«ОБДУРИВ ТИХ, ХТО НЕПОСТІЙНИЙ, І ВОНИ ПРИСЯГНУЛИ ЙОМУ»: ПРИЧИНИ ТА СОЦІАЛЬНА ОПОРА ПОВСТАННЯ ТИБЕРІЯ ПЕТАСІЯ 729–730 рр.

Маєвич, Ю. (2026). «ОБДУРИВ ТИХ, ХТО НЕПОСТІЙНИЙ, І ВОНИ ПРИСЯГНУЛИ ЙОМУ»: ПРИЧИНИ ТА СОЦІАЛЬНА ОПОРА ПОВСТАННЯ ТИБЕРІЯ ПЕТАСІЯ 729–730 рр.. Етнічна історія народів Європи(78), 214–220. https://doi.org/10.17721/2518-1270.2026.78.23

Актуальність. Перша третина VIII ст. на підвладних Візантії теренах Апеннінського півострова характеризувалась серією повстань місцевих дуксів, спрямованих на узурпацію імператорської влади в регіоні. Вони розгортались на тлі наростаючих зовнішньополітичних загроз від Омейядського халіфату, реалізації іконоборчої політики Левом ІІІ та відсутності у василевса ресурсів на стабілізацію периферійних регіонів, що ускладнювало взаємини із віддаленими територіями імперії. Серед таких виступів вирізняється повстання Тиберія Петасія 729–730 рр., яке через брак джерельної інформації залишається слабо вивченим і досі. Проблематика залишається актуальною, оскільки через призму вивчення передумов та перебігу бунту, можна частково реконструювати та доповнити картину суспільних настроїв на візантійській частині півострова у момент поступової втрати контролю над нею Левом ІІІ Ісавром та його наступниками, яка украй скупо висвітлена в наративних джерелах епохи. Метою розвідки є визначення та систематизація передумов, безпосередніх причин і соціальної опори повстання Тиберія Петасія а також з’ясування його місця в ширшому контексті політичної нестабільності на Апеннінському півострові у 20–30-х рр. VIII ст. Методи. Стаття ґрунтується на комплексному аналізі хронографічних пам’яток означеного періоду та їх перехресній внутрішній та зовнішній критиці, зокрема фрагментів «Книги пап», «Хронографії» Феофана, «Скороченої історії» Никифора, «Історії лангобардів» Павла Диякона. У ході порівняльного аналізу та історичної реконструкції, для розширення фактажу було залучено висновки окремих досліджень із нумізматики, археології та пам’яткознавства регіону. Результати. В процесі дослідження встановлено, що терени, на яких Тиберій Петасій здобув найбільшу підтримку в своєму бунті, потерпали від комплексу деструктивних явищ. Нетипові погодні умови спричинили втрату врожаїв, посилення піратства ускладнило морську логістику, а місцевий нобілітет був обмежений у своїх можливостях через нову фіскальну політику імператора, яка суттєво збільшувала визиск із Апеннін. Загострення гуманітарних проблем у регіоні посилило радикалізацію еліт Тоскани, Сполето та окремих регіонів Лаціо і Калабрії, які на час 20–30-х рр. уже опинилися втягнуті в протистояння Григорія ІІ та Лева ІІІ через іконоборчу політику імператора. Обмежені ресурси, василевс змушений був концентрувати на боротьбі із арабською загрозою. Це сформувало стале відчуття відсутності підтримки від автократора у лоялістів на Апеннінах і призвело до виступів 717, 727, 728 і 729 рр., чим скористався лангобардський правитель Ліутпранд, спробувавши приміряти на себе амплуа антипода «злому імператору-безбожнику», для полегшення своєї експансії. Висновки. Повстання Тиберія Петасія слід розглядати як прояв глибшої системної кризи візантійського управління на Апеннінському півострові, зумовленої поєднанням релігійних, економічних і політичних факторів. Його поразка не усунула причин невдоволення, а лише тимчасово стабілізувала ситуацію, що згодом сприяло подальшому ослабленню імперського впливу в регіоні.