РОЛЬ ПРАКТИКИ В ОСМИСЛЕННІ ЛЮДИНИ ПРЕДСТАВНИКАМИ АКАДЕМІЧНОЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

Chuiko, N. (2025). THE ROLE OF PRACTICE IN CONCEPTUALIZING THE HUMAN BEING BY REPRESENTATIVES OF UKRAINE'S ACADEMIC PHILOSOPHICAL CULTURE IN THE SECOND HALF OF THE 20TH CENTURY DURING THE SOVIET ERA. Bulletin of Taras Shevchenko National University of Kyiv. Philosophy, 1(12), 117–124. https://doi.org/10.17721/2523-4064.2025/12-20/23

Вс т у п . Предметом дослідження визначено академічну філософську культуру в Україні кінця 1960-х – 1970-х років, зокрема – спадок співробітників Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Інституту філософії НАН України, об'єднаних під часто вживаною назвою "Київська школа філософії", як частина історії інтелектуальної культури в Україні другої половини ХХ століття радянської доби. Об'єктом дослідження було обрано специфіку трактування людини представниками зазначеної школи та ролі практики в ньому. Вибір об'єкта обумовлено тим, що Київську школу часто асоціюють зі світоглядно-антропологічною тематикою, а не гносеологічною чи логічною. Проте сучасні дослідники переважно зосереджені на пострадянському спадку її представників, що впливає на загальну оцінку студій київських мислеників. Відповідно, реконструювання змісту доробку Київської школи філософії у радянський період доповнює незавершене завдання. Ме тоди . Для аналізу тлумачення практичної сутності людини представниками української академічної філософської культури Києва 1960–1970-х років застосовано описову методологію, що дозволило реконструювати зміст, який вкладали київські мисленики в поняття "людина" та "людська практична сутність", а також означити межі застосу-
вання їх визначень.
Рез у ль та ти . Розкрито, що представники Київської школи філософії у 1960–1970-х роках, слідуючи настановам марксизму, надавали практиці ролі фундаментального чинника формування людини: вони вважали її умовою усвідомлення людиною самої себе та світу навколо, що становить базис її ставлення до себе як суб'єкта та до світу як об'єкта. Через практику людина набуває самості, а також свободи. Людина творить себе сама у практиці, а оскільки форми і способи практичної діяльності постійно змінюються, то гнучкою є й сама людина. Аргументовано, що представники академічної філософської культури в Україні кінця 1960–1970-х років трактують людину як історичну істоту, чим заперечують незмінність людської сутності та доводять, що історична зміна способів діяльності приводить не лише до покращення умов праці та виникнення нових її форм, але до якісного збагачення людської природи, "наростання людського у людині", "уточнення" людської сутності та її визначень. А марксистське тлумачення людської творчості й діяльності не як перетворення природи, а як форми її саморозвитку, отримало продовження у висновку про людину як "еволюційне ядро" (центр) світу, до якого "стягується вся природа" в історії свого розвитку.
Вис н овк и . Установлено, що, попри наявну спробу представників Київської школи філософії радянського періоду прийти до антропологічних, "сенсожиттєвих" питань, їхнє трактування людини як єдності природного та соціального, а людської самості як похідної від суспільної практики, мало наслідком зведення індивідуального в людині до суспільного. Визначено, що самоусвідомлення людини вони трактували як таке, що здійснюється у "суспільно-значущих формах" та опосередковується "колективними зв'язками", а свобода розуміється не як персональна характеристика індивіда, а як звільнення суспільства, людства від природної необхідності. Доведено, що така обмеженість марксистськими настановами завадила їм надати задовільні відповіді на поставлені запитання, а згодом, після розпаду Радянського Союзу, завершилась критичним переглядом основ цих міркувань. Обґрунтовано, що їхні твердження про людську активність як складову частину саморозвитку світу узгоджувалось з радянською виробничою практикою нестримуваної індустріалізації, у якій природа та її ресурси розглядались як співмірні людським потребам та потенціалу. Витлумачена таким чином єдність людини та природи у пострадянську добу отримала свою оцінку через студії колишніх представників академічної філософської культури в Україні кінця 1960–1970-х років, присвячені "діалектиці сучасної епохи" – екологічним кризам, спричиненим творчою практичною діяльністю людини.