Організаційно-господарське забезпечення функціонування національної інноваційної системи

Іванова В.С. Організаційно­господарське забезпечення функціонування національної інноваційної системи : дис. ... доктора філософії : 081 Право. Київ, 2025. 215 с.

Іванова В.С. Організаційно-господарське забезпечення функціонування національної інноваційної системи. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право» – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України, Київ, 2025.
Інновації відіграють основну роль в економічному розвитку держави та є запорукою конкурентоспроможності країни. Саме державний вплив та безпосередня участь держави у формуванні інноваційної політики забезпечують високі темпи економічного зростання. Задля ефективного функціонування інноваційної сфери важливу роль відіграє організаційно-господарське забезпечення останньої, яке охоплює суб’єктів організаційно-господарських повноважень та інструменти державного регулювання. Аналіз наукових праць і чинної нормативноправової бази України демонструє фрагментарність та непослідовність регулювання питання органів організаційно-господарських повноважень держави. Така непослідовність проявляється в тому, що центральні органи виконавчої влади реалізовують свою компетенцію в інноваційній сфері паралельно без координації своїх дій, що призводить до дублювання їхніх функцій. Як результат, компетенційне навантаження органів державної влади є перевантаженим і несфокусованим, що унеможливлює реалізацію заходів державної інноваційної політики. Функції між органами розподіляються за галузевим принципом, однак без дотримання міжвідомчої координації і механізму розмежування відповідальності.
Такі недоліки зумовлюють необхідність змін в інституційній структурі організаційно-господарського забезпечення національної інноваційної системи. У цьому контексті доцільно приділити увагу науковим дослідженням, які сформували теоретичну базу для переосмислення чинної моделі органів організаційно-господарського забезпечення держави.
У роботі здійснено дослідження організаційно-господарського забезпечення функціонування національної інноваційної системи як макрооб’єкта регулюючого впливу держави. В межах цієї роботи вперше було обґрунтовано виділення двох концепцій: функціональної та об’єктної до розуміння національної інноваційної системи, що дозволяє сформувати комплексне розуміння національної інноваційної системи як об’єкта регулюючого впливу держави. Така класифікація створює підґрунтя для розбудови комплексної та ефективної моделі державного управління інноваційною системою, враховуючи ланки інноваційного процесу, суб’єктний, об’єктний склад і механізми державного регулювання. Вона дозволяє поєднати статику і динаміку інноваційних правовідносин, що дає можливість розглядати інноваційну сферу як динамічну систему, що потребує відповідного законодавчого унормування.
Запропоновано універсальну схему мінімального стандарту функціонального компетенційного навантаження суб’єктів організаційно-господарських повноважень в інноваційній сфері, яка складається з семи функцій: моніторинг, програмування, нормотворчість, здійснення державного впливу, участь у здійсненні інноваційних проєктів, розподіл публічних фінансів на стимулювання або забезпечення інноваційних результатів, оцінка ефективності організаційно-господарського впливу. Запропоноване рішення конкретизує функціональне навантаження органів державної влади, окрім виключно нормотворчої функції й забезпечує ефективність державного управління інноваційною сферою.
Перспективною в зазначеному контексті вважається ідея побудови інституційної структури органів організаційно-господарських повноважень держави в інноваційній сфері на основі об’єктної концепції та ідеї подвійного підпорядкування. Окреслена модель ґрунтується на розподілі повноважень між центральними органами виконавчої влади на підставі виділення об’єктів державного управління в межах національної інноваційної системи й прив’язки компетенції центрального органу виконавчої влади до специфіки
конкретного об’єкта; застосуванні принципу подвійного підпорядкування (підпорядкування галузевому міністру і спеціально стовореному органу загальної компетенції в інноваційній сфері зі спеціальним статусом – Міністерству інноваційної політики). Таке бачення дозволяє поєднати у фокусі організаційно-господарського впливу держави і проблематику функціонування макросистеми – національної інноваційної системи, так і проблематику реалізації окремих публічно важливих інноваційних проєктів на мікрорівні.
Також, удосконалено концепцію розуміння індустріальних парків. У дослідженні є пропозиція розглядати останніх не лише як суб’єктів інноваційної інфраструктури, а як складних об’єктів регулюючого впливу держави зі змішаною публічно-приватною природою, які поєднують ознаки територіальної одиниці, організаційної структури, інструмента державної політики. Правовий статус індустріальних парків не обмежується виключно класичними ознаками суб’єкта господарювання, тому останні є унікальними правовими конструкціями, що можуть поєднувати диспозитивну модель взаємодії всередині парку та імперативні приписи чинного законодавства. Тому, індустріальні парки потребують спеціального режиму діяльності задля забезпечення балансу інтересів держави та учасників.
У дисертації удосконалено розуміння статусу технологічних парків шляхом пропозиції розглядати технологічні парки не лише як суб’єкти інноваційної інфраструктури, а як особливу форму інноваційного партнерства. Так, удосконалення полягає у визнанні змішаного характеру такого суб’єкта інноваційної інфраструктури, який поєднує у собі імперативні елементи та диспозитивну основу.
