Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. Вип. 2 (38)

Вступ. До розгляду залучено референції на фреску "Святий Георгій і принцеса", мантуанський фресковий цикл "Турнір" і картину "Видіння святого Євстафія" у повісті Джона Фаулза "Вежа з чорного дерева". Твори Пізанелло розглядаються в контексті інтернаціональної готики. Мета дослідження – аналіз форм і функцій алюзій до живопису Пізанелло в наративі повісті і розкриття їхньої семантики. Методи. Дослідження базується на комбінованому підході, який поєднує елементи історико-культурного, інтермедіального, інтертекстуального, компаративного методів, із залученням підходів до аналізу часу й простору, елементів наратологічного, рецептивно-естетичного, міфопоетичного, семантичного, стилістичного, контекстуального та текстуального аналізу. Результати. Фрески Пізанелло відбивають характерне для інтернаціональної готики відродження лицарських цінностей і ритуалів та актуалізацію середньовічних лицарських романів. Наративний характер фресок сприяє їх органічній інтеграції до літературного тексту: веронська маркує кульмінаційний момент сюжету, розкриває самоосмислення Девіда Уїльямса і його нездатність прийняти зміни; мантуанський цикл, з його "літературною" темпоральністю, є тлом, на якому розгортається конфлікт між життєвими та естетичними позиціями героїв-художників. Фаулз імітує техніку італійських фрескістів XIV–XV ст., яка передбачає наявність синопії; у "Вежі з чорного дерева" її роль виконують алюзії на мотиви артуріани, на яких побудовані й мантуанські фрески, це сплавляє воєдино її візуальний та текстуальний складники. Картина "Видіння святого Євстафія", повʼязана з романом випробування й віри, у поєднанні з епіграфом з "Івейна" Кретьєна де Труа формує дискурс важкого шляху до значущої цілі. Висновки. Алюзії до творів Пізанелло виконують різні функції, головна – осмислення стану сучасного Фаулзу мистецтва і шляхів уникнення кризи, до якої воно рухається. Осінній світ Коміне розглянуто крізь призму метафори "осінь середньовіччя", яка виявляє звʼязок між сучасним станом мистецтва та інтернаціональною готикою. Мистецтво Пізанелло в контексті повісті також має сенс традиції, яка дає силу живопису Бреслі.

Вступ. Розглядається роман Кадзуо Ішіґуро "Клара і Сонце" (Klara and the Sun, 2021) у контексті технологічних новацій і пов'язаних із ними ймовірних (або уявлюваних) ризиків для окремої людини / суспільства. Давні ідеї про покращення організму людини, її фізичних та когнітивних здібностей у ХХІ ст. покладаються на здобутки біохімії, зокрема генної інженерії (про це автор розмірковує у романі 2005 р. "Не відпускай мене") або доповнюються інформаційними ресурсами ШІ (у "творі-супутнику" "Клара і Сонце", за визначенням самого автора). Актуальність дослідження зумовлена потребою концептуалізації літературно-художнього моделювання взаємодії людини–машини крізь призму сучасних світоглядних парадигм. Мета наукової розвідки полягає в оприявненні варіацій міжвидової взаємодії людини та людиноподібної соціальної роботки зі ШІ, визначенні поетикальних засобів її втілення в імажінативному експерименті британського письменника. Методи. У дослідженні використано низку методів літературознавства: рецептивно-естетичний, наратологічний, компаративний, біографічний. Важливими для аналізу є окремі ідеї і термінологічний апарат постгуманізму. Результати. Встановлено, що проблемно-тематичний кластер роману "Клара і Сонце", який покликаний оприявнити моделі взаємодії людини та людиноподібної соціальної роботки, органічно поєднується з універсаліями художнього світу письменника й характерною для його творів психологічною напругою. Окреслено значення літературної традиції у моделюванні взаємовпливів. Визначено специфіку оповідних стратегій як інструменту проблематизації якості взаємодії (ретроспективна Я-оповідь ненадійного автодієгетичного наратора, фокалізація, використання еліпсиcу, смислова багатозначність розв'язки роману тощо). Висновки. Ідеї перевизначення концепту "людина", як і антропоморфізації робота, розроблені в межах постгуманістичної думки, у романі Ішіґуро постають у суперечливості значень. З одного боку, роман сприяє подоланню негативного ставлення до роботів, aka комплекс Франкенштейна (термін А. Азімова), з іншого, застерігає щодо ймовірних деструктивних наслідків упровадження технологій генної інженерії (т. зв. lifting) та розвитку ШІ, зокрема таких, як посилення соціальної нерівності, поглиблення маргіналізації тих, хто не має доступу до технологій, безробіття, врешті зростання суспільного невдоволення і протестних настроїв. У призмі характерних ішіґурівських тем самотність постає як один із наслідків технологізації.

