Політологічний вісник. Випуск 94

Актуалізована загальна проблема можливої понятійної нечіткості у дослідницькому просторі суспільних наук (та соціальному дискурсі), за якої змістовна сутність певної аналітичної категорії може сприйматися дещо розпливчасто, що ускладнює коректні наукові дослідження. Доведено, що однією з таких категорій можливо вважати поняття політичного управління, оскільки політологічні та інші дослідження, в більшості своїй, переважно спрямовані на прикладне вивчення окремих складових, інструментів, проблем та ін. його реалізації. Акцентовано, що додаткової складності для конкретизації понятійно-категоріальної складової додає розвиток суміжних напрямів дослідження сфери провадження управлінської діяльності, як-то державного управління та зв’язків із громадськістю. Ґрунтовно досліджено феномен політичного управління в політичній системі суспільства, виокремлено та комплексно проаналізовано розвиток його форм в загальному просторі здійснення владних відносин різного типу. Визначено, що політичне управління є інтегрованою стратегією політичного впливу, що поєднує планування, керування та координацію політичної діяльності й ресурсів для досягнення визначених цілей у політичній сфері на основі здійснення владного впливу щодо елементів (інституції, групи, суб’єкти) та процесів політичної системи суспільства (електоральних, політичної соціалізації, політичної мобілізації тощо), загалом простору політичних відносин. Конкретизовано, що політичне управління здійснюється на основі визначеного світоглядного спрямування до політичної дії – політичної програми, політичного курсу, політичної ідеології. Уточнено, що інструменти політичного управління у різний спосіб формалізовані, систематизовані, впливають на становище індивіда (права, власність, можливості), але завжди спонукають до певного типу політичної активності.

Проаналізовано філософські засади концепції справедливої війни, що сформувалися в античній думці ще до її кодифікації в середньовічній схоластиці. Автор простежує ґенезу цієї доктрини в працях таких мислителів, як Геракліт, Платон, Арістотель, Ісократ, Полібій та Цицерон, звертаючи особливу увагу на етичні, політичні й метафізичні засновки їхніх міркувань. Вивчення цих джерел дозволяє не лише зрозуміти первинне філософське осмислення збройного конфлікту, а й виявити основи моральної легітимації війни в античному суспільстві. Узагальнено, що антична думка не обмежувалася лише нормативною оцінкою війни, а виводила її зі структури космічного порядку, політичної гармонії або морального обов’язку. Війна у Геракліта постає як рушійна сила оновлення та балансування протилежностей, у Ісократа – як необхідність у разі захисту цивілізаційних цінностей, а у Платона – як зло, що виправдане лише в межах гармонійної держави, коли йдеться про оборону справедливості. Розкрито еволюцію уявлень про моральну виправданість війни: від натурфілософських інтерпретацій досократиків до юридично-етичних формулювань у Цицерона, де справедлива війна має відповідати принципам законності, справедливості та пропорційності. Водночас автор акцентує на культурній специфіці уявлень про війну в межах грецької та римської традицій. Доведено, що античні уявлення про війну містили прообрази пізніших критеріїв jus ad bellum і jus in bello. Зокрема, Арістотель розглядає війну як засіб досягнення евдаймонії, а не самоціль, тоді як Цицерон формулює рамки, в яких війна може бути визнана правомірною згідно з нормами природного права. Виявлено, що античні автори заклали уявлення про моральний обов’язок громадянина у війні, співвідношення права та сили, і межі допустимого насильства. Зокрема, Сократ і Платон підкреслюють значення внутрішньої чесноти та стриманості у веденні війни, тоді як Полібій і Цицерон надають перевагу правовому обґрунтуванню. Узагальнено, що концепція справедливої війни в античності є не лише філософською спадщиною, а й джерелом для сучасної критики імперіалізму, агресії та військової експансії, оскільки містить у собі проекти морального обмеження насильства, які не втратили своєї значущості в XXI столітті.

