Принцип правової визначеності в господарському судочинстві України

Озадовський І. Л. Принцип правової визначеності в господарському судочинстві України : дис. ... доктора філософії : 081 Право. Київ, 2026. 232 с.

Озадовський І.Л. Принцип правової визначеності в господарському судочинстві України. - Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі 08 «Право» за спеціальністю 081 «Право». - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2026.
Дисертацію присвячено з’ясуванню в господарському судочинстві України особливостей реалізації принципу правової визначеності та формуванню рекомендацій, спрямованих на усунення проблем, пов’язаних із його дією.
У першому розділі дисертації досліджується правова визначеність як принцип права, її взаємозв’язок із принципом верховенства права, а також її вимоги в господарському судочинстві України. Встановлено, що правова визначеність є елементом принципу верховенства права, відповідно до якого правотворчість і правозастосування мають здійснюватися стабільно, послідовно і прогнозовано. Обґрунтовано, що такий взаємозв’язок обох принципів ґрунтується на тому, що без принципу правової визначеності ключова функція принципу верховенства права не може бути реалізована, а його зміст і функціональне призначення повністю охоплюють принцип правової визначеності.
Підтверджено, що структура принципу правової визначеності складається з дворівневої системи вимог: ціннісних та змістовних елементів. Уточнено перелік і зміст перших. Визначено, що стабільність передбачає відсутність постійних і частих змін у сфері правового регулювання та виключає можливість втручання в набуті права за відсутності для цього вагомих підстав, прогнозованість вимагає зрозумілості та точності правових норм, а також передбачуваності процесу нормотворення та результатів правозастосування для раціонального спостерігача, а послідовність передбачає узгодженість і закономірність у нормотворенні та правозастосуванні. До вимог принципу правової визначеності в господарському судочинстві України, об’єднаних навколо зазначених ціннісних елементів, включено: загальні вимоги до прийняття законодавства та його змісту; обмеженість дискреційних повноважень; дотримання процесуальних строків; остаточність та обов’язковість судового рішення; недопустимість змін до гіршого; забезпечення єдності, стабільності та доступності судової практики; захист процесуальних легітимних очікувань особи. Уперше розмежовано принципи правової визначеності і диспозитивності, встановлено, що останній, залишаючись ієрархічно незалежним від принципу правової визначеності, є функціонально інтегрованим у його структуру як змістовний елемент.
Досліджено як концепцію захисту легітимних очікувань розглядають міжнародні інвестиційні арбітражі, Європейський суд з прав людини, Венеційська комісія. Уперше надано визначення поняттю процесуальних легітимних очікувань як раціонально виправданих сподівань особи, які ґрунтуються на законодавстві, усталеній практиці Верховного Суду або поведінці суду, з яким особа перебуває в процесуальних відносинах або до якого має намір звернутися, стосуються певних юридичних наслідків її процесуальної поведінки та підлягають судовому захисту.
З’ясовано, що вимога недопустимості змін до гіршого в господарському судочинстві проявляється, зокрема, як процесуальний принцип «non reformatio in peius», який, як буде уточнено в другому розділі, полягає в тому, що особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції, у результаті своєї ж скарги. Обґрунтовано, що принцип «non reformatio in peius» є вимогою принципу правової визначеності та одночасно гарантією конституційного права на оскарження судових рішень і ґрунтується безпосередньо на положеннях Конституції України.
У другому розділі дисертації досліджуються особливості реалізації вимог принципу правової визначеності в господарському судочинстві України. Досліджені випадки недотримання заборони зворотної дії актів господарського процесуального та пов’язаного законодавства, зокрема у сфері державної реєстрації юридичних осіб. Проаналізовано дотримання законодавцем вимог юридичної техніки, виявлені різноманітні неточності, колізії, які, зокрема, стосуються судових витрат, забезпечення позову. Встановлено низьку якість норм Кодексу України з процедур банкрутства, включаючи ті, що регулюють притягнення до солідарної і субсидіарної відповідальності. Класифіковано способи і засоби вирішення судами проблем, пов’язаних із низькою якістю закону.
