Антропологічна модель української необрядової усної поезії в аксіологічному вимірі

Павлова А. К. Антропологічна модель української необрядової усної поезії в аксіологічному вимірі : дис. ... доктора філологічних наук : 10.01.07 - фольклористика. Київ, 2025. 543 с.

Павлова А. К. Антропологічна модель української необрядової усної поезії в аксіологічному вимірі. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.07 – фольклористика. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України, Київ, 2025.
Пропонована дисертація присвячена комплексному осмисленню антропологічної моделі необрядової усної поезії, аналізу рівнів структурування, діалектики раціонального – ірраціонального, етичного – естетичного, іманентного – трансцендентного.
Усна необрядова поезія є особливою формою мистецтва, в якій репрезентовано багатогранні аспекти комунікативної взаємодії, складні етико- філософські проблеми, розкрито моменти розвитку та функціонування фольклорної свідомості. Завдяки цьому феномену відбувається наповнення життєвого світу важливими сенсами, вихід за межі індивідуального простору, процес переживання евристичного сприйняття буття. Таким чином, здійснюється перехід індивідуального в родове, історично змінного – у віковічне. Злиття з духовним космосом перетворюється на пріоритетну ідеологему носія фольклорної свідомості.
Проаналізовано різні підходи до детермінації та експлікації значення понять «модель», «антропологічна модель». Акцентовано, що причиною різнопланової типологізації є наявність засадничих концепцій, оскільки науково-типологічний досвід вирізняє певні критерії диференціації видів, їхніх ознак та принципів кореляції з іншими видами. Дослідження антропологічних моделей ґрунтується на врахуванні різних способів осмислення людини, її сутнісних ознак, особливостей міжособистісної взаємодії та з соціумом загалом.
У процесі побудови моделей виокремлюються відповідні вимоги, які потрібно враховувати: адекватне, точне відтворення якостей, атрибутів певного об’єкта; побудова оригіналу лише з урахуванням заключного формату відносин та характеристик; цілісне, достовірне представлення вченому всіх даних про цей об’єкт у межах гіпотетичних підходів, які були обумовлені в процесі створення моделі; модель має спрощено відображувати найсуттєвіші складові оригіналу; врахування різнопланової ситуативності, тобто ймовірності видозміни обставин та показників; урахування рівня складності, прийнятність стосовно часу, засобів програмування тощо (Х. Перельман, Л. Ольбрехт-Титека, М. Редхед, П. Ахінштейн, М. Блек).
Охарактеризовано підходи до осмислення людини у світовій гуманітаристиці, які ґрунтуються на природно-фізіологічних, індивідуально- психологічних чи соціокультурних критеріях. Серед найважливіших – натуралістичний, екзистенційно-персоналістський, раціоналістичний та соціологічний. Водночас, представники наукових шкіл часто долучають напрацювання з різних концепцій або в поєднанні, або використовуючи цілком. Фізичну субстанцію, її підпорядкування загальним законам розвитку природи вивчають представники натуралістичного напряму, сутність та особливості духовного універсуму людини, вплив на неї спільноти та культури – у полі зору раціоналістів та соціологів. Водночас, екзистенціалізм та персоналізм акцентують увагу на проблемах унікальності особистісного досвіду, переживанні власного існування, виявів долі. Представники цих теорій відмежовуються від тверджень про людську сутність, яка постає внаслідок впливу природних та суспільних чинників, виокремлюючи творчий початок та інтенціональність як характерні ознаки.
У сучасній вітчизняній гуманітаристиці розроблено широке коло наукових проблем, які актуалізовано в ході дослідження антропологічної моделі необрядового фольклору. Зокрема, вчені акцентують на експлікації значень понять «антропоцентризм», «модель», «людина», «особистість», виокремленні її базових характеристик, кола життєвих цінностей, імперативів, особливостей формування морального, естетичного, риторичного, християнського ідеалів тощо. Соціокультурна парадигма сформувалася на основі етико-філософської концепції українського етносу, естетичного світобачення, живого досвіду взаємодії людини та світу в сутнісних сенсах та антиноміях. Модус осмислення антропоцентризму в гуманітаристиці сучасного періоду – це сфера осягнення людини у складній ієрархічній структурі Універсуму.
