтралізації загроз інформаційних впливів ворога; забезпечення інституційної координації між державними інститутами, медіа, громадянським суспільством та міжнародними партнерами для комплексного протистояння інформаційним викликам; створення системи моніторингу, аналізу і оперативного реагування на інформаційні загрози з боку РФ та їх прогнозування; запровадження активних освітніх програм, спрямованих на розвиток критичного мислення та медіа грамотності; інтеграція у світові ініціативи з інформаційної безпеки та гуманітарної стійкості, враховуючи передовий досвід країн НАТО та ЄС. Уточнено політико-правові засади реалізації державної гуманітарної політики України під час воєнного протистояння з РФ, які включають низку ключових принципів та механізмів, спрямованих на посилення інформаційної безпеки й захисту прав громадян, основними елементи яких є: удосконалення законодавчої бази держави у сфері інформаційної політики щодо захисту національних інтересів у гуманітарній сфері, зокрема впровадження, у рамках Закону України «Про національну безпеку України», заходів протидії кібератакам та дезінформації; поглиблення державної політики щодо захисту української мови, культури та історичної пам’яті, підтримку української кінематографії, літератури та мистецтва, що є важливим для зміцнення національної свідомості та опору російській культурній експансії; впровадження програм для поширення достовірної інформації, активне використання цифрових платформ для боротьби з фейками та пропагандою РФ; адаптація українського законодавства до міжнародних стандартів гуманітарного права для захисту громадян в умовах окупації та воєнних дій. Уточнено, що організаційно-функціональний інструментарій формування гуманітарної політики як чинника протидії інформаційній агресії РФ включає низку державних механізмів та інституцій, зокрема: інформаційної безпеки, здатної блокувати та обмежувати доступ до російських пропагандистських ресурсів та використовувати стратегічні комунікації для поширення національних наративів перед потенційними впливами з боку агресора; освітні та культурні програми з патріотичного виховання, спрямовані на зміцнення національної свідомості; гуманітарна стійкість – здатність органів державної влади та громадянського суспільства чинити спротив інформаційній агресії у гуманітарній сфері та забезпечувати виживання держави в кризових умовах; координація діяльності таких державних інститутів як Рада національної безпеки і оборони України, Міністерство культури та стратегічних комунікацій України, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення у формуванні стратегії у сфері культури та медіа. Набуло подальшого розвитку положення про специфіку реалізації гуманітарної політики у секторі безпеки і оборони України, перспективні механізми якої включають: посилення ідейно-патріотичної складової в освітній програмах підготовки військових фахівців у вищих військових навчальних закладах та військових підрозділах закладів вищої освіти України; проведення тренінгів з інформаційної грамотності та протидії інформаційно-психологічним операціям ворога для представників сил оборони України; використання культурних заходів для зміцнення солідарності серед населення та підвищення морального духу в армії; розробка програм психологічної реабілітації для військових, ветеранів, їхніх сімей, забезпечення їх соціальних гарантій. Набуло подальшого розвитку положення про особливості підходів до формування громадянської ідентичності як пріоритетного завдання гуманітарної політики в умовах воєнного часу, які полягають у концентрації національної гуманітарної політики на таких ключових аспектах: посилення ціннісно-ідеологічного підґрунтя в утвердженні української національної ідентичності як базового елемента громадянської свідомості; посилення інституційної й інформаційно-комунікаційної спроможності держави у протидії деструктивним інформаційним впливам російської пропаганди; підтримка військових і волонтерів як моделей громадянської відповідальності: просування образу захисника як символу громадянського обов’язку та національної гідності; захист національних символів, мови, культури та історичної спадщини як основних елементів ідентичності, що об’єднують суспільство.