У статті досліджується імперативний мандат як потенційний інструмент посилення політичної відповідальності суб’єктів представницьких органів влади в контексті кризових явищ сучасної демократії. Актуальність теми зумовлена зростанням політичної безвідповідальності, яка корелює зі зниженням якості політичного управління, кризою довіри громадян до демократичних інститутів, зростанням протестних настроїв та поляризацією суспільства. Метою статті є аналіз імперативного мандату як засобу забезпечення реальної, а не формальної, підзвітності представників, виявлення критичних застережень щодо його імплементації та пошук альтернативних підходів до посилення політичної відповідальності. В роботі здійснено теоретичний аналіз концепцій політичної відповідальності, вільного та імперативного мандатів, розглянуто їхню історичну еволюцію та відображення в конституційному законодавстві різних країн. Проведено порівняльний аналіз переваг та недоліків обох типів мандатів. Особливу увагу приділено дослідженню практики партійно-імперативного мандату та його впливу на підзвітність депутатів, а також аналізу можливостей застосування інституту відкликання виборних посадовців. Критично оцінюючи традиційну позицію щодо несумісності імперативного мандата з демократичними принципами, автор звертається до сучасного наукового дискурсу, який переосмислює його потенційну роль в умовах кризи представницької демократії. У висновках статті наголошується на необхідності збалансованого підходу до питання політичної відповідальності, що поєднує елементи підзвітності з достатнім рівнем незалежності представників.

У статті досліджується еволюція політичної комунікації як соціального феномену в контексті історичних трансформацій. Автор аналізує ключові етапи розвитку політичної комунікації – від первісних форм взаємодії до сучасних цифрових стратегій впливу на суспільну свідомість. Особливу увагу приділено становленню комунікаційних практик у Стародавній Греції та Римі, де формувалися основи риторичного мистецтва, публічного виступу та маніпулятивного впливу на аудиторію. У середньовіччі політична комунікація перебувала під контролем церковних інституцій, що зумовлювало специфіку трансляції владних меседжів через сакральні символи. Зі змінами у суспільно-політичних системах раннього модерну відбувається активне формування нових каналів передачі інформації – від гутенбергівського друку до формування перших газет. У Новий час комунікація влади з населенням стає більш системною, виникають інструменти пропаганди, маніпуляції, інституційної легітимації. У ХХ столітті політична комунікація набуває рис масовості та технологічності, а з початку ХХІ століття – інтерактивності та діджиталізації. У статті досліджено політичну комунікацію як форму управлінської взаємодії, що ґрунтується на зворотному зв’язку між суб’єктом і об’єктом впливу. Автор розглядає управління як окремий випадок комунікації, метою якої є зміна стану суспільства чи інституцій. Проаналізовано роль комунікативних законів у побудові ефективного політичного дискурсу. Особливу увагу приділено законам, що визначають динаміку спілкування: дзеркального стилю, залежності від зусиль, зростання нетерпіння аудиторії, емоційного впливу тощо. Наводяться приклади з політичної практики (Трамп, Обама, Зеленський, Міллей), що ілюструють застосування цих закономірностей. Матеріал статті може бути корисним для дослідників, студентів, політичних аналітиків та всіх, хто цікавиться еволюцією механізмів політичного впливу та роллю комунікації у формуванні владних відносин.

