Трансформації марксизму в академічній філософській культурі в Україні другої половини ХХ століття радянського періоду

Чуйко Н.В. Трансформації марксизму в академічній філософській культурі в Україні другої половини ХХ століття радянського періоду : дис. ... доктора філософії : 033 Філософія. Київ, 2026. 220 с.

Чуйко Н.В. Трансформації марксизму в академічній філософській культурі в Україні другої половини ХХ століття радянського періоду. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 – філософія (галузь знань 03 – гуманітарні науки). Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2025.
Дисертаційне дослідження присвячене систематичному вивченню специфіки трансформацій марксизму в академічній філософській культурі в Україні у другій половині ХХ століття радянської доби, а саме – у спадку співробітників Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України та Київського національного університету імені Тараса Шевченка, нерідко об’єднуваних словосполученням «Київська школа філософії» (також часто використовують «Київська філософська школа», «Київська школа», «Київська світоглядна школа», «Київська світоглядно-антропологічна школа» та «Київська світоглядно-гносеологічна школа»). Зокрема, були визначені основні представники Київської школи та ключова проблематика їх пошуків, розкрито історичне та методологічне підґрунтя їх досліджень, була здійснена послідовна історико-філософська реконструкція змісту їх доробку та окреслено межі застосування запропонованих ними марксистських визначень.
Використання дескриптивної методології дозволило виявити наступні трансформації предметно-проблемного поля досліджень представників академічної філософської культури в Україні 1960-1990-х років: (1) логічна структура науки та процесу наукового дослідження (кінець 1950-1960-ті роки), (2) гносеологія та діалектична логіка (1960-1970-ті), (3) світоглядно-антропологічна проблематика (1970-1980-ті), (4) студії, присвячені категоріям і культурі (1980-1990-ті роки).
Зокрема, у період з кінця 1950-х-1960-ті роки представники академічної філософської культури в Україні, а саме – співробітники Інституту філософії АН УРСР (Інституту філософії імені Г.С.Сковороди), досліджували науку як організовану систему знання, що має власну логіку, методологію, мову та структуру і розгортається від постановки проблеми через формулювання гіпотези до побудови наукової теорії, а потім реалізується через ідею, що втілилась у метод. Дане дослідження ними форм і принципів наукового знання було представлене колективною монографією «Логіка наукового дослідження», надписаною під керівництвом П.В.Копніна (1965).
У 1960-1970-х роках представники Київської школи філософії були зосереджені на проблемах гносеології, логіки, філософії та методології науки. Зокрема, їх увага була сконцентрована на розв’язанні проблеми співвідношення мислення і буття, а саме – на уточненні змісту принципу відображення та значенні практики у ньому. А намагаючись вирішити проблему співвідношення діалектики, логіки і теорії пізнання у межах єдиної системи марксизму-ленінізму, вони пропонували різні способи інтерпретації ленінського положення про їх єдність. Дана відмінність була обумовлена зокрема різним тлумаченням діалектичної логіки, а останнє мало місце через те, що у різних представників Київської школи було різне історико-методологічне підґрунтя їх розвідок. Також у 1960-1970-і роки, усвідомлюючи обмеженість марксистсько-ленінського визначення філософії як науки про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення, представники Київської школи виокремили в марксистській філософії світоглядну та методологічну функції, відділяючи філософію як науку від філософії як світогляду. Предметом першої вони вважали «найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення (теорію розвитку), гносеологію (теорію пізнання) та логіку (діалектичну логіку)», а предметом другої – «усвідомлення людиною свого буття», «ставлення людини до світу».
У другій половині 1970-х років світоглядна проблематика стає домінуючою, що знаменується виходом колективної монографії «Людина і світ людини» (1977) під керівництвом В.І.Шинкарука, а в 1980-х роках вона підкріплюється студіями, присвяченими культурі та категоріям. З другої половини 1980-1990-х років київські дослідники зосередились на екологічній та антропологічній проблематиці, яка довгий час залишалася актуальною.