Ковалевська Т.А. Особливості міфологізації суб’єктів політики в мережі «Інтернет». - На правах рукопису. Дисертація на здобуття доктора філософії за спеціальністю 052. «Політологія», галузь знань 05 «Соціальні та поведінкові науки». - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Міністерство освіти і науки України. Київ. 2025 У сучасному світі, позначеному стрімким розвитком цифрових технологій та поширенням мережі «Інтернет», питання політичної комунікації та формування громадської думки набувають особливої актуальності. Інтернет став не просто інструментом комунікації, а повноцінним середовищем, що кардинально трансформує традиційні форми політичної взаємодії, зокрема, процеси міфотворчості та міфологізації суб’єктів політики. Це впливає на сприйняття електоратом політичних діячів, обумовлюючи необхідність глибокого та всебічного аналізу даного феномену. Стрімке зростання ролі Інтернету як основного джерела політичної інформації та арени для політичних комунікацій призводить до трансформації традиційних форм міфотворчості та посилення їх впливу на політичні процеси. В умовах інформаційних війн та гібридних загроз, міфологізація використовується як потужний засіб маніпуляції, здатний формувати як позитивні образи, так і негативні політичних акторів, що безпосередньо впливає на стабільність суспільства та легітимність влади. Глибоке розуміння особливостей міфологізації в Інтернеті є критично важливим для розробки ефективних стратегій протидії дезінформації, зміцнення медіаграмотності громадян та забезпечення інформаційної безпеки держави. Дисертаційне дослідження присвячене аналізу феномену міфологізації суб'єктів політики в мережі «Інтернет», зокрема в соціальних мережах, блогах та онлайн-медіа. У роботі розкрито теоретико-методологічні засади розуміння політичного міфу та міфологізації в контексті сучасних цифрових комунікацій, виявлено специфічні особливості та механізми цього процесу в онлайн-середовищі, а також окреслено його вплив на формування політичної свідомості та поведінки громадян. Дане дисертаційне дослідження є одним із небагатьох наукових проектів, що глибоко аналізує концепції та механізми міфологізації політичних суб’єктів, з акцентом на вивченні її проявів та наслідків саме в цифровому просторі. Робота вносить інноваційний внесок для розуміння ключової ролі міфологізації в сучасному політичному контексті, пропонуючи нові підходи до визначення і розуміння її суті й значення в умовах домінування Інтернету як політичної арени. У межах дослідження розглянуті фундаментальні концепції політичного міфу, його природа, функції та еволюція. Проведено аналіз класичних і сучасних підходів до вивчення політичного міфу у працях зарубіжних та вітчизняних вчених. Особлива увага приділяється типології політичних міфів, їх структурі та елементам, що формують міфологічний образ. Досліджено механізми функціонування міфу в політиці, його здатність легітимізувати владу, мобілізувати маси, консолідувати суспільство або, навпаки, поляризувати його. Виокремлено ключові функції політичного міфу, серед яких роз'яснювальна, апологетична, інтегративна, нормоутворюча, терапевтична, маніпулятивна. Дослідження висвітлює розвиток політичного міфу, його цифрову трансформацію та роль у сучасному політичному діалозі, вказуючи на новітні механізми та форми створення й поширення міфологічних наративів, що забезпечують ефективний вплив на громадську свідомість. Проєкт дослідження розширює теоретичні рамки розуміння міфологізації, впроваджуючи авторське визначення, яке дозволяє глибше зануритися в її концептуальну суть та практичне застосування в сучасних політичних системах. Важливою складовою дослідження є аналіз диджиталізації механізмів міфологізації, що виявляє нові можливості для створення та поширення міфів через електронні платформи, соціальні мережі, вірусний контент, меми та інші цифрові канали. Особлива увага приділяється впливу цифрових медіа на розширення сфери створення та споживання міфів. У межах роботи розглянуто основні інструменти міфологізації суб’єктів політики у сучасних комунікаціях: меми, візуальний контент, блогерів, каскад інформації, альтернативні медіа, ефект якоря, використання емоційно заряджених меседжів та провокаційної риторики, використання скандалів та неполіткоректних висловлювань, використання теорій змов. Було виокремлено ключові технології міфологізації суб’єктів політики у сучасних комунікаціях (персоніфікація лідерства, створення образу ворога, використання історичних