Вступ. Аналізується специфіка осмислення історії та способів її репрезентації, інтерпретація історичних референцій у романах Ч. Дікенса "Барнебі Радж", "Повість про двоє міст" та "Історія Генрі Есмонда", "Ярмарок суєти" В.М. Текерея. Мета наукового пошуку полягає у визначенні своєрідності відтворення історії у цих романах. Актуальність дослідження зумовлена потребою вивчення проблем історії, взаємодії історії та літератури, еволюції жанру історичного роману в сучасному літературознавчому дискурсі. Методи. Дослідження здійснене з використанням комбінованого підходу, який поєднує елементи історико-культурного, порівняльно-історичного й рецептивно-естетичного методів, жанрової та постмодерністської критики. Дослідницька стратегія також ґрунтується на методах семантичного, стилістичного, наратологічного, контекстуального, інтертекстуального та текстуального аналізу з елементами порівняльної типології. Результати. Встановлено, що для історичних романів Ч. Дікенса характерні збалансоване співвідношення минулого й теперішнього, комплексне бачення закономірностей та історичних соціальних змін, ідеї вікторіанського прогресивізму, міфологізація історії. Підхід В.М. Текерея до зображення історичного минулого вирізняється увагою до соціального контексту та соціальної структури епохи. Особливостями його історичної романістики є суб'єктивність оповіді, зосередження на індивідуальному досвіді як формі переживання історії, поглиблення художнього психологізму, скептицизм, іронічна позиція автора. Висновки. Ч. Дікенс і В.М. Текерей зробили вагомий внесок у розвиток жанру історичного роману. Наслідуючи традицію Вальтера Скотта, обидва автори доповнюють її новими художніми рисами та намічають подальші шляхи розвитку жанру. Вікторіанські романісти тлумачать історію насамперед у зв'язку з актуальними проблемами ХІХ ст. Водночас, вони встановлюють рівновагу між відтворюваним історичним періодом та його баченням із привілейованої позиції свого часу. Проаналізовані романи ставлять у центр зображення процес історичних змін. Визначне місце в традиції історичного роману посідають ті твори, в яких спостерігається прагнення до універсального в концептуалізації історії.

Вступ. Проаналізовано художні засоби оприявнення інакшості в романі Ліббі Скотт і Ребекки Весткотт "Can You See Me?" (2019) крізь призму психопоетики. В основі психопоетики лежить її полідисциплінарність, що перешкоджає однозначному визначенню предмета дослідження. Літературознавчий аспект психопоетики зосереджений на художніх прийомах літературних текстів та їхній ефективності в досягненні мети в контексті впливу на реципієнта. Методи. Дослідження фокусується на рецептивному аспекті психопоетики як методі аналізу мети художнього слова. Результати. Роман Ліббі Скотт і Ребекки Весткотт багатий на художні засоби, які переконливо передають внутрішні переживання дівчинки з аутизмом, розкриваючи психічний розлад як чинник зінакшення особистості в нейротиповому суспільстві. Авторки майстерно відтворюють почуття та емоції героїні, використовуючи персоніфікацію, паралелізм, повтори і нагромадження перелічень. Текст демонструє розбіжність між тим, що суспільством прийнято вважати "нормальним" та прийнятним, і тим, що вирізняється від визначеної "норми", акцентуючи увагу на вимушеному "маскуванні" дитини як захисному механізмі, який водночас призводить до того, що дівчинка втрачає власну ідентичність за майстерно сконструйованими масками і контроль над власними емоціями. Твір показує також і те, що маскування властиве не лише аутистичній головній героїні, а й усім підліткам, які відчувають тиск з боку оточення. На додачу, зміна форм нарації в романі засвідчує неможливість продуктивної комунікації зі світом через використання "різних мов", а також контраст між текстом і контекстом, історією та фактами, що дає змогу зануритися у внутрішній світ героїні, її боротьбу з розладом аутистичного спектра та прийняття власних особливостей. Висновки. Добір художніх засобів роману покликаний стимулювати почуття емпатії та емоційну реакцію реципієнта як передумови досягнення катарсису, що не лише відповідає психопоетичній функції художнього слова, орієнтованого на досягнення певної мети, а й розкриває бібліотерапевтичний потенціал твору.