Вербалізація понять "чесноти" і "вади" у морально-етичній традиції Античності та Середньовіччя

Корольова, Н., & Лазер-Паньків, О. (2024). Вербалізація понять "чесноти" і "вади" у морально-етичній традиції Античності та Середньовіччя. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика, (1 (35)), 38-44. https://doi.org/10.17721/1728-2659.2024.35.06

Вступ. Окреслюється історія формування уявлень про чесноти і вади в епоху Античності та трансфор-мація їх поняттєвої складової протягом наступних століть. У фокусі дослідження – аналіз їхньої сутності, ос-нови якої було закладено в греко-римській і християнській етиці. Водночас саме в період Середньовіччя вона досягає вершини свого культурного значення.
Методи. Дослідження спирається на мовний матеріал, який репрезентує зазначені поняття у творах ан-тичних і середньовічних письменників. Усі наведені думки проілюстровано прикладами з оригінальних текстів із перекладом.
Результати. Розглянуто поняття "чесноти" і "вади" як ключові елементи морально-етичної традиції Античності і Середньовіччя, виявлено спільні та відмінні риси в поглядах на їхню природу. Філософи та бого-слови, керуючись власним баченням, виокремлювали різні чесноти / вади й називали різну їх кількість. Існування багатьох поглядів на природу чеснот і вад випливало зі стійкої традиції поділу морально-етичних категорій на дві системи: дихотомічну, у якій чесноти протиставлялися вадам, і систему тріад, де чеснота вважалась сере-диною між двома крайніми проявами певних схильностей чи рис характеру.
Висновки. Згадки про чесноти і вади можна знайти вже в Гомера, Есхіла, Сократа та Ксенофонта, Пла-тон наділяє чотирма основними чеснотами ідеального громадянина, а Арістотель висуває теорію про поділ чеснот на діаноетичні та етичні та осмислює вади з позиції моралі. Доктрина про чотири основні чесноти по-трапила до Риму завдяки Цицерону й Сенеці. Надалі християнська традиція запозичила її й пристосувала до по-треб Церкви, доповнивши теологічними чеснотами, перелік яких був сформульований апостолом Павлом і роз-винений Томою Аквінським. Він же, так само як і П'єр Абеляр, говорить про диференціацію вад і гріхів. Перелік семи смертних гріхів 590 р. оприлюднив Папа Григорій Великий. Їхньою появою ми завдячуємо ранньовізантій-ському богослову Евагрію Понтійському, який розробив вчення про вісім лихих помислів, та Іоанну Касіяну й Евтропію з Валенсії. У період Середньовіччя чесноти і вади (гріхи) стають предметом релігійних і моральних дискусій, а християнська традиція зупиняється на дихотомічному підході до їхньої природи.