паралелей, сакралізація, деміфологізація, нейролінгвістичне програмування). Дисертаційна робота уточнює роль міфологізації не лише як інструменту впливу на громадську думку, але й як ефективного інструменту влади, що дозволяє формувати легітимність, мобілізувати прихильників та дискредитувати опонентів. Наголошується на зростаючій прозорості та можливості масової участі громадян у процесах міфотворчості через обмін інформацією в соціальних мережах. Вплив міфологізації на політичну свідомість і поведінку громадян у мережі «Інтернет» обґрунтований через виявлення ключових факторів, що посилюють або послаблюють цей вплив, таких як медіаграмотність, критичне мислення та рівень довіри до джерел інформації. На конкретних прикладах міфологізації образів зарубіжних (Дональд Трамп, Джо Байден, Емманюель Макрон, Борис Джонсон, Олаф Шольц, Джорджа Мелоні) та вітчизняних (Петро Порошенко, Юлія Тимошенко, Володимир Зеленський) політиків у дослідженні уточнено її особливості, зокрема персоніфікація національних ідеалів, створення образу ворога, сакралізація політичного дискурсу, формування образу національного лідера, що підкреслює універсальність та водночас національну специфіку міфологізації. Сформульовані у дисертації наукові положення, висновки та практичні пропозиції є цінною теоретичною базою для подальшого дослідження міфологізації та інформаційних впливів на політичні процеси. Розроблені в дисертації рекомендації можуть бути використані органами законодавчої та виконавчої влади з метою формування ефективної інформаційної політики, розробки стратегій протидії дезінформації та маніпуляціям, а також для підвищення стійкості суспільства до зовнішніх інформаційних впливів. Наведені дані та висновки дослідження можуть бути застосовані аналітичними центрами, політичними партіями та медіаструктурами для розроблення стратегій та моделей з управління політичними комунікаціями, формування позитивного іміджу та ефективної взаємодії з цільовими аудиторіями в онлайн-середовищі. На основі результатів дослідження можуть бути розроблені нові навчальні курси з політології в межах дисциплін, які стосуються політичної комунікації, інформаційної безпеки, медіаграмотності, політичної психології, сучасних інформаційних воєн, управління репутацією, політичного прогнозування та моделювання. Дисертація може служити основою для програм з підвищення кваліфікації державних службовців та спеціалістів у сфері PR та політичних технологій, які працюють з цифровими комунікаціями.

Богаченко М.М. Політичний менеджмент ринкових відносин в Україні. - Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Київ, 2026. Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії з галузі соціальних і поведінкових наук за спеціальністю 052 «Політологія». Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2026. У дослідженні вперше у галузі знань соціальних і поведінкових наук вирішено актуальне наукове завдання обґрунтування теоретичних засад політичного менеджменту ринкових відносин в Україні, а також розроблено практичні рекомендації для підвищення ефективності політичного менеджменту в умовах ринкової економіки. Актуальність дослідження політичного менеджменту в ринкових умовах в Україні зумовлена переходом до ринкової економіки, політичною нестабільністю, антикорупційною боротьбою, соціально-економічними викликами в умовах війни Росії проти України. Після здобуття незалежності Україна активно працює над переходом від планової до ринкової економіки, що вимагає нових підходів до політичного управління. Політичні зміни та конфлікти на сході країни створюють виклики для політичного менеджменту, вимагаючи нових стратегій та методів управління. Стратегічний курс України на євроінтеграцію вимагає гармонізації законодавства та стандартів з європейськими нормами, що впливає на політичний менеджмент. Корупція залишається серйозною проблемою, яка підриває довіру до політичних інститутів та гальмує економічний розвиток, потребуючи нових підходів до управління та контролю. Пандемія COVID-19, економічні кризи та внутрішні соціальні проблеми, Війна Росії проти України вимагають ефективного політичного менеджменту для забезпечення стабільності, розвитку в умовах повоєнного відновлення. Метою дослідження є комплексний аналіз політичного менеджменту ринкових відносин в Україні, ідентифікація основних викликів та розробка стратегічних рекомендацій для оптимізації цього процесу в контексті сучасних внутрішніх та міжнародних умов. Об’єктом дослідження є суспільно-політичні