У статті досліджено креативне підприємництво як феномен, котрий набуває дедалі більшої ваги в умовах змін сучасного постіндустріального суспільства. Проаналізовано особливості цього явища крізь призму філософії бізнесу, що дає змогу розглядати його не лише як економічну категорію, але й як соціокультурну. Висвітлено концептуальні основи дослідження, що сформовані на фундаменті ідей Й. Шумпетера (концепція «творчого руйнування»), Дж. Дьюї (прагматичний підхід до освіти та пристосовуваності) та Р. Рорті (ідея контингентності та критичної рефлексії в умовах невизначеності). Доведено, що сучасний креативний підприємець – це не лише носій економічних знань, а й суб’єкт з високим рівнем емоційного інтелекту, що здатен до міждисциплінарного мислення та творення нових смислів. Здійснено філософський аналіз взаємодії між креативністю, інноваційністю та етичними аспектами підприємницької діяльності. Виявлено, що креативне підприємництво виступає рушієм соціальних змін, сприяє формуванню нових цінностей. Підсумовано, що його розвиток забезпечує конкурентоспроможність не лише окремих підприємців, але й національної економіки в цілому. Підкреслено методологічне значення філософії бізнесу у формуванні теоретичних підвалин дослідження.Проаналізовано сучасні способи розуміння підприємництва в багатоаспектному ключі, який об'єднує економічні, філософські, психологічні та управлінські складові. Підкреслено, що креативне підприємництво виникає в синергії з культурними звичками та глобальними змінами цінностей, виступаючи не тільки відповіддю на вимоги ринку, а й фактором його перетворення. Наголошено, що інноваційний потенціал людини, підкріплений філософським розумінням та емоційним інтелектом, є вирішальним для забезпечення сталого прогресу. Окреслено напрями подальших досліджень, які могли б зосереджуватись на аналізі впливу цифрової культури на еволюцію бізнес-мислення, а також на створенні моделей освіти, здатних виховувати кваліфікованих, критично налаштованих і соціально свідомих підприємців нового формату.

Стаття присвячена дослідженню еволюції релігійної толерантності в античному світі, аналізуючи вплив політичних структур, соціальних традицій та філософських концепцій на формування меж свободи віросповідання. Особлива увага приділяється механізмам взаємодії між державою та релігією, а також впливу правових норм на сприйняття релігійного різноманіття. Доведено, що у грецьких полісах релігійні ритуали були невід'ємною частиною громадянської ідентичності, сприяючи формуванню уявлень про прийнятність різних культів. Філософські питання, пов'язані зі свободою думки та критичним осмисленням віри, знаходили відображення в працях мислителів, які досліджували природу божественного та його взаємозв'язок із людським життям. Наприклад, Ксенофан критикував антропоморфні уявлення про богів, тоді як Протагор ставив під сумнів можливість пізнання божественного, що стимулювало дискусії про релігійну терпимість. Обґрунтовано, що стародавні історики, такі як Геродот і Полібій, фіксували динаміку суспільного ставлення до релігійних нововведень, відзначаючи як випадки прийняття, так і відторгнення нових культів. У римському контексті досліджуються стратегії імперії щодо адаптації до релігійного різноманіття, які поєднували елементи інтеграції та контролю. Римська політика "інклюзивного синкретизму" дозволяла включати божества підкорених народів до пантеону, що сприяло зміцненню імперської єдності. Виявлено, що правові та соціальні механізми, які визначали межі релігійної толерантності, мали значний вплив на трансформацію релігійної політики в період пізньої античності. Едикт Міланський 313 року, виданий Костянтином Великим, легалізував християнство, що стало важливим кроком до визнання релігійного плюралізму. Однак, згодом, із зростанням впливу християнства, спостерігалося обмеження традиційних язичницьких культів, що свідчить про складність і неоднозначність процесів релігійної толерантності в античності. Таким чином, стаття надає комплексний аналіз факторів, які впливали на формування та трансформацію релігійної толерантності в античному суспільстві, підкреслюючи взаємозв'язок між політичними, соціальними та філософськими аспектами цього явища.

Стаття присвячена поглибленню тенденцій формування соціальної епістемології. Уточнено поняття «соціальна епістемологія» як один із нових підходів до аналізу соціальної реальності та соціальних чинників людського пізнання та знання. Окреслено суттєві розходження у залежності від того, як розуміється «соціальне» з точки зору його впливу на процеси отримання, обґрунтування і поширення знання, тобто основні складові процесу пізнання. Представлено перспективний дослідницький вектор практичного втілення соціальної епістемології на рівні інституційних систем. Зазначено, що епістемологія соціальна, оскільки зосереджена на соціальних практиках і інститутах та їх епістемічних впливах на істинно-ціннісні переконання знавців. Обґрунтовано, що соціальне – це сфера між знавцями, яка обумовлює ситуацію обґрунтованого прийняття когнітивним агентом тверджень та ідей інших агентів, колективних агентів, систем та інституцій.Досліджено мету соціальної епістемології як галузі філософського дослідження, яка тяжіє до усунення дисбалансу, акцентуючи саме на соціальній взаємодії, соціальній системі, та їхньому впливі на епістемологічну проблематику, на відміну від тенденцій традиційної епістемології, де акцентовано на індивідуалістичному, замість вказаного соціального. Виявлено важливим визначати галузь саме через таке протиставлення соціальними епістемологами.

