ТОПОНІМІКА ЄВРОПИ НА МАПІ УКРАЇНЦІВ XVI–XVIII СТОЛІТЬ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ПИСЕМНИХ ПАМ’ЯТОК)

ДИДИК-МЕУШ, Г. (2023). TOPONYMICS OF EUROPE ON THE MAP OF THE UKRAINIANS OF THE XVI–XVIII CENTURIES (BASED ON MATERIALS OF WRITTEN MONUMENTS). Folia Philologica(5), 40–45. https://doi.org/10.17721/folia.philologica/2023/5/6

У статті йдеться про топоніміку Європи і про те, як українці XVI–XVIII ст. іменували географічні назви європейського континенту, як їхні уявлення відображені в мові, мають вербальну кодифікацію. Українські писемні пам’ятки дають змогу досліджувати життя наших предків у багатьох його виявах, вивчати матеріальну та духовну культуру, зібрати лексичну спадщину носіїв української мови XVI–XVIII ст. і на основі цього подати їхній мовний портрет і відтворити мовну картину світу українців, їхні уявлення про себе та своє довкілля, а також уявлення про світ – далекий і близький, чужі краї, звичаї та обряди. Слова, які відображають і зберігають упродовж століть досвід мовців, «є основними елементами системних засобів і функціонують як субстрати, цементуючи мовленнєві утворення, зокрема словосполучення». Особливу увагу звернено на топоніми та топоапелятиви, зокрема на гідроніми, а саме: назви морів. Топоапелятиви МОРЕ та ОКЕАН (на відміну від сучасних відповідників) були синонімами і в уявленні українців номінували великий водний простір. Топоніми (зокрема, проаналізовано гідроніми – власні назви морів, розташовані на європейському континенті) засвідчують, що на позначення одного гідрооб’єкта українці використовували 2–4 назви, отож система географічних найменувань на карті Європи не була ще усталена. Дослідження дало змогу підтвердити думку багатьох істориків мови: географічна лексика – один із найбільш давніх пластів, що містить цінну інформацію для широких міждисциплінарних досліджень: мовознавчих, культурологічних, історичних, археологічних, етнографічних тощо.