Концепція національної історії крізь призму жіночої долі в українській літературі початку XXI століття (на матеріалі романів М. Матіос, О. Забужко, В. Лиса)

Шукай О. Ю. Концепція національної історії крізь призму жіночої долі в українській літературі початку XXI століття (на матеріалі романів М. Матіос, О. Забужко, В. Лиса) : дис. … канд. філол. наук : 10.01.01 – українська література. Київ, 2025. 194 с.

Шукай О. Ю. Концепція національної історії крізь призму жіночої долі в українській літературі початку XXI століття (на матеріалі романів М. Матіос, О. Забужко, В. Лиса). – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 «українська література». – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Міністерство освіти і науки України, Київ, 2025.
У дисертації вперше в українському літературознавстві представлено комплексне дослідження концепції національної історії крізь призму жіночої долі в українській літературі початку XXI століття на матеріалі романів Марії Матіос, Оксани Забужко, Володимира Лиса. У роботі втілено думку про те, що в цих творах зображено особливості конкретної історичної доби крізь призму образів жінок, які виступають її втіленням і символами.
У дослідженні виокремлено особливості роману травми, соціально- психологічного, родинного (сімейної саги) на історичну тематику, і на основі цього аргументовано тезу про те, що романи М. Матіос «Солодка Даруся»,
«Майже ніколи не навпаки», О. Забужко «Музей покинутих секретів», В. Лиса
«Соло для Соломії», «Країна гіркої ніжності» є жанрами синтетичними, написаними на історичну тематику, які поєднують у собі зображення приватної жіночої історії в поєднанні з досвідом минулого, яке є травматичним, оскільки в них ідеться про руйнівний український досвід XX століття: війни, голодомори, цинізм тоталітарної радянської системи, її антилюдяної ідеології. Ці твори представляють художнє осмислення історичних наративів, які реалізуються через жіночі образи як втілення доби; тлумачення подій минулого ґрунтується на авторському розумінні історії.
У дисертації осмислено літературознавчі розвідки Н. Бернадської, Т. Гундорової, Н. Зборовської, О. Кісь, В. Агеєвої, О. Башкирової,

Н. Копистянської, Т. Бовсунівської, В. Масенко, Н. Астрахан, С. Філоненко, В. Вулф, О. Забужко, М. Зубрицької, Е. Сміт, Ю. Зерній, Я. Поліщука, Н. Лебединцевої, А. Матусяк, М. Наєнка, С. Сипливець, Т. Хом’як, Л. Кулішенко, М. Крупки та ін., присвячені вивченню окремих аспектів досліджуваної проблеми. З врахуванням цих напрацювань репрезентовано авторське розуміння концепції національної історії крізь призму жіночих образів, їх специфіку у романах на історичну тематику М. Матіос, О. Забужко, В. Лиса. З огляду на наявні наукові здобутки конкретизовано й уточнено тези про особливості змалювання українського історичного минулого в романах початку ХХІ століття.
Сучасна література орієнтується на ліквідацію «білих плям» вітчизняної історії. Тривале замовчування, приховування, заперечення травматичних подій активізувало їх пере перепрочитання сьогодні. Прозаїки звертаються до проблематики історичної пам’яті, використовуючи архівні матеріали, вигадані родинні перекази, спогади поколінь. Простежується так званий антропологічний поворот, суть якого полягає у тому, що в опозиції людина- історія особистість – на першому місці, тоді як історичні події виступають тлом, яке, проте, впливає на долю людини, часто фатально. Кожен автор обирає свій аспект бачення історії, який представлений художньою переоцінкою травматичного досвіду України XX століття через особистісний, психологічний та соціальний виміри героїнь творів.
На основі філологічного аналізу творів обґрунтовано тезу про те, що специфіка змалювання образу жінки в новітній українській романістиці полягає у психологічному розкритті її душевних станів, зумовлених історичними умовами буття. Визначено, що героїні аналізованих романів потрапляють у конфлікти як зовнішні, травматичні (відносини із суспільними інститутами, зокрема радянськими), так і внутрішніми, пов’язаними із проблемами особистого життя (інтимні стосунки, виховання дітей, вибір супутника життя), і вони з гідністю шукають вихід із найскрутніших ситуацій в ім’я збереження роду, поваги оточення і власної гідності. Наголошено, що в

романах В. Лиса, М. Матіос простежується образ жінки, ближчий до класичної романної традиції як берегині родини, як символу материнської святості, а в романі О. Забужко головна героїня – журналістка – змальована емансипованою, самодостатньою, реалізованою найперше саме в соціумі жінкою, яка втілює образ нашої сучасниці-інтелектуалки, котра безкомпромісна в ситуаціях вибору, розкута в любовних стосунках.
У романах М. Матіос, О. Забужко, В. Лиса проаналізовано художні моделі, що відновлюють поколіннєві зв’язки через сімейну пам'ять, історію роду, без яких неможливе існування національної історії. Жінка і її доля є центральною, головною в контексті художнього травматичного осмислення.
Визначено, що аналізовані твори належать до стильового напряму автентизму ( за Я. Поліщук), і їм притаманні опертя на документ (О. Забужко
«Музей покинутих секретів») або ж на правдоподібну вигадку, власний письменницький досвід (романи М. Матіос, В. Лиса). У романах простежується як жанровий синтез, так і поєднання історії окремої особистості, художнє трактування етапів її власного буття та загальної історії нації.
У роботі наголошується, що характери в романі О. Забужко «Музей покинутих секретів» розкриваються шляхом «перевідкриття» історії, примирення з нею. Вагомим є смисловий ланцюг: земля – жіноче тіло – країна – історична пам’ять. Принцип характеротворення роману базується на поєднанні авторського підходу до образів і бачення його іншими персонажами. А героїні В. Лиса змальовані автором як стійкі у протистоянні соціально- історичним катаклізмам. Їхні долі розкриваються через мотиви гріха й спокути, материнського покликання та призначення, відображаючи традиційну національну буттєву картину.
У дисертації аргументовано положення про те, що портрет в аналізованих романах є засобом індивідуалізації персонажок. У романі
«Солодка Даруся» М. Матіос образ головної героїні Дарусі подає в динаміці, з акцентуванням уваги на його змінах у різні періоди життя жінки. У романі
«Музей покинутих секретів» О. Забужко ідеалізує головних героїнь. Портретам

у романах В. Лиса притаманні стислість, конкретизація, відсутність афектації, метафоричність.
В аналізованих романах визначено, що головним є простір оповідача, який об’єднує різні площини зображуваного. Головним у романі «Країна гіркої ніжності» В. Лиса є образ дороги, шляху героїнь, що символізує їхні життєві вибори, злети, падіння. Головними хронотопами роману є міста Луцьк і Київ, образи яких представлені через простори вулиць, майданів, кав’ярень, крамниць, церков, квартир, де мешкають героїні, творячи власний простір. У романі В. Лиса «Соло для Соломії» картини буття втілюються через просторові образи хати, степу, річки, міста. Простором вияву соціальних та міжособистісних стосунків у романі О. Забужко «Музей покинутих секретів» є кілька часових пластів: воєнний та сучасний. В основі часопростору роману
«Солодка Даруся» М. Матіос лежить тріада буття головної героїні: хата, село, Карпати, де переживається нею історичний і травматичний досвід. У романі М. Матіос «Майже ніколи не навпаки» часопростір постає крізь призму переплетіння доль різних героїнь.