У статті проаналізована система стримувань і противаг в Україні, яка є необхідною складовою поділу державної влади, що запобігає узурпації влади та забезпечує баланс між її гілками. З`ясовано, що конституційна реформа 2004 року в Україні істотно змінила поділ владних повноважень, що вплинуло на взаємодію між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади. Внаслідок змін Україна стала парламентарно-президентською республікою, тобто повноваження Верховна Рада України щодо формування уряду розширилися. Досліджено повноваження Президента України за парламентарно-президентської республіки. Продемонстровано, що Президент України втратив можливість одноособово призначати Прем’єр-міністра, що зробило уряд більш залежним від парламентської коаліції. При цьому Президент України зберіг певні важелі впливу, зокрема право вето на законопроекти, можливість розпуску парламенту у визначених Конституцією випадках, а також повноваження у сфері зовнішньої політики та оборони. Продемонстровано, що Верховна Рада, зі свого боку, отримала більше можливостей для контролю над виконавчою владою через затвердження складу Кабінету Міністрів, ухвалення його програми діяльності, а також висловлення йому вотуму недовіри. Окреслено, що судова влада мала відігравати роль арбітра у суперечках між гілками влади, однак її незалежність залишалася обмеженою через політичний вплив. Узагальнено те, що реформа 2004 року була скасована у 2010 році та відновлена у 2014 році, її основні принципи продовжують визначати сучасну систему стримувань і противаг в Україні. Продемонстровано важливу роль у механізмі стримувань і противаг судового контролю, який відіграє значну роль у визначенні конституційності актів законодавчої та виконавчої влади, що забезпечує дотримання принципу верховенства права. Децентралізація, яка стала частиною подальших реформ, також посилила цей баланс, розширивши повноваження органів місцевого самоврядування.

У статті визначені характерні ознаки та особливості гуманітарної кризи в Україні. Встановлено, що моральні цінності та принципи в період кризи стають надважливими, оскільки негативний досвід, який переживає людина в кризовий період, змінює особистість та сенс її життя, а отже й цінності. В період потрясінь питання благодійності є особливо актуальним і потребує соціально-філософського осмислення. Проведено дослідження трансформації уявлень про благодійність в етимологічному контексті та проаналізовано історичні типи благодійності (античний, християнський та новочасний). Представлено українські традиції благодійності, витоки яких сягають доби Київської Руси та Гетьманщини, відмічено радянську добу, коли благодійність українців була вимушено пригнічена, і нова хвиля розвитку доброчинності в часи проголошеної Незалежності України.Запропоновано новітній історичний тип благодійності, який слід пов’язувати з ефективним альтруїзмом. Визначено, що цей тип благодійності є продовженням новочасного типу з новими характерними ознаками раціоналізації благодійної діяльності, використання досягнень науки, інтенсивної інституціоналізованої, анонімної, професійної філантропії, яка має на меті вирішення не лише індивідуальних та локальних суспільних проблем, а й глобальних цивілізаційних викликів. Представлено правове регулювання благодійної діяльності в Україні; проаналізовано процеси інституціоналізації благодійності.

