Між еміграцією та радянською ідеологією: доля позитивизму на території України після 1918 року

Кулебякін, Г. (2026). Between Emigration and Soviet ideology: the Fate of Positivism in Ukraine after 1918. Українознавство(1), 248–260. https://doi.org/10.17721/2413-7065.1(98).2026.356157

Актуальність. Українська філософія другої половини XIX – першої третини XX століття зазнала глибоких світоглядних та інституційних трансформацій, що змінили її інтелектуальну структуру. Однією з недостатньо осмислених проблем цього періоду є доля позитивізму як методологічної парадигми, що істотно вплинула на формування емпірично орієнтованого наукового мислення, але не набула форми інституціоналізованої школи. У 1920–1930 роках позитивізм втрачає статус автономної філософської позиції. Водночас у середовищі еміграції він сприймається як завершений етап розвитку європейської думки. Дослідницька проблема полягає у з’ясуванні механізмів трансформації та витіснення позитивізму, а також у реконструкції української філософії міжвоєнного періоду як дуального простору – радянського й еміграційного – з різними моделями розуміння статусу та функцій філософії.
Мета роботи полягає у спробі реконструювати культурний і філософський розкол українського інтелектуального середовища у 1918–1930 роках і проаналізувати, як крах імперій, формування радянської державності та примусова еміграція частини інтелектуальної еліти призвели до формування двох різних моделей філософського розвитку – емігрантської та радянської, кожна з яких сформувала власне розуміння статусу філософії та наукової раціональності.
 Висновки. Позитивізм у другій половині XIX – на початку XX століття в Україні функціонував переважно як методологічна та світоглядна установка. Вплив позитивної філософії виявлявся в орієнтації на науковість, емпіризм, історичну конкретність і критику метафізики, що суттєво сприяло формуванню модерної української інтелектуальної культури. У радянському просторі філософія була інституціоналізована у формі марксизму-ленінізму й поступово втратила автономію, перетворившись на ідеологічно контрольовану дисципліну. В еміграції ж він також не став підґрунтям подальшого розвитку, оскільки поступився місцем феноменологічній, неокантіанській та культурно-історичній проблематиці, зорієнтованій на осмислення національної ідентичності та духовної традиції. Водночас еміграційна лінія, представлена працями Д. Чижевського та І. Мірчука, заклала основи професійної історіографії української філософії.  Саме через історико-філософську реконструкцію стало можливим подальше відродження академічного вивчення української філософії у другій половині XX століття.