Механізми стримувань та противаг у надзвичайних правових режимах: теоретико-правовий аспект

Вігірінський А. В. Механізми стримувань та противаг у надзвичайних правових режимах: теоретико-правовий аспект : дис. ... доктора філософії (PhD) : 081 Право. Київ, 2026. 207 с.

Вігірінський А.В. Механізми стримувань та противаг у надзвичайних правових режимах: теоретико-правовий аспект. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право» (08 – Право). – Навчально-науковий інститут права Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ, 2025.
У дисертації здійснено комплексне теоретико-правове дослідження принципу поділу влади та механізмів стримувань і противаг в умовах надзвичайних правових режимів і при застосуванні суміжних інструментів «войовничої демократії». Вихідним є ціннісний трикутник представницьких республік: свобода, рівність та єдність політичної спільноти. Обґрунтовано, що первинна місія системи стримувань і противаг полягає в інституціоналізованому обмеженні публічної влади так, щоб її примус не трансформувався в домінування над особою, а свобода, рівність і гідність зберігалися як юридично захищені блага навіть щодо політичних меншин. У стані нормальності ця система забезпечує взаємний контроль, процедурну верифікацію владних рішень та інституціоналізований сумнів, завдяки чому значущі рішення не вважаються остаточними без проходження парламентського, судового та публічного контролю. Система взаємоконтролю покликана запобігати домінуванню однієї гілки, абсорбувати енергію конфлікту у правові процедури й гарантувати передбачуваність рішень навіть у кризових середовищах. Підкреслено роль професійних чеснот публічних посадовців і суддів як непідмінного елементу правової архітектури: навіть ідеальні норми не працюють без доброчесності носіїв влади.
Доведено, що дієздатність балансу влади перевіряється не деклараціями, а практикою: швидкістю і якістю парламентського та судового контролю, збереженням публічності попри спокусу секретності, а також недопущенням перенесення тимчасових інструментів у «звичайний» правопорядок. Надзвичайні правові режими легітимні лише за сукупності матеріальних критеріїв (реальна й безпосередня загроза, очевидна недостатність звичайних інструментів, загальносуспільний масштаб,