У статті досліджено ключові напрями впливу інформаційних технологій на суспільну свідомість, включаючи зміну характеру спілкування, поширення інформації, трансформацію новинного споживання та освітніх практик. Проаналізовано роль соціальних мереж як головного посередника у формуванні суспільної думки, зокрема їхню здатність одночасно об’єднувати спільноти та сприяти сегрегації у вигляді інформаційних «бульбашок». Доведено, що інформаційні технології впливають не лише на доступ до знань, а й на сам характер мислення й оцінювання подій, зокрема через персоналізовані алгоритми, які формують індивідуальний інформаційний простір. Виявлено тенденцію до поверхневих соціальних зв’язків та цифрової ізоляції в умовах переваги віртуального спілкування над особистим. Розкрито етичні виклики цифрової епохи, серед яких — проблема захисту персональних даних, загроза маніпуляцій через алгоритми та відповідальність користувачів і розробників ІТ-середовищ. Встановлено позитивний вплив ІТ на демократизацію освіти та розвиток наукових досліджень завдяки зростанню доступності знань через цифрові платформи. Висвітлено як переваги, так і ризики цифровізації, що впливають на формування суспільної свідомості. Зроблено висновок про необхідність осмисленого і відповідального використання інформаційних технологій з метою гармонійного розвитку особистості й суспільства.

У статті досліджується вплив регіональної політики Європейського Союзу на держави Східної Європи з акцентом на порівняння країн-членів ЄС (Польща, Румунія) та країн Східного партнерства (зокрема, України). Проаналізовано механізми, за допомогою яких регіональна політика сприяє соціально-економічному розвитку та інтеграційним процесам. Особливу увагу приділено можливостям та викликам для України, яка перебуває на шляху до членства в ЄС. Автори формулюють практичні рекомендації на основі досвіду східноєвропейських держав, що вже адаптували політику регіонального розвитку згідно з європейськими стандартами. Виявлено, що навіть після радикальних трансформацій, країни можуть досягти успіху за умови правильної адаптації політик. У контексті децентралізації, зростання ролі громад, потреби у згуртованості країни в умовах війни — ця тема набуває не лише наукової, а й практичної ваги. Її міждисциплінарність (політика, управління, регіоналістика, економіка) також сприяє інтеграції до міжнародного наукового дискурсу, що позитивно впливає на глобалізацію. Обґрунтовано актуальність запозичення кращих практик ЄС для підвищення регіональної стійкості України на тлі безпекових та економічних викликів, спричинених повномасштабною воєнною агресією рф. У дослідженні запропоновано новий підхід до типологізації регіонального розвитку із застосуванням класифікаційної матриці регіонів з урахуванням поняття «регіональної політичної резильєнтності». Проведено огляд сучасного наукового дискурсу щодо визначення поняття «регіон», його ролі в національному просторі та в умовах глобалізації. Проаналізовано підходи вітчизняних і зарубіжних науковців до оцінки регіональної політики.

Стаття присвячена з’ясуванню ролі регулятивної функції державної влади. Встановлено, що регулятивна функція має комплексний характер і охоплює всі ключові напрями суспільного життя, серед яких економічна, соціальна, екологічна, правова, інформаційна та політична сфери. Її зміст полягає в установленні правових норм, організації їх виконання, а також контролі та захисті правопорядку. Досліджено взаємодію трьох гілок влади в процесі реалізації регулятивної функції. Встановлено, що скоординованість їхньої діяльності забезпечує ефективне впорядкування суспільних відносин, запобігання конфліктам інтересів та стабільний розвиток правової системи. Продемонстровано, що недосконалість взаємодії між гілками влади може призводити до правових колізій, дублювання регулюючих механізмів або, навпаки, прогалин у правовому регулюванні. Тому особливо важливим є дотримання принципу розподілу влади, закріпленого у конституційних актах демократичних держав, що дозволяє уникати концентрації владних повноважень та гарантувати рівновагу у процесі прийняття та реалізації регулятивних рішень. Окреслено сучасні перспективи розвитку регулятивної функції державної влади. Зокрема, визначено тенденції до цифровізації державного управління, впровадження електронних регуляторних інструментів, модернізації нормативно-правової бази з урахуванням європейських стандартів, а також посилення правозахисного аспекту в процесі регулювання суспільних відносин.

