Дисертації | Dissertations

Дисертаційне дослідження спрямоване на вирішення комплексу теоретичних і практичних проблем конституційно-правового аналізу регулювання репродуктивних прав людини. Наголошено, що конституційно-правова регламентація репродуктивних прав людини відбувається «паралельно» з соціально-економічним прогресом суспільства та змінами у суспільній моралі. Особливою рисою сучасного етапу правового регламентування репродуктивних прав людини є поширення соціальної практики їх реалізації через широке розповсюдження допоміжних репродуктивних технологій, поєднане з відсутністю ефективного нормативно-правового регулювання як на рівні окремих спеціальних законодавчих актів, так і на рівні Конституції України. Зазначено, що репродуктивні права людини є групою прав, пов’язаних із можливостями людини на репродукцію (відтворення). Вони носять фундаментальний характер та втілюються у можливості вільного, добровільного, особистого прийняття рішення щодо здійснення репродуктивної функції, яке полягає у народженні чи відмові від народження генетично рідних дітей, їх кількості та інтервалів між їхніми народженнями, а також використання для досягнення цієї мети доступних репродуктивних технологій. Із позиції природно-правового та позитивістського підходів, репродуктивні права людини є суб'єктивними, вродженими, невід’ємними та невідчужуваними; їх здійснення реалізується безпосередньо або за допомогою допоміжних репродуктивних технологій, спрямованих на збереження (існування) та продовження життя як самоцінності для конкретної людини та вищої цінності для суспільства та держави. Репродуктивно-біологічні права людини дозволяють їй володіти, користуватися та розпоряджатися особливими репродуктивними благами біосоціального характеру, у тому числі, репродуктивною самореалізацією. Серед важливих проблем має бути остаточне формування конституційно-правових гарантій захисту репродуктивних прав військовослужбовців в умовах війни в Україні. До структури репродуктивних прав людини входять такі самостійні основні права: право на материнство, право на батьківство, право на сурогатне материнство; право на штучне запліднення та перенесення зародка в організм жінки та інші форми застосування допоміжних репродуктивних технологій; право на штучне переривання вагітності, стерилізацію та зміну (корекцію статі), право на клонування. Наголошено, що необхідність захисту людського життя є загальновизнаним імперативом конституційного права всіх країн. Аналіз зарубіжної практики законодавчого регулювання допоміжних репродуктивних технологій та сурогатного материнства дозволяє зробити висновок, що єдиний підхід до питання регулювання допоміжних репродуктивних технологій відсутній. Важливим при цьому є досягнення балансу суспільних та індивідуальних інтересів, комерційної вигоди підприємництва у сфері допоміжних репродуктивних технологій та забезпечення можливості здійснення права на материнство та права на батьківство. Встановлено, що у законодавстві багатьох країн світу немає заперечень з приводу застосування штучного запліднення, де в якості донора виступає один із подружжя. Водночас, щодо питання комерційного використання репродуктивних матеріалів та послуг сурогатних матерів єдиної думки у конституційно-правовій теорії та законодавстві немає. По-різному законодавець окремих держав підходить і до регулювання питання про материнство і батьківство щодо дитини, зачатої за допомогою штучних методів репродукції. Найбільша кількість відмінностей у правовому регулюванні спостерігається при використанні сурогатного материнства та способів встановлення батьківства виношеної нею дитини. Підкреслено, що до змісту сучасних конституцій практично не включаються положення, присвячені вирішенню питань застосування допоміжних репродуктивних технологій. Найбільш повним чином на конституційному рівні регламентування репродуктивних прав міститься у Конституції Швейцарії та частково в основному законі ФРН, що є виключенням із загальної тенденції. У багатьох державах світу допоміжні репродуктивні технології регламентовані у законодавстві на рівні окремих нормативно-правових актів. Із позицій уніфікації нормативного регулювання здійснення конституційного права на життя та здоров’я людини, у окремому законодавчому акті (наприклад, Законі України «Про застосування допоміжних репродуктивних технологій людини») мають бути врегульовані такі питання допоміжних репродуктивних технологій, як екстракорпоральне запліднення; штучна інсемінація; трансплантація статевих залоз та сурогатне материнство. Такий нормативно-правовий акт мав би визначати організаційно-правові та медичні аспекти застосування допоміжних репродуктивних технологій людини в Україні, умови та порядок їх застосування, соціальний захист їх учасників і державний контроль за порядком застосування допоміжних репродуктивних технологій, виходячи з принципів поваги до людини її гідності, визнання цінності особистості, необхідності захисту прав і свобод людини. Запропоновано визначення поняття «договір сурогатного материнства» – це правочин, який укладається між особами, які бажають стати батьками (майбутніми батьками), та жінкою (сурогатною матір'ю), яка надає згоду на перенесення в її організм ембріона людини в умовах акредитованого закладу охорони здоров'я (у тому числі – закордонного), а також виносити й народити дитину, за умови подальшої передачі дитини її батькам, з отриманням винагороди (компенсації) або без такої. Запропоновано у майбутньому в окремому законі закріпити засади правового статусу сторін договору про сурогатне материнство. Підкреслено, що репродуктивні права людини охоплюють широкий спектр питань, пов'язаних із вільним вибором та контролем за власним тілом. Серед цих прав є право на штучне переривання вагітності, стерилізацію та зміну або корекцію статі. Право на штучне переривання вагітності є важливим аспектом репродуктивного здоров'я та прав жінок. Це право дозволяє людині приймати важливі рішення про своє материнство, враховуючи її фізичний, емоційний та соціальний контекст. Забезпечення доступу до безпечних та легальних послуг із переривання вагітності є важливим аспектом забезпечення репродуктивних прав. Наголошено на тому, що конституційно-правові гарантії держави в процесі реалізації та захисту репродуктивних прав людини виступають як система політичних, нормативно-правових (матеріальних та процесуальних) та соціально-економічних засобів та способів забезпечення здійснення та захисту репродуктивних прав людини. Зазначені гарантії відзначаються особливістю сучасних конкретно-історичних умов та перебігом російсько-української війни, складною демографічною та соціально-економічною ситуацією. Важливою частиною конституційно-правових гарантій у сфері здійснення репродуктивних прав є визначення правового статусу ембріону людини, закріплення його у нормативно-правовому акті та визначення меж свободи жінки у сфері власного репродуктивного здоров’я по відношенню до «ненародженого» життя. Наголошено, що у якості інструмента політичних гарантій забезпечення здійснення та охорони репродуктивних прав людини має бути сформована «Концепція забезпечення та охорони репродуктивних прав людини та забезпечення демографічної безпеки» на загальнодержавному та регіональному рівнях. Запропоновано доповнити Конституцію України ст. 27-1 та викласти її у такій редакції «Кожному гарантується забезпечення права на біологічне батьківство (материнство). Кожен має право на отримання медичної послуги, пов’язаної із забезпеченням реалізації їхнього права на біологічне батьківство (материнство) шляхом застосування допоміжних репродуктивних технологій».