Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. Вип. 2 (38)

Вступ. У період зламу тисячоліть на пострадянському просторі актуалізувалися соматичні питання. Тривала заборона на мистецьке самовираження, контроль інформаційної повістки, заперечення сексуального життя ("в радянському союзі сексу не було") та інші передумови, сформовані політикою СРСР, вилилися в гіперфіксацію мистецтва на тілі. Чи не найбільш полярно в українській літературі тіло представлено у творах Олеся Ульяненка: від тваринно-огидного до сексуально-привабливого. Рефлексування національних ідей, актуалізація питань тілесності та повернення в публічний простір Олеся Ульяненка разом зумовлюють актуальність цієї розвідки. Попри велику кількість праць про творчість письменника, науковці оминули увагою духовну та тілесну деградацію персонажів у романі "Серафима". Аналіз саме цих аспектів допомагає трактувати текст крізь призму епатажу й уникнути моральної оцінки твору, що й визначає новизну цієї розвідки, а її мета – простежити взаємозвʼязок тілесної та духовної деградації героїв у романі Олеся Ульяненка "Серафима" та її втілення як ознаки епатажу. Методи. Використано загальнонауковий метод дослідження, зокрема синтез та узагальнення. Також застосовано постколоніальну критику, поетологічний метод і метод рецептивної естетики. Результати. У теоретичному підґрунті дослідження – праці Юрія Білодіда, Ірини Ігнатенко, Фелікса Штейнбука та інших, які дозволяють розглядати духовність, мораль і тілесність як взаємопов'язані категорії. Акцент зроблено на рецептивному підході до моральних норм, що змінюються залежно від суспільного контексту. Особливу увагу приділено зв'язку між сімейним вихованням та деградацією героїні, що дозволяє по-новому прочитати цей текст у контексті постколоніальної критики. У центрі розвідки – ідея, що деградація персонажів на рівні інтенцій, вчинків і тілесних трансформацій є художньо вмотивованою і спрямованою на епатування читача. У статті простежено, як епатаж у "Серафимі" працює не просто як провокація, а як спосіб відтворення духовної кризи та спроба критики традиційних моральних норм, особливо тих, що закріплені радянською спадщиною. Висновки. Епатаж у романі виступає не самоціллю, а інструментом постколоніальної рефлексії. Запропоновано трактувати епатаж як спосіб художнього спротиву – проти буденності зла, стереотипного образу жінки, духовного спадку радянської епохи.