Проаналізовано та порівняно зарубіжний та національний досвід із забезпечення єдності та стабільності судової практики. Як приклад, розглянуто як формулювання норм Господарського процесуального кодексу України сприяють формуванню більш послідовної судової практики щодо арбітрабельності спорів. Проаналізовані причини систематичного тривалого невиконання судових рішень в Україні, встановлено, що однією із них є мораторії, що перешкоджають їх примусовому виконанню. Визначено такі мораторії як встановлені законодавством або з визначених ним підстав правозастосовчим органом тимчасові обмеження у вчиненні заходів примусового виконання окремих судових рішень, як правило, ухвалених щодо певних категорій боржників або стягувачів, з метою захисту інтересів держави, суспільства або окремих суб’єктів прав. Встановлено ознаки такого мораторію. Обґрунтовано, що мораторій, який перешкоджає примусовому виконанню рішень судів, є неконституційним за відсутності легітимної мети або забезпечення належного співвідношення між нею та встановленими обмеженнями. Визначено, що належне співвідношення передбачає дотримання мораторієм критеріїв: крайньої необхідності; визначеності та обмеженості строку; гнучкості; недискримінації; доступності компенсації. Встановлено, що наразі неможливе виконання судових рішень про стягнення, у разі блокування, активів підсанкційних осіб на користь добросовісних кредиторів, запропоновані шляхи вирішення цього.
З’ясовано, що Конституція України забороняє продовжувати застосовувати до правовідносин, що завершилися до ухвалення рішення Конституційного Суду України, норму права, визнаної ним неконституційною. Обґрунтовано, що Конституція України перешкоджає перегляду остаточних судових рішень у зв’язку з встановленням рішенням Конституційного Суду України неконституційності норм права, застосованих судом при вирішенні справи, за винятком випадків, коли із заявою про перегляд остаточного судового рішення звертаються автори належним чином поданих конституційних скарг, за якими не було відмовлено у відкритті провадження, а також учасники справи, у якій в остаточному судовому рішенні було застосовано неконституційну норму права, за умови, що строк на подання конституційної скарги ще не сплив.
Класифіковано дискреційні повноваження суду на умовно-дискреційні, що обмежують вибір суддів їх власним уявленням про єдино правильне рішення, та істинно-дискреційні, що дозволяють вільно обирати серед кількох рівноцінно допустимих варіантів. Встановлено, що пошук суддею правильного рішення під час реалізації умовно-дискреційних повноважень має здійснюватися у формі чотириланкового алгоритму: встановлення чітких меж повноважень, з’ясування їх мети, можливих варіантів рішень та обрання найбільш збалансованого із них. Обґрунтовано, що для реалізації істинно-дискреційних повноважень суд має використовувати трискладовий тест, що полягає у перевірці того, чи діяв суд у відповідності з недискреційними положеннями закону, чи переслідував при цьому законну мету своїх повноважень та чи забезпечив розумний баланс інтересів.
Запропоновані законодавчі зміни для усунення невизначеності в правовому регулюванні строків на оскарження судових рішень, а також права на отримання інформації. З’ясовано, що під час нового розгляду справи принцип «non reformatio in peius» не обмежує суд у праві надання власної правової оцінки обставинам справи, однак заборона на погіршення становища скаржника, з деякими винятками, зберігає силу. Обґрунтовано, що виправлення з ініціативи суду лінгвістичних неточностей у формулюванні предмета позову не виходить за межі повноважень, якщо не призводять до зміни змісту позовних вимог і обраного способу захисту.
Ключові слова: принцип правової визначеності; пропорційність та принцип пропорційності; легітимні очікування; юридична техніка та юридична термінологія; процесуальна аналогія; господарське судочинство; спір; захист прав; спосіб захисту; забезпечення позову; суди апеляційної та касаційної інстанцій; неплатоспроможність та банкрутство; солідарна та субсидіарна відповідальність; арбітраж; відшкодування та розподіл судових витрат.