відносини в Україні в умовах переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки. Предметом дослідження є політичний менеджмент ринкових відносин в Україні. Методологічну основу роботи складають загальнонаукові прийоми досліджень та спеціальні методи, які базуються на сучасних наукових принципах державного управління, економіки та споріднених галузей. Центральне місце в методології дослідження займає системний підхід, особливість якого полягає в орієнтації на вивчення цілісності об’єкта та механізмів його функціонування, на аналіз різноманітних типів зв’язків у системі державної політики та на їхнє інтегрування в єдину теоретичну модель. Інформаційну базу дослідження становлять законодавчі акти, роботи вітчизняних та зарубіжних вчених, аналітичні звіти, архівні документи, матеріали конференцій та семінарів, публікації в наукових журналах, статистичні дані, а також дані інтернет-ресурсів. У першому розділі дослідження розглянуто теоретико-методологічні основи політичного менеджменту ринкових відносин. Проаналізовано концепції, теорії та методології, які вплинули на виникнення та формування політичного менеджменту. Особлива увага приділяється еволюції політичного менеджменту в Україні та впливу міжнародних нормативів на його розвиток. Другий розділ присвячений аналізу сучасного стану та перспектив політичного менеджменту ринкових відносин в Україні. Розглянуто сучасні стратегії політичного менеджменту в контексті українських ринкових реалій, проблематика та виклики, з якими стикається політичний менеджмент в умовах ринкової економіки. Окремо аналізується роль політичної стабільності у забезпеченні ефективності політичного менеджменту. У третьому розділі дослідження запропоновано шляхи оптимізації політичного менеджменту ринкових відносин в Україні. Розроблено стратегічні напрямки поліпшення політичного менеджменту, аналізуються комунікаційні аспекти та надаються рекомендації щодо їх вдосконалення. Особлива увага приділяється лідерству та управлінню змінами як ключовим елементам успішного політичного менеджменту. У результаті дослідження наведено авторське визначення політичного менеджменту ринкових відносин в Україні як процесу стратегічного планування, організації, управління та контролю політичних процесів і ринкових відносин з метою забезпечення стабільного економічного розвитку, соціальної справедливості та національної безпеки в Україні. Розроблено модель політичного менеджменту ринкових відносин в Україні, яка складається з десяти компонентів (стратегічне планування, організаційна структура, управління людськими ресурсами, лідерство та управління змінами, комунікаційна політика, антикорупційні заходи, моніторинг та оцінка політик, економічна стабільність та розвиток, соціальний захист та інклюзивність, національна безпека та оборона), що забезпечують комплексний та ефективний підхід до політичного менеджменту, враховуючи сучасні виклики та можливості, спрямовані на досягнення стабільного розвитку, підвищення ефективності державного управління та забезпечення добробуту громадян. Запропоновано удосконалення механізмів політичного менеджменту ринкових відносин в Україні, а саме покращення комунікаційних стратегій та розвитку лідерських якостей, що сприятиме підвищенню його ефективності та мінімізації наслідків від корупції, нестабільності політичної системи, недостатньої прозорості та підзвітності політичних рішень та їх імплементації, слабкості інституційної спроможності політичної системи, економічних викликів, російсько-української війни. Висновки дослідження підкреслюють важливість комплексного підходу до політичного менеджменту ринкових відносин в Україні, що включає аналіз теоретичних засад, врахування національних особливостей та адаптацію міжнародних стандартів. Це дозволить забезпечити ефективне управління ринковими процесами та сприяти сталому економічному розвитку країни. Отримані результати мають важливе значення для покращення суспільного діалогу, міждержавного діалогу та взаєморозуміння, розбудови суспільної гармонії та зміцнення соціальної когезії в умовах сучасних викликів. Ключові слова: політичний менеджмент, публічне управління (public administration), ринкові відносини, політична суб’єктність, демократична консолідація, інституційний розвиток, воєнний стан, сталий розвиток (sustainable development), політичні еліти, цифровізація, політична комунікація, трансформація політичної культури, неформальна інституціоналізація, системні виклики, оцінювання публічної політики.