Шляхом комплексного аналізу рівнів екзистенційної свідомості автора- виконавця висвітлено роль вчинку в аспекті морального вибору, завдяки якому виявляється внутрішня духовна сфера особистості, представлена амбівалентно. Беручи до уваги поетичний та епічний компоненти необрядового твору, сфокусовано погляд на ролі сюжетного моделювання в поданні конкретного вияву людської поведінки (віровідступництва; зради в дружбі, любові, Вітчизни; втручання в життя закоханих; ревнощі; жадібність; убивство тощо) як заперечення імперативу цінності життя, унікальності кожної особистості. Простудійовано особливості художнього втілення екзистенційного слова, його прагматику в плані структурування антропологічної моделі необрядової усної поезії, форми вербалізації, зокрема, через антропоніми, топоніми, лексеми із значенням темпоральності, різновиди поняттєвої антитетичності тощо.
Проаналізовано також концептуальне поле поля дилеми «Людина – Світ», сконцентроване навколо семантичного центру, який актуалізує проблему духовного конституювання людини шляхом морально-етичного самовизначення. Завдяки художній текстуалізації базових концептів окресленої дилеми пріоритетного характеру набуває проблема моделювання духовного універсуму, який усвідомлюється через складний характер взаємодії людина – людина, людина – соціум, людина – Бог, людина – світ. Серед досліджених дискурсотворчих важливе місце посідають концепти БОГ, ЛЮДИНА, ВІРА, СВОБОДА, ПРАВДА, на основі яких уможливлюється аналіз етнокультурних та семантико-когнітивних ознак уснопоетичного необрядового твору.
На прикладі відображених у необрядовій усній поезії подій та явищ підтверджено константи про існування дихотономії понять іманентне і трансцендентне, наближення в сенсах етико-філософської парадигми, їхній взаємообумовлений перехід із одного в інше. Ілюструванням виявів дихотомії постають незвичайні перевтілення людини в локуси природного середовища як прагнення вийти за межі емпіричного простору, тобто того, що є чуттєво пізнаваним, акумульованим у живому досвіді. Метафізичне та ірраціональне, представлене в семіотично-образному форматі, вирізняє прагнення пізнати потаємне, яке розцінюється як недосяжне, однак імовірне або реальне.
Висвітлено проблему амбівалентності часу у фольклорному творі. На основі аналізу відображених постатей, подій та явищ досліджено особливості позитивної та негативної цінностей часу. Доведено, що наявність та функціонування категорії часу спричинює інтеграцію всіх структурних компонентів твору в цілісну змістову парадигму, а процеси переживання часу як цінності буття виокремлюють антитетичність думок, емоцій, вражень та світосприйняття загалом. Простежено особливості вияву та перетинів історичного, соціального та індивідуального часів. Акцентовано, що соціально- історичний час виокремлюється не тільки фактичністю певних видозмін природного середовища, духовного світу індивіда, а й трансформаційних процесів індивідуального та соціального характерів, що можна дослідити на прикладі козацьких, емігрантських, повстанських пісень, сучасних хронік із наявними деталізацією та фактографічністю.
Окреслено сутність естетичного ідеалу як домінанти усього культуротворчого процесу, завдяки якому відбувається своєрідний перехід від того, як є наразі, до того, як має чи могло би бути. Експлікація значень цього феномена традиційної культури українства відбувається на етапі творення тексту, а також під час взаємодії транслятора й реципієнта, розкодування семіотичних значень. Простежено індивідульний та суспільний фактори утвердження моральних імперативів цінності життя, вірності, справедливості, добра, свободи, що актуалізуюються в процесі дослідження антропологічної моделі. Проаналізовані морально-етичні ситуації, представлені в численних текстах необрядової творчості, розкривають сутність та специфіку моралі в системі реалізації її домінантних функцій, зокрема, регулятивної, виховної, світоглядної, гносеологічної, а також ціннісно-орієнтаційної, комунікативної, оціночної тощо. На основі аналізу етнокультурного контексту уможливлюється окреслення сукупності онтогенетичних (індивідуальних) та філогенетичних (суспільних) факторів морального зла, що спричинює нищення людської енергії, її душі та буття загалом.
На рівні фольклорної свідомості риторичний імператив постає у спектрі реалізації творчого потенціалу автора-виконавця та його інтенціональності щодо багатогранного пізнання світу кожним учасником екзистенційного діалогу. Текстотворча проєкція на створення емотивності внаслідок срийняття та осмислення фольклорної події слугує виокремленню важливих концептів і констант як домінант особистісного становлення та розвитку. На основі подання фольклорної події як екзистенційної перспективи встановлено низку закономірностей у побудові синтаксичних моделей. У плані формульності поетичного текстотворення на прикладах балад, козацьких, стрілецьких, тюремних, емігрантських пісень проаналізовано сценарій 1 (здійснення D призведе до N), а також сценарій 2 (нездійснення D призведе до N).