У статті проаналізовано особливості імплементації стандартів екологічної політики Європейського Союзу в українському законодавстві та їхній вплив на діяльність суб’єктів підприємництва. Зазначено, що впровадження стандартів ЄС у сфері охорони довкілля є важливим чинником забезпечення сталого розвитку, а також необхідною умовою виходу українських товарів і послуг на ринок Європейського Союзу. З’ясовано, що водночас такі трансформації створюють як можливості, так і суттєві виклики для бізнесу в Україні, особливо для малого та середнього підприємництва. Розглянуто основні нормативні акти, інституційні механізми, переваги та виклики, пов’язані з адаптацією до європейських екологічних вимог. Запропоновано рекомендації щодо шляхів покращення процесу гармонізації стандартів з урахуванням потреб малого та середнього бізнесу.

У статті проаналізовано метод впливу на громадську думку через соціальні мережі, а саме combat footage відеоматеріали, які з розвитком комунікаційних технологій відіграють все більшу роль у формуванні глобального медіа-простору. Узагальнено використання подібних відеоматеріалів в історичній ретроспективі, наголошено на історичних випадках впливу та маніпуляцій, та наведено шляхи та методи розповсюдження combat footage відеоматеріалів в нову епоху цифрових медіа. За результатами дослідження виявлено, що combat footage відеоматеріали є потужним інструментом емоційного впливу та мобілізації громадської думки, вони сприяють формуванню національної ідентичності та можуть бути використані з метою маніпуляції емоціями та думкою суспільства, оскільки здебільшого контекст відеоматеріалів втрачається під час публікації в соцмедійних застосунках. З’ясовано, що завдяки швидкому поширенню через соціальні мережі, такі відео здатні охоплювати широкі аудиторії та створювати вірусний ефект, що робить їх ефективною політтехнологією. Обґрунтовано, що ефективне використання combat footage відеоматеріалів має значний вплив на психологічний стан користувачів соціальних мереж, що постійно споживають таку інформацію, що може призводити до нормалізації насильства або викликати травматичні наслідки. Продемонстровано, що їхнє децентралізоване поширення створює виклики для перевірки достовірності, регулювання соцмедійних застосунків та контролю за опублікованим контентом, підвищуючи ризики інформаційного впливу на суспільну стабільність, зокрема встановлено факти маніпуляцій використання combat footage відеоматеріалаів задля створення необхідної картинки в очах суспільства. З’ясовано різні підходи до концептуалізації та інтерпретації combat footage відеоматеріалів як медіа-продукту, що має вплив не лише на інформаційну політику, але й на культурні та соціальні процеси в суспільствах, що споживають воєнний контент. Виявлено, що даний тип контенту може використовуватись не тільки для інформування, але й для маніпулювання громадською думкою та суспільними настроями.

У статті розглянуто сучасні тенденції вдосконалення практик академічного партнерства з використанням новітніх інформаційних технологій. Висвітлено важливість цифрових платформ, штучного інтелекту, хмарних обчислень, технологій блокчейн та відкритого доступу у створенні більш ефективних, інтерактивних та доступних моделей співпраці. Особлива увага приділена аналізу можливостей таких інструментів у забезпеченні міждисциплінарних досліджень, розширенні міжнародної співпраці та підвищенні прозорості академічного процесу.Окреслено ключові аспекти впровадження новітніх інформаційних технологій в умовах повномасштабної війни. Проаналізовано використання цифрових платформ, таких як Zoom, Google Meet, Trello, Asana, для підтримки стабільної наукової співпраці, навіть за умов фізичних обмежень. Окремо розглянуто роль штучного інтелекту у спрощенні обробки великих обсягів даних, пошуку наукових публікацій та розробці прогнозних моделей.Особливу увагу приділено ролі блокчейн-технологій у забезпеченні прозорості та надійності академічної взаємодії. Розглянуто переваги відкритого доступу до наукових матеріалів, що сприяє інтеграції українських дослідників у глобальні наукові мережі. Визначено виклики, пов'язані з кібербезпекою, цифровою нерівністю та необхідністю розробки нових моделей партнерства в умовах кризових ситуацій.Представлено практичні рекомендації щодо вдосконалення академічного партнерства, що включають інтеграцію цифрових платформ, розвиток міжнародної співпраці та створення гнучких механізмів управління проектами. Робота акцентує на важливості синхронізації з глобальними стандартами, що дозволяє підвищити конкурентоспроможність українських наукових установ.

