Імміграційна політика Італії (1986–2018 рр.)

Саварин В. М. Імміграційна політика Італії (1986-2018 рр.) : дис. … д-ра філософії : 032 Історія та археологія / В. М. Саварин. Київ, 2025. 214 с.

Саварин В.М. Імміграційна політика Італії (1986–2018 рр.). Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 032 «Історія та археологія». – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України. – Київ, 2025.
Інтенсивне зростання міграційних потоків в кінці ХХ ст. на початку ХХІ ст. стало новою реальністю глобалізації. Італія є однією з ключових країн Європи за кількісними показниками міграції, що робить її важливим об’єктом для дослідження. Дана робота присвячена комплексному аналізу еволюції італійської імміграційної політики у період з 1986 по 2018 рр. У центрі уваги дослідження – вплив трансформації законодавчої бази Італії на розвиток імміграційної політики країни, а також, роль міграційного питання в загальноєвропейському контексті, інтеграційна стратегія країни та досвід інтеграції трьох найбільших общин: української, албанської та марокканської.
Мета роботи полягає у комплексному історичному дослідженні трансформації італійської міграційної політики від 1986 до 2018 рр., з урахуванням впливу внутрішніх політичних змін та впливу європейської інтеграції на міграційні регулювання.
Джерельна база дослідження включає нормативно-правові акти Італійської Республіки та Європейського Союзу, міжнародні конвенції, двосторонні угоди, судові рішення, статистичні звіти, публікації у пресі, матеріали засідань Італійського парламенту та документи з історичних архівів Сенату Республіки та Палати депутатів.
Історіографія базується на працях італійських, українських, британських, німецьких та нідерландських дослідників. З огляду на міждисциплінарність теми автор залучає роботи з історії, соціології, демографії та права. Окрему групу складають праці, де автори зосереджуються виключно на вивченні окремих національних спільнот в Італії.
Наша робота поділена на два тематичні фокуси аналізу. Перший – це імміграційний контроль, а другий аналіз інтеграції іммігрантів. У першій частині автор досліджує умови в’їзду та правила перебування мігрантів на території Італії. У другій частині аналізується соціально-економічна та культурна інтеграція іноземців, які вже знаходяться на території країни. Другий розділ присвячений аналізу італійського законодавства в сфері міграції з 1986 по 2018 рр., а також його імплементації в державну сферу та політичним дебатам навколо питання міграції. Третій розділ зосереджений на розгляді даної проблематики на загальноєвропейському рівні. У четвертому розділі проаналізовано інтеграційні стратегії італійського уряду в окреслений період, а також інтеграційний шлях трьох найбільших груп мігрантів які не є громадянами ЄС, зокрема албанська, українська та марокканська спільнота.
У роботі досліджено еволюцію італійської імміграційної політики. Період 1986–2018 рр. поділено на чотири основні хронологічні етапи, які відображають зміну політичного курсу Італії внаслідок прийняття ключових законодавчих актів. Перший етап з 1986 по 1990 рр. ознаменувався зародженням політики у цій сфері та прийняттям Закону Фоскі – спроби встановити нормативно-правову базу для захисту прав іноземних робітників. Другий етап – це період формування початкової законодавчої системи, зокрема прийняття у 1990 р. Закону Мартеллі та Закону Турко-Наполітано у 1998 р., де вперше поєднали підхід до контролю міграційних потоків із заходами, спрямованими на інтеграцію та захист прав біженців. Під час третього етапу, який охоплює період з 1999 по 2007 рр., спостерігається посилення безпекового дискурсу, зокрема через впровадження Закону Боссі-Фіні, що ускладнив процедури в’їзду та перебування для іммігрантів. Четвертий етап від 2008 р. до 2018 р. засвідчує політизацію теми міграції, активізацію популістських сил і зростання уваги до безпеки кордонів.
Аналізуючи законодавчі акти у сфері міграції автор доходить висновків, що законодавча база є досить широкою, але їй бракує послідовності. 1980-ті – 1990 ті рр. ознаменувалися намаганнями створити міграційне законодавство, ключову роль в запровадженні якого відігравали італійські ліві сили. Ці закони були більш відкритими до мігрантів. Ліві уряди, як правило, лібералізували міграційне законодавство, але їм не вистачало політичного консенсусу. Крім того, це не було їх першочерговим пріоритетом. Станом на 2000-ні рр. ініціатива, щодо регулювання міграції повністю перейшла до правих партій, що спричинило більший тиск на мігрантів. Вони рухалися в напрямку ускладнення процедур перетину кордону, аргументуючи це безпековими заходами та бажали мінімізувати міграцію.