Імперативи релігійного характеру нерозривно пов’язані з естетичними, морально-етичними та риторичними. Серед них – імперативи уславлення та подяки Богові, віри, надії, любові та істини. Комунікативний акт прославлення Бога опривнює не лише світоглядні позиції автора-виконавця, психологічні, аксіологічні, ментальні ознаки, але й модус осмислення Господньої участі в безпосередніх трансформаційних процесах усього сущого. На прикладах дум, балад, співанок-хронік проілюстровано, що спричиненість акту подяки й уславлення Бога передусім зумовлена сотеріологічним принципом, відповідно до якого реалізуватиметься Божий план спасіння людства.
Відображення події любові релевантне з осмисленням сутності людини, людського, сутності буття та Універсуму загалом. У процесі подання фольклорної події відбувається трансляція важливих констатацій та утвердження ідеологем. У відтворенні сутності любові до Батьківщини виявлено синтез факторів ціннісної інтенціональності та респонсивності, а також релевантність раціо як інтелектуальної сфери та емоціо як почуттєвої сфери. Автори-виконавці народнопісенних творів акцентують на моментах нівелювання пафосів буття та емпіричних спокус, виокремлення пріритетних позицій прагнення до свободи, реалізації морального та патріотичного обов’язків, спрямуванні практичного перетворення сущого в належне.
Констатовано, що парадигма совісті в необрядовій усній поезії не є лінійною та однозначною, оскільки плюралістично осмислюється й ретранслюється фольклорною свідомістю. На основі аналізу досліджуваних текстів виокремлено моменти, через які вирізняються парадокси совісті. Досліджено амбівалентність совісті як морально-етичного, культурного, соціального, антропологічного феноменів.
Висвітлено важливий компонент структурування антропологічної моделі – категорію свободи. У необрядових уснопоетичних творах представлено різні форми свободи – фізичну, соціальну, етичну та естетичну. Передусім, зосереджено увагу на діалектиці етичного та естетичного, експлікації значень цих понять, аспектів їхньої текстуалізації. Серед системи фізичної, соціальної свободи сутність естетичної свободи виявляється значно складнішою, оскільки вона корелює з чуттєвим пізнанням дійсності, ідеологемою унікальності та неповторності людського «Я». Імперативність свободи осмислюється в метапонятійній моделі (за Л. Копаницею) необрядового твору через імовірність реалізації належного, заснованого на визначальних принципах прекрасного, величного, героїчного та піднесеного.
У ході дослідження встановлено, що категорія відповідальності проявляється в різних ракурсах: по-перше, гносеологічному, оскільки вимагає осмислення її сутності та форматів реалізації; по-друге, спонукальному, що пов’язано з результатом усвідомлення пріоритетності та способів здійснення; по-третє, прикладному, оскільки здійснений вчинок має конструктивний чи деструктивний характер. Зрештою, важливим у фольклорному творі є також консекутивний рівень, коли на основі текстуалізації ретрансльованої екзистенційної події уможливлюється сутнісна моральна оцінка, що в подальшому впливає на структурування міжособистісних взаємин та буття загалом.
На основі сукупності компонентів фольклорного дискурсу проаналізовано тріаду правда – добро – справедливість, що акумулює вивчення проблеми моральної відповідальності. Широкий матеріал зразків необрядової усної поезії виокремив одновекторність наукового дискурсу з простеженням специфіки соціокоду як конкретної людини зі сформованим аксіологічним колом, системою імперативів, сутнісних оцінок, сферою діяльності, так і соціокоду етносу з його історичним поступом, традиціями, звичаями, моделлю моралі як форми соціокультурного буття людини. У народній необрядовій творчості українства вирізняються особливості соціокоду людства. Вони постають через інтегративність індивідуального та соціального факторів, поляризацію добра і зла, справеливості й несправедливості, істини й неправди.
Таким чином, антропологічна модель необрядової усної поезії – це поліаспектна структура зі множинністю сенсів, ретрансльованих фольклорною свідомістю через художню макросферу уснопоетичного твору на екзистенційному, імперативному, концептуальному та аксіологічному рівнях. Сутність окреслених компонентів актуалізовано через діалектику етичного – естетичного, раціонального – ірраціонального, емпіричного – метафізичного, іманентного – трансцендентного.