Теоретико-методологічні засади поширення екологічної культури в системі публічного управління

Кононенко І. А. Теоретико-методологічні засади поширення екологічної культури в системі публічного управління : дис. … д-ра наук з державного управління : 25.00.02 – механізми державного управління / наук. кер. В. С. Колтун. Київ, 2024. 507 с.

Дисертація присвячена теоретико-методологічному обґрунтуванню процесів поширення екологічної культури для розробки практичних рекомендацій щодо вдосконалення механізмів реалізації такого поширення у публічно-управлінській практиці в умовах постійного нарощування екологічних загроз у державі.
У дисертаційному дослідженні уперше обґрунтовано авторську концепцію поширення екологічної культури (з подальшою дифузією) на засадах координації співпраці в системі публічного екологічного управління завдяки специфічному організаційно-функціональному механізму.
В основу наукової концепції поширення екологічної культури закладено формування, розвиток та використання потенціалу публічного екологічного управління (авторська модель «4S»), спрямовання на інтеграцію інтересів усіх суб’єктів публічно-управлінської діяльності, урахування напрямів їх взаємозв’язків та взаємовпливів (авторська модель «Піраміда співпраці») через запровадження відповідних механізмів (механізм управління процесами поширення екологічної культури, організаційно-функціональний механізм поширення екологічної культури), з метою поширення екологічної культури в суспільстві в умовах змін та на основі використання координаційних впливів.
Концепція ґрунтується на власній специфічній терміносистемі та орієнтована на отримання синергетичного ефекту від внутрішньосистемної взаємодії; містить спеціальну методологію поширення екологічної культури та аргументацію композиції формування інтегрованих моделей; запропоновано науково-теоретичну концепцію дослідження поширення екологічної культури, що включає три блоки (теоретико-методичні основи поширення екологічної культури на засадах публічно-управлінської співпраці; аналітичні дослідження процесу поширення екологічної культури; емпіричні дослідження поширення екологічної культури) та містить концептуальну модель «Піраміда співпраці», що включає специфічний інструментарій і створення інформаційно-аналітичних блоків з екологічної проблематики, які здатні стати ефективними інтегрованими структурами та діяльність яких спрямована на забезпечення екологічної безпеки на локальному рівні й сприяння виникненню нових зв’язків і взаємодій усередині системи публічного екологічного управління; розроблено авторську модель поширення екологічної культури «4S», у складі якої принциповим є тісний взаємозв’язок між системою публічного екологічного управління, стратегією формування, розвитку та використання потенціалу публічного екологічного управління і збереження екологічної культури.
Ефективне функціонування моделі «4S» передбачає: формування певних підсистем (аналітичної, діагностичної, експертної, АСУ), на кожну з яких покладені специфічні функції, та які представляють практичну частину її функціонування; розробку комплексу стратегічних завдань, які пов’язані зі структурними та управлінськими змінами; наявність системи забезпечення, до якої включені та деталізовані авторські складові (ресурсне забезпечення, нормативно-правове забезпечення, інформаційне забезпечення, методичне забезпечення, кадрове забезпечення, технічне забезпечення), необхідність підтримки представленої моделі на різних рівнях публічного управління; запропоновано механізм управління процесами поширення екологічної культури, що включає авторські складові і базується на сучасних підходах до управління процесами формування екобезпечного простору та включає взаємодію всіх рівнів органів публічної влади, бізнесу та інститутів громадянського суспільства і передбачає реалізацію потенціалу суб’єктів екологічного управління за рахунок створення специфічних утворень взаємодії и різного рівня.
Представлено науковий конструкт організаційно-функціонального механізму поширення екологічної культури, елементи якого мають складну багаторівневу ієрархію та включають узгоджені підсистеми (стратегічно-цільову; результату/ефекту; організаційно-структурну і функціонально-змістову), суб’єкт (має повноваження чи компетенції, що дають змогу приймати управлінські рішення, обов’язкові до виконання) та об’єкт (процеси екокультурного розвитку і поширення екологічної культури та сукупність складових потенціалу), що враховує взаємодію в системі публічного екологічного управління.
Механізм ґрунтується на розробці відповідних наукової концепції, стратегії і тактики, проведенні дієвої екологічної політики, систематизації можливих ризиків, а також способів використання наявного потенціалу. Базу означеного механізму складають підсистеми методів (адміністративних, соціально-психологічних, ідеологічних), інструментів та важелів.