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і запропоновано нове вирішення конкретного наукового завдання, що полягає у науково-теоретичному обґрунтуванні механізмів упровадження інноваційних технологій у вітчизняну парламентську діяльність та розробленні перспективних напрямів їх застосування в сучасних умовах в Україні. Обґрунтовано політико-правові та організаційно-технологічні механізми впровадження інноваційних технологій у парламентську діяльність в Україну в сучасних умовах, які включають: політико-правове забезпечення інноваційної парламентської діяльності в Україні; суб’єкти впровадження інноваційних технологій у вітчизняну парламентську діяльність та їх повноваження; сучасні інноваційні технології парламентської діяльності. Систематизовано наукові погляди представників суспільно-політичних наук щодо трактування базового поняття дослідження, зокрема, інноваційна парламентська діяльність, під якою розуміється особливий вид політико-управлінської діяльності, що здійснюється її суб’єктами (парламентарями і виборцями) на державному і місцевому рівнях з вироблення й реалізації публічної політики з використанням інформаційно-комунікаційних та цифрових технологій, ґрунтується на принципах консенсусної культури, партнерства і співробітництва, системності, цільової спрямованості, відкритості, відповідальності, творчості, субсидіарності. Розроблена й обґрунтована теоретична модель створення електронного законопроекту у парламентській діяльності, яка включає етапи формування ініціативної групи розробників законопроекту, використання наявних соціальних мереж і програмних продуктів, онлайн участь членів ініціативної групи у розробленні й обговоренні законопроекту, розроблення процедури електронного голосування за законопроект і висвітлення результату у соціальних мережах; ґрунтується на математичних й алгоритмічних технологіях кінця ХІХ ст. та інформаційно-комунікаційних, телекомунікаційних і цифрових технологіях початку ХХІ ст. Класифіковано інноваційні технології парламентської діяльності на соціальні й інформаційні, до яких віднесено реінженірінг, аутсорсинг, бенчмаркінг, автоматизовані (машинні), робототехнічні та кіберфізичні технології, технології штучного інтелекту. Визначено перспективні канали комунікації суб’єктів парламентській діяльності (політичних партій та громадських об’єднань), що ґрунтуються на концепції відкритої держави й активно застосовуються у світовій практиці у парламентських процесах і процедурах з метою покращення діяльності роботи парламенту як вищого законодавчого органу держави. Охарактеризовано міжнародний досвід країн розвинутої демократії з упровадження інноваційних технологій у парламентські (виборчі) процеси (Фінляндія, Нідерланди) та парламентські регламентні процедури (США, Німеччина) з урахуванням сучасних наукових теорій інноватики, лідерства, семіотики, комунікології, парламентаризму. У першому розділі «Проблеми дослідження інноваційних технологій у парламентській діяльності» розкрито ступінь розроблення наукової проблеми у політології, сутність і структуру поняття «парламентська діяльність» та «інноваційна парламентська діяльність», етапи еволюційного розвитку парламентської діяльності в умовах інноваційних змін, досвід застосування інноваційних технології у зарубіжній та вітчизняній парламентській діяльності. У другому розділі «Обґрунтування механізмів упровадження інноваційних технологій у вітчизняну парламентську діяльність» розкрито механізми політико-правового забезпечення інноваційної парламентської діяльності в Україні шляхом аналізу чинного законодавства у сфері інноваційної діяльності та організаційно-технологічного забезпечення - шляхом визначення суб’єктів упровадження інноваційних технологій у вітчизняну парламентську діяльність та їх повноважень, особливостей застосування ними інструментів електронного парламенту, інших інформаційних, телекомунікаційних, цифрових технологій та технологій штучного інтелекту у сучасному інформаційному суспільстві. У третьому розділі «Перспективні напрями впровадження інноваційних технологій у вітчизняну парламентську діяльність» враховано міжнародний досвід з упровадження інноваційних технологій у парламентські процеси (виборчі) і процедури (регламентні); виокремлено й охарактеризовано соціальні (реінженірінг, аутсорсинг, бенчмаркінг) та інформаційні (електронне урядування, електронний парламент, цифровізація/діджиталізація) інноваційні технології у парламентській діяльності; розглянуто проблеми реалізації Концепції цифровізації парламентської діяльності в Україні та шляхи їх усунення; надано практичні рекомендації Верховній Раді України та інститутам громадянського суспільства з удосконалення механізмів упровадження інноваційних технологій у вітчизняну парламентську діяльність на засадах відкритості, інформатизації, цифровізації, діджиталізації. Верховна Рада України, парламентаризм, парламентська діяльність, парламент, депутат, інновації, інноваційна діяльність, інноваційна політика, інноваційна технологія, електронний парламент, цифровізація, діджиталізація, штучний інтелект, інформаційне суспільство, виборчий процес, політичні інститути, політична система, представницька влада, демократія.