Дане узагальнення є результатом проведення комплексного дослідження, зміст якого розкривається наступним чином. У першому розділі представлено аналітичний огляд сучасної літератури, присвяченої поняттю «Київська школа філософії» («Київська філософська школа», «Київська світоглядно-антропологічна школа» тощо), окреслено історико-методологічне підґрунтя розвідок її представників, уточнено зміст ключових понять тодішнього філософського дискурсу. Було зроблено ряд висновків: (а) попри те, що словосполучення «Київська школа філософії» («Київська філософська школа», «Київська світоглядно-антропологічна школа» тощо) вважається сталим для позначення трансформаційних процесів в академічній філософській культурі в Україні другої половини ХХ століття радянської доби, наявна неоднозначність не лише у трактуванні його змісту, але й відмінності в інтерпретації поняття «школа» як такого. (б) Історико-методологічним підґрунтям досліджень представників академічної філософської культури в Україні, сформованих у 1950-1960-х роках, була частина доробку Ф.Енгельса та В.І.Леніна, яка в радянській традиції отримала назву «діалектичний матеріалізм», предметом якого було проголошено найбільш загальні закони та принцип розвитку; у середині 1960-х років основою досліджень київських мислеників став спадок Г.В.Ф.Гегеля і К.Маркса, зокрема – розробка діалектичної логіки («діалектичного способу мислення»), яка наголошувала на значенні історії та практики для мислення і його форм, а також враховувала роль освіти і соціалізації. (в) Оскільки наука має логічну структуру і при дослідженні свого об’єкта обов’язково формулює власний метод, вона трактувалася представниками академічної філософської культури в Україні кінця 1950-1960-х років як «прикладна логіка»; оскільки марксистська філософія також формує свій метод (діалектику), то вона також розглядалась ними як філософська наука – «Логіка з великої літери». Дослідженням науки як прикладної логіки, її специфікою та методологією займались представники академічної філософської культури в Україні у кінці 1950-1960-х років, а на діалектичній логіці як універсальній науковій методології пізнання вони зосереджували увагу з середини 1960-х. (г) Теоретичною основою переорієнтації представників академічної філософської культури в Україні другої половини ХХ століття на світоглядно-антропоцентричну проблематику стало нове трактування практики не лише як основи пізнання, але і як фундаменту людського світовідношення і самості.
Другий розділ присвячений розкриттю змісту логічних і гносеологічних студій представників академічної філософської культури в Україні 1960-1970-х років. Було розглянуто праці 1960-х, присвячені дослідженням форм і принципів наукового пізнання. У них автори, демонструючи вихід за межі марксистсько-ленінського гносеологічного тлумачення пізнання як відображення мисленням об’єктивної діалектики дійсності, трактують науку як організовану систему переважно вивідного знання, а, описуючи її структуру та логіку розгортання наукового дослідження, не оминають увагою питання про співвідношення наукової картини світу і світогляду як найвищих рівнів систематизації знання. У цьому ж розділі було розкрито гносеологічні погляди представників Київської школи 1960-1970-х років, y яких пізнання трактувалося як творче, активне відображення дійсності, первинним результатом якого є створений у голові людини гносеологічний («інтелектуальний», «мисленнєвий») образ об’єкта, який, включаючи у себе чуттєве і раціональне, характеризується соціальною зумовленістю. На наступному рівні – логічного, – процес пізнання здійснюється у формі абстракцій і відповідно власній «логічній формі» мислення. Представники Київської школи другої половини 1960-1970-х років акцентують особливу увагу на соціально-історичній обумовленості пізнання, підкреслюють значення категорій, яких вони визначають як найвищі логічні форми мислення й абстрагування та доводять, що вони є основним предметом діалектичної логіки. Останнє демонструє очевидний відхід від марксистсько-ленінського діалектичного матеріалізму, що пов’язувався з дослідженням законів розвитку об’єкта, а не з діалектикою розвитку (виведення) мисленнєвих форм.
У третьому розділі досліджено значення практики для студій представників академічної філософської культури в Україні кінця 1960-1980-х років. Зокрема, у працях 1960-х вони трактують її як таку, що виконує функцію не лише критерію істинності, початкової умови і кінцевої мети пізнавальної діяльності, але й основи для абстрагування, а ідея визначається ними як така форма мислення, що виконує роль посередника між знанням і практичною дією. Сама ж практика розуміється тут як вільна доцільна діяльність, яка втілює найбажанішу з множини наявних у дійсності можливостей; вона спрямована на зміну («освоєння») світу відповідно людським потребам та можливостям, що трактується тут як його «олюднення» і «гуманізація» та вважається проявом його власної здатності до саморозвитку. Так людина завдяки своїй діяльності отримує роль «змістовного центру» чи «еволюційного ядра», до якого «стягується» вся природа та яка продовжує її еволюцію. Будучи такою, вона трактується як історична істота, яка своєю практикою перетворює не лише світ навколо, але й саму себе, через що її сутнісні властивості не дані їй від природи, а набуті нею самою. Останнє привело представників Київської школи до тлумачення людини як єдності субстанційності та суб’єктивності («істота, що творить сама себе»). Трактування практики як основи абстрагування отримало продовження у світоглядно-антропологічних розвідках середини 1970-1980-х років, в яких практика осмислюється як чинник упорядкування реальності для людини, а світ – як суб’єктивний (соціальний) конструкт, що функціонує у світогляді та культурі. Така інтерпретація світу як «світу людини» засвідчує зрушення в академічній філософській культурі в Україні 1970-1980-х років у бік антропоцентричної, гуманістично зорієнтованої проблематики, що, своєю чергою, створило підґрунтя для подальших культурологічних, екологічних та антропологічних студій в академічній філософській культурі в Україні наступних років.
Ключові слова: академічна філософська культура в Україні другої половини ХХ століття радянського періоду, Київська школа філософії, діалектичний метод, принцип розвитку, практика як основа пізнання та людського світовідношення, людина і світ людини.