Країни Субсахарської Африки в зовнішній політиці Турецької Республіки

Запорізька І. С. Країни Субсахарської Африки в зовнішній політиці Турецької Республіки дис. ... доктора філософії : 291 Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії. Київ, 2026. 268 с.

Запорізька І. С. Країни Субсахарської Африки в зовнішній політиці Турецької Республіки. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 291 Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії (29 Міжнародні відносини) – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2026.
Дисертаційна робота присвячена комплексному аналізу зовнішньої політики Турецької Республіки в регіоні Субсахарської Африки. Вивчення цього питання є актуальним з огляду на посилення конкуренції за вплив на континенті між традиційними та новими акторами, зростання ролі Туреччини в Африці та інтересу України до розбудови африканського вектору зовнішньої політики.
З метою окреслення основних мотивів і принципів зовнішньої політики Туреччини в регіоні було проаналізовано стратегічні підходи країни до розвитку відносин із Африкою, що дозволило простежити еволюцію підходів уряду країни та оцінити чинники, які сприяли посиленню уваги до континенту. Крім того, було визначено ключові наративи, які просуває офіційна Анкара для забезпечення свого позитивного іміджу в Африці.
У дисертаційному дослідженні проаналізовано процес інституціоналізації дипломатичних контактів між Туреччиною й Африканським континентом у багатосторонньому форматі через запровадження таких механізмів, як саміти партнерства та економічні і бізнес-форуми, проведення яких на регулярній основі засвідчило наміри країни до довгострокового розвитку відносин та дозволило сформувати пріоритети співпраці в середньо і довгостроковій перспективі. Також у роботі наголошено на важливості розширення дипломатичної мережі Туреччини у Субсахарській Африці, а також на ролі візитів, здійснюваних президентом Р.Т. Ердоганом для формування особистих контактів із державами регіону.
Окрему увагу присвячено участі турецької сторони в механізмах посередництва для врегулювання спорів в країнах Африки на південь від Сахари, наприклад між Ефіопією й Сомалі. Зроблено висновок, що це демонструє здатність офіційної Анкари виступати надійним партнером африканських держав спираючись на переваги відсутності історії колоніальної присутності на континенті, культурної й релігійної близькості, а також досвіду тривалої реалізації проєктів допомоги з розвитку.
У роботі встановлено, що Туреччина поступово нарощує військово-безпекову співпрацю з регіоном, насамперед через продажі озброєння, провідне місце в яких посідають БПЛА, проведення навчань для африканських військових, а також через безпосередню присутність турецьких військових на території Сомалі й держав Сахелю. Крім того, у дослідженні проаналізовано залучення офіційної Анкари до міжнародних миротворчих місій та ініціатив із протидії піратству й міжнародній злочинності, що демонструють внесок країни в розбудову довгострокового миру й безпеки на континенті.
Авторка доводить, що економічні інтереси є пріоритетними для турецького уряду та тісно пов’язані з військовою залученістю країни в Субсахарській Африці. Разом із тим, виявлено, що протягом останніх двох десятиліть Туреччина змогла досягти значного прогресу в збільшенні товарообігу з регіоном та заохоченні інвестицій, зокрема через реалізацію проєктів інфраструктурного будівництва із фокусом на транспортному секторі. У роботі також визначено нові сектори співпраці, що становлять інтерес для офіційної Анкари, до яких належать енергетичне партнерство, співпраця для спільного видобутку мінеральної сировини й вуглеводнів, дослідження космосу, а також туризм, що лишається недооціненою сферою відносин незважаючи на наявність прямого авіаційного сполучення між Туреччиною й значною частиною країн Африки на південь від Сахари.
У дослідженні наголошено на вагомій ролі турецької «м’якої сили», що реалізується через комплекс інструментів, провідне місце в якому посідає гуманітарна дипломатія, що здійснюється через урядові й неурядові організації. Також оцінено ефективність реалізації вакцинної, освітньої, релігійної, медійної та культурної дипломатії, що дозволяють напряму взаємодіяти з населенням держав Африки на південь від Сахари і поширювати інформацію про турецьку мову, традиції і звичаї, а також ідеологічні наративи. Зроблено висновок, що сукупна діяльність за згаданими напрямками сприяє вкоріненню позитивного іміджу Туреччини в країнах Субсахарської Африки, що є фундаментом для формування стійких партнерств у інших секторах.
У дисертації також запропоновано рекомендації щодо розвитку африканського напряму зовнішньої політики України з використанням інструментів, які довели свою ефективність на прикладі досвіду Турецької Республіки. Підкреслено необхідність розвитку економічного партнерства з акцентом на інноваційних галузях та взаємодії у військово-безпековій сфері, а також зміцнення культурної й освітньої співпраці та протидії поширенню російської пропаганди в країнах Субсахарської Африки.
Ключові слова: Туреччина, Африка, Субсахарська Африка, зовнішня політика, міжнародні відносини, публічна дипломатія, геополітичні інтереси, посередництво, міжнародні переговори, геополітична напруженість, регіональна безпека, м’яка сила, зовнішньополітична ідентичність, гуманітарна дипломатія, культурна дипломатія.