Крім цього, удосконалено підхід до визначення правової природи інноваційних кластерів шляхом доведення необхідності вивчення останнього через синтез таких категорій як «приватне партнерство» і «типова технологічна конфігурація». Так, науковці досліджували зазначені категорії окремо, однак у роботі запропоновано розглядати синтез окреслених
категорій як основних ознак інноваційного кластера. У роботі обґрунтовано, що інноваційний кластер виникає на основі приватного партнерства, що передбачає глибоку виробничу й технологічну кооперацію, довгострокову співпрацю та корпоративно-інноваційні елементи, і водночас функціонує як типова технологічна конфігурація, що відображає організацію та взаємопов’язаність виробничих процесів. Доведено, що правова природа інноваційного кластера має комплексний характер і не є типовою організаційно-правовою формою юридичної особи, а навпаки є некласичним господарським об’єднанням або іншою формою спільної діяльності. Такий підхід дозволяє обґрунтувати специфіку інноваційного кластера як гнучкого, водночас структурованого об’єднання, що поєднує стабільність взаємозв’язків і динаміку інноваційних процесів.
Сформовано оновлену методологію державної інноваційної політики, яка містить правову і законодавчу політики. У роботі обґрунтовано необхідність поєднання регулятивно-статичної й регулятивно-динамічної функцій права для забезпечення не лише правової стабільності, а й адаптивності нормативної бази. Таким чином, правова інноваційна політика повинна переплітатися із законодавчою політикою, яка передбачає цілеспрямоване оновлення нормативної бази шляхом внесення змін до чинних нормативноправових актів, прийняття нових актів і розробку спеціальних правових механізмів. Такі дії дозволять забезпечити комплексну правову базу для розвитку інноваційної системи, підвищать її адаптивність до сучасних викликів та сформують середовище для інноваційного прориву. Зазначена методологія передбачає напрацювання необхідних трансформаційних механізмів та інструментів, що мають на меті як переведення завдань та інструментів державної економічної інноваційної політики на мову державної правової інноваційної політики так і останньої на мову державної законодавчої інноваційної політики. Тільки в такій послідовності можна уникнути типової ситуації розриву між економічними завданнями й нормативноправовими засобами їх вирішення.
Удосконалено засади оцінки планування державної інноваційної політики шляхом виокремлення системних прогалин у Стратегії розвитку сфери інноваційної діяльності на період до 2030 року та розробки нових положень, які мають бути враховані при державному регулюванні зазначеної сфери. Так, у роботі обґрунтовані негативні наслідки відсутності громадських обговорень і незалучення представників бізнесу і науки у розробку стратегічних документів інноваційної сфери. Доведено, що недостатня конкретизація завдань унеможливлює ефективну реалізацію останніх. Встановлено відсутність механізмів моніторингу реалізації завдань Стратегії розвитку сфери інноваційної діяльності на період до 2030 року, що так само не дозволяє своєчасно корегувати заходи і слідкувати за ефективністю впровадження останніх. Отже, удосконалення полягає у включенні до Стратегії розвитку сфери інноваційної діяльності на період до 2030 року таких обов’язкових елементів зокрема процедурності, конкретизації, інституційності та моніторинговості, з метою створення умов для функціонування національної інноваційної системи, що відповідатиме реальним потребам суб’єктів інноваційної інфраструктури та забезпечуватиме сталий розвиток економіки держави.
Отримали подальший розвиток засади правового регулювання венчурної діяльності в інноваційній сфері шляхом аналізу положень законопроєкту «Про венчурну діяльність в інноваційній сфері». Так, у роботі запропоновані рекомендації, які націлені на підвищення ефективності правового регулювання цього напрямку шляхом включення сучасних інструментів венчурного інвестування (краудфандинг і convertible note), запровадження спеціального режиму господарювання суб’єктам венчурної діяльності, закріплення права і форм виходу інвестора з інноваційного проєкту після отримання прибутку, передання повноважень від Міністерства освіти і науки України до новоствореного Міністерства інноваційної політики, закріплення права участі іноземних інвесторів та іноземних венчурних фондів у фінансуванні інноваційних проєктів в Україні.
Отримало подальший розвиток розуміння правового статусу венчурного фонду в інноваційній сфері. Так, у дисертації запропоновано розглядати венчурний фонд не лише як фінансовий інструмент для залучення капіталу, а як самостійний об’єкт регулюючого впливу держави, що поєднує у собі функції інвесторів й учасника інноваційної діяльності. Тому, венчурний фонд має розглядатися як окремий суб’єкт з комплексною правосуб’єктністю, правовий статус якого не обмежується виключно питаннями залучення фінансів. В такому ключі виникає потреба у комплексному правовому регулюванні, шляхом прийняття окремого нормативноправового акту.
Отримані результати мають практичне значення і можуть бути використані органами державної влади при реформуванні структури центральних органів державної влади та коригуванні компетенційного навантаження визначених органів. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути застосовані при підготовці проєктів нормативноправових актів, стратегічних документів, а також вдосконаленні нормативноправової бази, яка регулює питання організаційно-господарського забезпечення функціонування національної інноваційної системи.
Ключові слова: національна інноваційна система, державне регулювання, державний вплив, інновації (інновація), господарська діяльність, суб’єкти господарювання, цифровізація, штучний інтелект, державна економічна політика, трансфер технологій, повоєнне (післявоєнне) відновлення, воєнний стан, стартап, впровадження інновацій