Докази та доказування у Давній Русі: інститути «Руської правди» і їхній вплив на сучасні парадигми доказування

Погорецький М. А. Докази та доказування у Давній Русі: інститути «Руської правди» і їхній вплив на сучасні парадигми доказування. Юридичний науковий електронний журнал. 2025. № 6. С. 282-289.

У статті здійснено комплексний історико-правовий та порівняльний аналіз інститутів доказування, закріплених у «Руській Правді», з урахуванням їхнього впливу на сучасну доктрину доказового права України. Простежено еволюцію особистих доказів, серед яких визначальною була роль видоків як очевидців події та послухів як свідків доброї репутації і правдивості сторони. Показано, що така подвійна модель забезпечувала баланс між фактичним сприйняттям обставин злочину та моральною характеристикою особи, що мало особливе значення у суспільстві з високим рівнем колективної правосвідомості. Розкрито місце клятви (роти), яка застосовувалася за відсутності матеріальних доказів або свідчень очевидців, і водночас виконувала важливу психологічну та ритуально-символічну функцію, адже страх Божої кари стримував від неправди. Розглянуто речові докази у вигляді впізнання викраденого майна та інституту «своду», що передбачав колективне простеження походження речі, а також гоніння сліду, яке поєднувало функції оперативного переслідування та процесуального доведення. Висвітлено значення ордалій та ритуалів очищення як форм сакральної легітимації судових рішень, коли істина визначалася через втручання вищих сил.
Особливу увагу приділено порівнянню з європейськими правовими системами X–XII ст.: Салічною правдою франків, капітуляріями Карла Великого та англосаксонським правом. Показано аналогії між інститутами видоків і послухів та співприсягальниками (compurgatores), між колективними формами перевірки істини («извод пред 12 человека») та англо-франкською практикою колективної присяги, а також між ордаліями вогнем і водою у Київській Русі та Західній Європі. Це підтверджує інтегрованість «Руської Правди» у загальноєвропейський правовий простір і спільність культурно-правових уявлень про істину як результат поєднання факту, репутації та сакрального ритуалу.
У статті простежено вплив цих інститутів на сучасне українське кримінальне процесуальне право. Присяга трансформувалася у сучасну процесуальну гарантію правдивості показань свідків, експертів і перекладачів; гоніння сліду знайшло аналог у процесуальній дії – відтворенні обстановки та обставин події; колективна перевірка істини трансформувалася у сучасний інститут присяжних і принцип гласності. У статті обґрунтовується, що досвід «Руської Правди» демонструє взаємопроникнення розшукових і доказових функцій, де розмежування між оперативно-розшуковими діями та судовим розглядом ще не було чітким, але саме це стало основою для розвитку кримінального процесу у подальшому.
У підсумку доведено, що історичні практики доказування становлять важливу основу для формування національної доктрини дока зового права України. Рекомендується зберігати баланс між раціонально логічними стандартами доказування і символічно-культурними елементами, які підвищують довіру суспільства до правосуддя, розвивати інститут присяги як елемент легітимації правосуддя, удосконалювати процедури перевірки й відтворення доказів, а також зміцнювати механізми громадської участі у кримінальному процесі.