Українізація православ’я Волині у міжвоєнний період

Шамсутдинова-Лебедюк, Т., Ліщук, О., & Товмаш, Д. (2025). Українізація православ’я Волині у міжвоєнний період. Українознавчий альманах, (37), 176–182. https://doi.org/10.17721/2520-2626/2025.37.25

У статті досліджено процес українізації православного церковного життя на Волині в міжвоєнний період, коли українські землі перебували у складі Другої Речі Посполитої. Проаналізовано політичний та соціально-релігійний контекст, що впливав на формування національно-церковного руху, зокрема політику польської держави щодо непольських народів, зокрема українців, та її вплив на православні громади. Розглянуто суперечливу позицію держави, яка одночасно сприяла дерусифікації церковного життя як засобу полонізації населення, але водночас обмежувала процеси українізації та консолідації українських національно-патріотичних сил. Важливу роль у відродженні Української Православної Церкви в Польщі відіграли церковні з’їзди, які стали одним з вирішальних чинників пробудження національно-церковного руху на Волині. Їх головним досягненням було поширення серед українського населення усвідомлення необхідності боротьби за рідну Церкву та українську мову богослужіння. У статті особлива увага приділена діяльності свідомого духовенства та місцевої української інтелігенції, які відігравали ключову роль у запровадженні української мови у богослужіннях, формуванні національної ідентичності та розвитку церковно-національної самосвідомості. Проаналізовано діяльність таких видатних постатей, як митрополит Полікарп (Сікорський), архієпископ Олексій (Громадський), Степан Скрипник, Арсен Річинський та інших, чия активність сприяла піднесенню українського православ’я, створенню просвітницьких осередків та впровадженню реформ, спрямованих на дерусифікацію та українізацію Церкви. Модель, яку намагалися реалізувати українські громадські та церковні діячі Волині, полягала в тому, що Церква має бути за своїм національним характером українською, незалежною від держави, а її устрій – соборним, що гарантуватиме широку участь мирян в управлінні. Автор доходить висновку, що українізація православ’я на Волині у 1920–1930-х роках була потужним проявом національної самосвідомості українського населення, тісно пов’язаним із національно-визвольним рухом. Процес українізації православного церковного устрою сприяв консолідації українців, утвердженню національної ідентичності, розвитку просвітницьких ініціатив та підготовці ґрунту для відродження автокефальної Української церкви.