Роль дорадчих органів у формуванні судової влади України

Боровська А.О. Роль дорадчих органів у формуванні судової влади України : дис. ... доктора філософії : 081 Право. Київ, 2026. 225 с.

Боровська А.О. Роль дорадчих органів у формуванні судової влади України. − Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право» (08 – «Право»). − Київський національний університет імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України. − Київ, 2026.
Дисертація є комплексним дослідженням ролі дорадчих органів у формуванні судової влади України, в якому приділено увагу питанням функціонування цього інституту з урахуванням особливостей сучасного етапу реалізації судової реформи.
Предметом авторського аналізу стали питання історії та передумов виникнення дорадчих органів, їх правової природи, функцій, складу, порядку формування та кола повноважень. Окремо досліджено питання відповідальності дорадчих органів та їх членів, а також окреслено перспективи вдосконалення інституту дорадчих органів.
У хронологічній послідовності викладено етапи появи дорадчих органів з урахуванням актуальних змін у суспільно-політичному житті держави, евроінтеграційних реформ та рівня довіри до судової влади України.
Визначено історико-правові передумови виникнення дорадчих органів у системі судової влади України, серед яких: спалахи громадської активності; низький рівень легітимності органів судової влади і суспільний запит на посилення їх доброчесності та боротьбу з корупцією у судовій системі; необхідність нових регламентованих способів громадського контролю за формуванням судової влади; декларація та реалізація антикорупційних реформ в Україні.
Аргументовано положення про новітню, складну та комплексну правову природу дорадчих органів, що поєднує у собі елементи держави та громадської інституції. Окреслено ряд ознак дорадчих органів.
Запропоновано авторську дефініцію дорадчих органів як постійно діючих незалежних колегіальних органів, які створюються відповідно до закону з метою сприяння суб’єктам призначення встановленню відповідності кандидатів на посади суддів, суддів, а також кандидатів на посади членів органів суддівського врядування критеріям доброчесності, професійної етики та у деяких випадках професійної компетенції і мають у своєму складі представників громадськості. В системі судової влади України до дорадчих органів запропоновано віднести: Громадську раду доброчесності, Громадську раду міжнародних експертів, Експертну раду, Конкурсну комісію із добору кандидатів на посади членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Етичну раду та Дорадчу групу експертів.
Здійснено типологізацію дорадчих органів за: 1) цільовим призначенням: ті, які долучаються до формування суддівського корпусу (Громадська рада доброчесності, Громадська рада міжнародних експертів, Дорадча група експертів, Експертна рада), і ті, які долучаються до формування органів суддівського врядування (Етична рада, Конкурсна комісія з добору кандидатів на посади членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України); 2) суб’єктним складом: дорадчі органи зі змішаним складом, що характеризується «іноземним елементом» (Громадська рада міжнародних експертів, Експертна рада, Конкурсна комісія з добору кандидатів на посади членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Етична рада, Дорадча група експертів), та дорадчі органи з однорідним складом за участі виключно громадян України (Громадська рада доброчесності); 3) наявністю перехідного періоду у процесі формування складу: дорадчі органи, що передбачають перехід від змішаного складу до однорідного (Конкурсна комісія з добору кандидатів на посади членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Етична рада, Дорадча група експертів), та дорадчі органи, склад яких є стабільно змішаним (Громадська рада міжнародних експертів, Експертна рада).
Встановлено, що функції дорадчих органів випливають з їх визначених законами повноважень та внутрішніх документів – регламентів і положень. На основі синтезу та аналізу таких функцій, здійснено їх класифікацію на основні (легітимуюча, аналітична, превентивна, контрольна, діагностична, соціальна функції) та допоміжні (функція захисту визначеної законом інформації, інструктивно-методична, інформаційна функції).
Процес формування дорадчих органів розглянуто з урахуванням двох компонентів – інституційного (суб’єктний склад дорадчого органу та органів, що його формують) та процедурного (процес обрання членів дорадчого органу).
Встановлено, що інституційний компонент формування дорадчих органів в частині вимог до членів таких органів (оціночних та об’єктивних) потребує суттєвого вдосконалення та уніфікації зважаючи на неоднозначність таких вимог, їх непропорційність для членів дорадчих органів одного рівня й різні умови доступу до членства у дорадчих органах для громадян України та іноземців.