Рецензія на книгу: «Філософія науки і культури: словник». За редакцією Н. Хамітова. Київ: КНТ, 2024. 437 с. Рецензію присвячено аналізу нового міждисциплінарного дослідження відомих в Україні й за кордоном філософів за редакцією члена-кореспондента НАН України Назіпа Хамітова «Філософія науки і культури: словник», що побачив світ у видавництві КНТ, яке тривалий час працює на вітчизняному книжковому ринку гуманітарної літератури. Підкреслено актуальність цього словника, виокремлено ключові філософські ідеї, концепти, поняття, екзистенціали, неологізми, когнітивні метафори та категорії науки і культури, на яких сфокусовано увагу студентів, аспірантів, викладачів і вчених, а також широкого кола інтелектуалів, усіх тих, хто шукає відповіді на вічні філософські питання щодо буття людини в науці й культурі.

Доведено, що повномасштабна війна рф проти України радикально трансформує базові філософські категорії соціального буття, зокрема власності, багатства і заможності, виводячи їх за межі правового чи економічного визначення і наповнюючи новими – ситуативними, символічними та нормативно-ціннісними змістами. Війна постає як універсальний соціальний конструкт, що одночасно впливає на інституційні структури та повсякденний досвід, спричиняючи переосмислення уявлень про стабільність, легітимність і добробут.Розкрито триєдину природу означених категорій, кожна з яких функціонує в межах філософського, суспільного та соціокультурного дискурсів. Власність тлумачиться не лише як формалізоване право, а як форма соціального впорядкування, що маркує індивідуальну приналежність, ідентичність та моральну легітимність. Багатство інтерпретується як потенціал надлишковості, що визначає здатність до впливу, автономії та символічного домінування. Заможність постає як нормативно прийнятна межа достатності, що формує образ впорядкованого життя, соціальної прийнятності й моральної самореалізації.Обґрунтовано, що війна порушує традиційний баланс між цими категоріями: заможність дедалі менше пов’язується з об’єктною власністю, багатство втрачає юридичну усталеність, а сама власність перестає бути гарантією добробуту. Натомість усе більшого значення набувають ситуативна безпека, доступ до публічних ресурсів і здатність до символічного позиціювання в суспільстві. Така трансформація фіксує зсув у бік нової соціальної онтології, де домінують гнучкі, адаптивні, несталі форми легітимації.Виявлено глибокі суперечності між уявленнями про багатство, власність і заможність у масовій свідомості, які проявляються у парадоксах статусу, моральній амбівалентності й втраті довіри до традиційних соціальних ієрархій. Вони є результатом розриву між нормативними уявленнями і реальною соціальною практикою, що особливо загострюється в умовах війни.Проаналізовано, як означені категорії функціонують у різних дискурсивних площинах: від філософсько-онтологічної (як форми буття), до повсякденно-побутової (як уявлення про «життя як треба»).

У статті запропоновано філософське переосмислення проблематики демографії, що виходить за межі суто кількісного аналізу й охоплює ціннісні аспекти відтворення людства. Аналіз охоплює екологічні обмеження, репродуктивну свободу, культурну інверсію в зв’язку між поколіннями, трансгуманізм і концепції «життєлюбної етики». Методологічно поєднуються концептуальний аналіз та сценарне моделювання.Автор вводить парадигму, у якій критерієм оптимальної чисельності населення виступають якісні характеристики складу населення в контексті остійного поступу цивілізації і така мінімальна його кількість, яка необхідна для підтримання критичної маси, яка забезпечує високу ймовірність наступних технологічних проривів та забезпечення якості життя. Показано, що підтримка економічного зростання не може бути адекватним критерієм виправдання росту чисельності населення і дохід на душу населення не є мірилом якості життя після досягнення деякого порогового його значення. Основним мірилом цієї якості є тривалість інтелектуально продуктивного періоду в життєвому циклі. Відповідно зростання цієї якості досягається за рахунок технологічних проривів, які потенційно дозволяють одночасно знизити екологічний слід з оптимізацією чисельності населення при низькій фертильності та високій тривалості життя.