У дослідженні проаналізовано вплив міграції на євроінтеграційні процеси. У зв’язку з бажанням Італії брати активну участь у роботі ЄС та бути частиною Шенгенської зони критично необхідним було узгодити імміграційну політику із загальноєвропейською. Ми встановили, що багато в чому італійський законодавчий процес йшов синхронно з процесами, що відбувалися в ЄС. Особливо помітною така тенденція була в 1990-х рр., на перших етапах вступу до Шенгенської зони. Але, не дивлячись на те що існувала нормативна база, її впровадження було проблематичним. Період міграційної кризи продемонстрував недосконалість принципів закладених в європейському законодавстві.
Автор простежив механізми за допомогою яких Італія намагалася встановити активний контроль за своїми територіальними межами, залучаючи до співпраці треті країни, через двосторонні угоди про екстерналізацію кордонів. Було визначено, що ця стратегія залишалася основним важелем контролю щодо регулювання та попередження кризових ситуацій. В результаті ще з початку 2000 х рр. Італія оточила себе кордоном з країн, які мали вберегти її від неконтрольованих міграційних потоків. Незважаючи на успішність даних механізмів можна зробити висновок, що подібні угоди варто розглядати як оплату третім країнам за стримування мігрантів. Італія була змушена вдаватися до такої стратегії, оскільки принцип солідарності не був ефективним інструментом в межах ЄС.
Також було досліджено політизацію міграційного питання. Необхідно підкреслити, що підвищену увагу до проблеми міграції в Італії традиційно приділяють популістські сили правого спрямування. Питання політизації міграції стає актуальним для італійського політикуму вже у 1990 х рр., але активного поширення отримує у 2000-х рр.. Найбільшої популярності ця риторика набуває в період міграційної кризи. Не дивлячись на широкий законодавчий апарат ЄС, Італія залишилася наодинці з не вирішеними проблемами, які мали б бути загальноєвропейськими. Це призвело до зростання негативного уявлення про міграцію та політизацію даного питання, як на європейському, так і на національному рівнях.
Щодо питання інтеграції мігрантів, які вже знаходились на території країни, нами було визначено, що Італійський уряд мав досить непослідовні підходи до вирішення цієї проблеми. Ключовим елементом була відсутність централізованого державного підходу. Хоча й відбувалися спроби включити інтеграційну проблематику в закони Турко-Наполітано та Боссі-Фіні, але створити спільну національну стратегію не вдалося. Багато в чому це пояснюється частими переходами від правих до лівих урядів, які мали кардинально різні бачення даної проблеми. Крім того, значну роль зіграла присутність широкого тіньового сектору економіки в країні, що дозволяло мігрантам знаходитися в Італії нелегально протягом довгого часу, а це негативно позначалося на їх інтеграції. Як результат, багато мігрантів залишалися ізольованими у своїх національних групах, без доступу до можливостей, які пропонувала держава. Поряд з тим важливо відмітити роль громадянського суспільства та неурядових організацій, які за даних обставин перебрали на себе частину відповідальності за інтеграцію, та активно працювали з мігрантами. Тому можна сказати, що італійська інтеграційна політика протягом 1986–2018 рр. була доволі хаотичною, і спиралася більше на ініціативи громадянського суспільства, ніж централізований державний підхід.
Проаналізувавши становище албанської, української та марокканської діаспор в Італії в окреслений період, ми з’ясували, що у зв’язку з відсутністю жорстких та структурованих підходів з боку держави у питанні інтеграції, різні групи мігрантів обирали відмінні шляхи взаємодії з італійським суспільством. Албанська діаспора пройшла шлях від несприйняття з боку італійців до майже повної асиміляції. В той же час марокканська та українська спільноти зберігали більший зв'язок з країною походження. Відсутність централізованих, обов’язкових державних програм, щодо вивчення мови та культури, робило мігрантів дещо ізольованими від приймаючого суспільства.
Автор доходить висновку, що з 1986 по 2018 рр. італійська імміграційна політика зазнала значної трансформації. Не дивлячись на те, що була створена достатньо широка нормативно-правова база їй бракувало послідовності та ефективного впровадження. Інтеграційна політика залишалася фрагментованою, що призводило до кардинально різного досвіду адаптації мігрантів. Кризові явища та зростання політизації міграції стали серйозним викликом та перевіркою Італії на стійкість міграційної системи. З огляду на відсутність ефективних рішень з боку ЄС щодо врегулювання міграційної кризи, Італія, в цілому, досить добре впоралася з цим викликом.
Під час написання дисертаційного дослідження автор послуговувалася принципом історизму та системності. Було використано такі історичні методи, як хронологічний, історико-синхронний, історико-системний та порівняльно-історичний. Додатково були використані історико-правовий та порівняльно-правовий методи.
Отримані результати можуть бути використані у розробці досліджень щодо італійської та загальноєвропейської міграційної політики. При підготовці монографій, статей, розвідок, підручників, навчальних та методичних матеріалів, лекцій та семінарських занять, тематичних курсів. Також висновки роботи можуть бути використані при розробці національних стратегій щодо імміграційної політики.