Зауважено, що процедурний компонент формування дорадчих органів характеризується відсутністю чітко визначених етапів, недостатньою деталізацією процесу відбору кандидатів і відсутністю чіткої уніфікованої методології перевірки таких кандидатів на відповідність встановленим вимогам.
Здійснено концептуалізацію та систематизацію повноважень дорадчих органів, які запропоновано розглядати у двовимірній системі прав і обовʼязків дорадчих органів як колегіальних утворень, і прав та обовʼязків їх членів, які набули таких задля досягнення основної мети створення цих дорадчих органів.
У контексті відповідальності дорадчих органів обґрунтована теза про те, що як інституції громадянського суспільства з огляду на свою правову природу вони не можуть бути самостійними суб’єктами юридичної відповідальності. Водночас відсутність інституційної відповідальності не означає правової безкарності, а зумовлює персоніфікацію юридичної відповідальності та акцент на індивідуальній відповідальності членів дорадчих органів.
Зауважено, що враховуючи мету існування дорадчих органів, вони можуть нести відповідальність у концептуально іншому вимірі – соціальному. Це пов’язується з можливими діями або бездіяльністю їх членів, які можуть призвести до втрати суспільної довіри й унеможливлять подальше легітимне функціонування дорадчих органів. Наголошується, що до таких проявів належатимуть, зокрема, корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення, а також систематичне нехтування покладеними функціями.
Зазначається, що реалізація соціальної відповідальності в подібних випадках може передбачати перегляд або трансформацію чинних моделей функціонування дорадчих органів, з урахуванням того, що форма громадського контролю не повинна домінувати над його змістом та цільовим призначенням.
У контексті перспектив удосконалення інституту дорадчих органів обґрунтовано позицію, відповідно до якої логічним і обґрунтованим кроком подальшої його еволюції є інституційна консолідація, що полягає у створенні єдиного дорадчого органу, здатного акумулювати ключові функції чинних дорадчих органів без суперечності європейським стандартам, та водночас відповідаючи суспільному запиту на прозорість, доброчесність і легітимність процедур формування судової влади.
Пропонується підхід до формування дорадчого органу з урахуванням принципу репрезентативності суспільства та забезпечення рівного доступу громадян України до участі за наявності чітко визначених кваліфікаційних і формальних вимог. При цьому зроблено наголос на доцільності організації конкурсного добору членів такого органу на засадах прозорості та об’єктивності із застосуванням процедур тестування і формуванням рейтингового списку кандидатів.
Окремо зазначається, що залучення іноземців до діяльності дорадчого органу має обмежуватися дорадчими та консультативними функціями з метою використання міжнародного досвіду без порушення принципів національного суверенітету та відповідальності.
Акцентується увага на тому, що інституційна стабільність дорадчого органу може бути забезпечена встановленням фіксованих строків повноважень, принципу змінюваності складу, а також належного матеріально-технічного й аналітичного забезпечення, що включає існування власного окремого секретаріату.
Підкреслюється необхідність чіткого нормативного визначення обсягу, меж і процедур реалізації повноважень дорадчого органу, а також удосконалення механізмів збору, перевірки та аналізу інформації як передумови підвищення якості його висновків.
Аргументовано, що відсутність механізму судового оскарження по суті висновків дорадчих органів, які мають наслідком припинення участі кандидата в конкурсній процедурі, істотно обмежує право особи на ефективний судовий захист, у зв’язку з чим вказується на доцільність нормативного закріплення можливості судового оскарження таких висновків. Водночас наголошується, що право на оскарження не повинно поширюватися на висновки дорадчих органів, які за своєю правовою природою не породжують самостійних правових наслідків.
Насамкінець зазначається, що запровадження вичерпного переліку підстав для оскарження та чітке визначення меж судового втручання слугуватиме засобом досягнення балансу між гарантіями права на судовий захист і збереженням функціональної незалежності дорадчих органів.
Ключові слова: дорадчі органи, судова влада, судова система, судова реформа, суд, правосуддя, суддя, громадський контроль, органи суддівського врядування, легітимність судової влади, гарантії незалежності суддів, право на справедливий суд.