тимчасовість) та за дотримання процесуальних гарантій (офіційне оголошення, парламентська згода, нагляд і право модифікації чи скасування, судовий контроль по суті, публічна підзвітність). Вихідною аксіомою є те, що «виняток» не скасовує конституцію, а є етапом, який передбачає відновлення правопорядку, визначеного в ній. Сформульовано авторські дефініції: надзвичайна ситуація — це фактичний якісний стан суспільства, спричинений раптовими, непередбачуваними обставинами, коли наявні правові інструменти не забезпечують безпеки й зумовлюють негайну зміну правового регулювання на користь часткового й тимчасового відступу від гарантій прав із обов’язком їх повного відновлення після усунення загрози; надзвичайний правовий режим — це форма дотримання принципів верховенства права та законності при юридичному оформленні меж відступу від норми, шляхом спроби поміщення дій влади в певні правові рамки, попри те, що ці дії є реакцією на обставини дійсності, які таких рамок не мають.
Окреслено типологію сучасних загроз (екзогенні/ендогенні; швидкі/кумулятивні; точкові/системні), зокрема збройна агресія та інші форми насильства, терористичні кампанії, епідемії й пандемії, великі техногенні ризики та катастрофи, кібератаки, фінансові шоки. Для кожного типу загроз доведено функціональну вимогу до системи стримувань і противаг: забезпечувати оперативність реагування в межах права, а не поза ним.
Систематизовано моделі реагування на загрози: від «business as usual» (формальна незмінність правопорядку у кризі та нормі) через адаптивні рішення (еластичне тлумачення та ad hoc-законодавство) до позаправових дій із подальшою політичною ратифікацією. Окреслено варіанти «конституційної диктатури» (законодавча й виконавча) та прерогативи як можливості виконавчої влади діяти в інтересах спільного блага поза або всупереч закону — за умови публічної підзвітності. Аргументовано, що надлегальність і, як наслідок, зміщення реального центру ухвалення рішень під час криз до координаційних органів породжують ризик «подвійної держави» (нормативної та прерогативної), коли право зводиться до легалізації доцільності.
У порівняльно-правовому аспекті проаналізовано стандарти ЄСПЛ щодо меж дерогації (ст. 15 ЄКПЛ), непорушних прав і доктрини меж розсуду. Відзначено амбівалентність міжнародного контролю: фіксація «червоних ліній» поєднується з широким національним простором розсуду, що у поєднанні з часовими розривами розгляду сприяє розширенню виняткових заходів. Показано, що легітимність у кризу вимагає збереження інституційної рівноваги гілок влади та відновлення «судового контролю по суті» — на противагу деферентності й ратифікації політичної доцільності.
Проведено порівняльно-правову верифікацію критеріїв надзвичайності на ілюстративних випадках. Продемонстровано, як парламентський механізм надання згоди на запровадження надзвичайного правового режиму здатен упереджувати прояви прагнення до свавільної концентрації влади. Водночас на прикладі США виявлено, як комбінація президентського вето та судових затримок виявляється неефективною для запобігання й припинення режиму надзвичайного стану, який було запроваджено з політичних мотивів.
Український емпіричний досвід (2014–2025 років) розглянуто як тривалий дуалістичний стан надзвичайності: суверенний революційний виняток із формуванням нового правопорядку та фактичний воєнний стан. Показано, що відсутність формалізованого режиму у 2014 році на тлі збройної агресії та подальше запровадження «компромісного» воєнного стану 2018 року без реальних обмежувальних заходів свідчать про перевагу політичних мотивів при ухваленні рішень над матеріально-правовими обставинами надзвичайної дійсності. Проаналізовано «очищення влади» як інструмент масової позасудової сегрегації з відступами від критеріїв індивідуалізації відповідальності, а також сучасну практику індивідуальних санкцій щодо громадян і позицію Верховного Суду, який самостійно обмежив власну юрисдикцію в частині судового контролю меж дискреції питанням перевірки процедури, ігноруючи матеріальні підстави. Тим самим суд фактично утвердив презумпцію правильності політичного рішення, залишаючи громадянина без ефективного засобу захисту. Обґрунтовано неприпустимість безстрокового застосування індивідуальних санкцій, потребу в перегляді з доступом до матеріалів
(із гарантіями конфіденційності), а також у створенні позасудових механізмів оскарження органом, що ініціював обмеження, з метою узгодження з європейською практикою.
Відмежовано надзвичайні правові режими від інструментів «войовничої демократії». Синтезовано критерії для заборони політичних партій: (1) ідейно-програмна несумісність із конституційним ладом; (2) реальна поведінка (включно з бездіяльністю лідерів); (3) спроможність завдати шкоди (електоральна вага) — за наявності доведеної нагальної суспільної потреби та суворого судового контролю. На цьому тлі критично оцінено українську практику заборони політичних партій, у якій доведеність актуальної загрози та рівень доказів поступилися ретроспективним оцінкам і політичним цілям. Показано, що в умовах правового режиму воєнного стану знижується поріг доказування, а судова влада схиляється до деферентності щодо виконавчої. При цьому правову основу для таких дій формує парламент, підлаштовуючись під вимоги виконавчої влади, а суд виконує радше ратифікаційну, ніж стримувальну функцію.
Проаналізовано прецедент анулювання виборчого процесу на підставі непублічних розвідданих як симптом небезпечної експансії логіки «захисту демократії» на сферу народного волевиявлення. Скасування результатів, що не спирається на перевірні докази, підриває впевненість громадян у вирішальності їхнього голосу, а органи влади, діючи консолідовано за відсутності належних доказів, обмежують пасивні виборчі права учасників виборчого процесу.
Загальний висновок полягає в тому, що сила демократії в кризі — не в «простому рішенні без правил», а в здатності системи стримувань і противаг швидко діяти в межах права. Там, де матеріальні й процесуальні критерії дотримані, надзвичайний режим стає інструментом самозбереження; там, де вони підмінені політичною доцільністю, — формується інерція винятку, що розмиває свободу й рівність і роз’єднує політичну спільноту.
Ключові слова: гідність, свобода, свобода особи, права людини, соціальна справедливість, справедливість, баланс інтересів, цінності права та держави, цінність, правові цінності, функції цінностей у правовому регулюванні, єдність, держава, республіка, демократія, войовнича демократія, політичний плюралізм, конституціоналізм, сфери суспільного життя, завдання держави, функції держави, основні функції держави, відповідальність держави перед особою, національна безпека, влада, диктатура, конституційна диктатура, поділ влади, система стримувань та противаг, принцип права, принцип верховенства права, правове регулювання, правовий порядок, конституційно-правовий порядок, правова визначеність, свободи розсуду, юридична дійсність, юридичний позитивізм, підкорення праву, реалізація норми права, механізм реалізації норми права, примус, правовий режим, надзвичайний правовий режим, надзвичайна ситуація, надзвичайний стан, прерогатива, мета норми права, телеологія права, парламент, правотворчість, правотворчий процес, правотворча діяльність, законодавча діяльність, законотворчість, дерогація, формалізація, ефективність законодавчого процесу, система законодавства, удосконалення законодавства, воєнний стан, презумпція невинуватості, правосуддя, практика Європейського суду з прав людини, практика ЄСПЛ, виконавча влада, судова влада, судовий контроль, норма, виняток, санкції, люстрація, очищення влади, заборона політичних партій