У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, аналізується ступінь її наукової розробленості та вказується на зв’язок із науковими напрямами досліджень Київського національного університету імені Тараса Шевченка, визначено об’єкт, предмет, мету і основні завдання дисертації, викладаються теоретико-методологічні основи та емпірична база дослідження, охарактеризовано ступінь наукової новизни отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення та особистий внесок здобувача, представлено дані щодо апробації дослідження й публікацій, у яких викладено результати дослідження і наведено відомості щодо структури та обсягу дисертації.
У першому розділі «Поняття екологічної культури в системі публічного управління» досліджено онтологію та генезис сутності поняття «екологічна культура», взаємозв’язок категоріального поля екологічної культури та публічного управління, розкрито специфіку й напрями розбудови дієвих механізмів публічного екологічного управління. Окреслено історичні аспекти розвитку екології як науки та конкретизовано її науковий базис. Представлено результати аналізу наукового дискурсу щодо визначення та детального опису поняття «екологічна культура», який триває і сьогодні, що пояснюється багатогранністю та багатоаспектністю представленої дефініції. Взаємозв’язок культури, суспільства та природи в сучасних дослідженнях демонструє важливість та необхідність підвищення рівня екологічної культури, що зумовлено передусім загальнодержавним значенням екологічних проблем як для суспільства в цілому, так і для локальних соціальних систем України. Розкрито різні підходи до визначення сутності екологічної культури, охарактеризовано ключові дефініції (екологічна культура, екологічна освіта, екологічне виховання).
У другому розділі «Структурно-факторний аналіз потенціалу системи публічного екологічного управління як драйвера поширення екологічної культури» розкрито парадигмальні чинники розбудови системи поширення екологічної культури, охарактеризовано специфіку та архітектуру потенціалу системи публічного екологічного управління в процесі поширення екологічної культури, концептуалізовано комунікативну систему поширення екологічної культури та її конструкт на локальному рівні. За результатами аналізу представлено та деталізовано загальну концепцію поширення екологічної культури в межах науки публічного управління. Під поняттям «дифузія екологічної культури» розуміється процес використання потенціалу публічного екологічного управління на основі розбудови співпраці, що дає змогу пришвидшити процеси поширення екологічної культури і забезпечити їх проникнення на локальний рівень (дифузію). Формування потенціалу публічного екологічного управління (ППЕУ) – об’єктивно-причинне явище чи процес публічного екологічного управляння, який спрямований на поширення екологічної культури та під впливом якого змінюються або якісні її характеристики, або рівень розвитку екологічної культури суспільства, що відображається в екокультурній діяльності.
У третьому розділі «Праксеологічний вимір публічного екологічного управління у процесі поширення екологічної культури» проаналізовано зміни системи публічного екологічного управління в умовах реформування, запропоновано поняття «екоактивна діяльність» у системі місцевого самоврядування як показник підвищення рівня екологічної культури суспільства, охарактеризовано структурно-динамічні перспективи розвитку та поширення екологічної культури в Україні. Надано характеристику наявного впливу публічного управління, сформованого в країні, на систему екологічної культури та проаналізовано динаміку окремих показників розвитку такої системи, що дало змогу провести розвідки щодо сучасного рівня розвитку окремих складових екологічної культури в Україні.
У четвертому розділі «Інтегровані процеси поширення екологічної культури в Україні» наведено ендогенні фактори формування та поширення екологічної культури на локальному рівні, запропоновано базові складові механізму поширення екологічної культури – стратегічне планування та комунікації, виокремлено пріоритети публічного екологічного управління в контексті поширення екологічної культури.
У п’ятому розділі «Основні імперативи поширення екологічної культури в суспільстві» надано стратегічні орієнтири та науково-прикладні рекомендації щодо поширення екологічної культури, доведено адаптивність організаційно-функціонального механізму поширення екологічної культури, здійснено моделювання системи поширення екологічної культури. Визначено, що імперативи поширення екологічної культури є багатогранними і виходять за межі індивідуальної поведінки, охоплюючи суспільні норми, інституційні практики та глобальну співпрацю. За своєю суттю поширення екологічної культури обумовлюється кількома критичними імперативами, зокрема: екологічною стійкістю й адаптивністю; збереженням біорізноманіття; ефективністю використання ресурсів і сталим розвитком; екологічною справедливістю; глобальною взаємозв’язаністю; пом’якшенням кризи та готовність до неї. Тож, розбудова ефективного механізму публічного екологічного управління передбачає передусім створення структурованої основи та процесів для розв’язання проблем навколишнього середовища, сприяння стійкості та забезпечення підзвітності.