Впровадження механізмів нового публічного управління культурною галуззю в Україні

Венгер-Рущенко Є. В. Впровадження механізмів нового публічного управління культурною галуззю в Україні : дис. ... доктора філософії : 281 Публічне управління та адміністрування. Київ, 2025. 267 с.

Венгер-Рущенко Є. В. Впровадження механізмів нового публічного управління культурною галуззю в Україні. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 281 «Публічне управління та адміністрування» з галузі знань 28 «Публічне управління та адміністрування». Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Київ, 2025.

Дисертаційна робота присвячена обґрунтуванню теоретичних положень і розробці практичних рекомендацій щодо впровадження механізмів нового публічного управління в культурній галузі в Україні. У дослідженні розкрито чинники проблеми впровадження механізмів нового публічного управління в галузі культури в Україні, обґрунтовано зміст поняття «механізми нового публічного управління культурною галуззю», яке визначено як сукупність методів, функцій, завдань, інструментів і принципів (організаційних, правових, економічних, адміністративних, етичних) впливу на процеси управління культурною галуззю. Реалізація цих механізмів базується на засадах партнерства між державою, громадянським суспільством і приватним сектором, орієнтуючись на ефективне використання культурного капіталу, який визначається як нематеріальні ресурси, пов’язані з культурними знаннями, навичками, традиціями та соціальними мережами, які можуть сприяти економічному та соціальному розвитку суспільства, розвиток креативних індустрій і залучення громад до процесів формування та реалізації культурної політики.
Проблематика дослідження набуває особливої актуальності в умовах Російсько-української війни та потреби в стратегічному відновленні країни, де культура виступає ключовим чинником національної єдності, соціальної згуртованості та стійкості. Досвід країн, які пройшли через подібні виклики, підтверджує значущість впровадження сучасних підходів до публічного управління у галузі культури, що й стало концептуальною основою даного дослідження.
Метою дослідження є обґрунтування теоретичних положень і розробка практичних рекомендацій щодо впровадження механізмів нового публічного управління культурною галуззю в Україні. Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини у сфері публічного управління культурною галуззю в Україні. Предметом дослідження є впровадження механізмів нового публічного управління в культурній галузі України.
У роботі розкрито особливості функціонування механізмів нового публічного управління у галузі культури в Україні в умовах децентралізації, цифрової трансформації та соціальних викликів, зокрема Російсько-української війни й повоєнного відновлення деокупованих територій. Застосування інституційного підходу дало змогу виявити ключові принципи функціонування цих механізмів. Зокрема, інформаційність (використання цифрових інструментів для формування та реалізації культурної політики), гнучкість (адаптація культурного управління до суспільних змін і викликів), інноваційність (підтримка креативності та інновацій у галузі культури), участь (забезпечення відкритого діалогу між державою, громадськістю та приватним сектором). Крім того, у дисертаційному дослідженні узагальнено наукові підходи до класифікації механізмів нового публічного управління в галузі культури, що дозволило виокремити функціональні механізми (нормативно-правові, адміністративно-організаційні, фінансово-економічні, партнерські) та комплементарні механізми (цифровізації, децентралізації, інклюзивної участі, розвитку культурних кластерів і креативних індустрій). Особливу увагу приділено системному підходу, який забезпечує узгодженість та ефективність взаємодії різних механізмів у межах культурної політики.
Автором уперше визначено та обґрунтовано систему комплементарних механізмів нового публічного управління культурною галуззю в Україні, що включає механізми цифровізації, децентралізації та розвитку культурних кластерів і креативних індустрій, адаптованих до умов соціальних викликів і посткризового розвитку країни.
Також у результаті дослідження удосконалено комплекс практичних рекомендацій щодо впровадження механізмів нового публічного управління у культурній галузі України, які передбачають створення інтегрованих платформ співпраці державних органів, приватних структур і громадянського суспільства, та впровадження механізмів зворотного зв’язку для підвищення прозорості, підзвітності та участі громадськості в управлінні.
Крім того, набули подальшого розвитку дослідження збереження та розвитку культурного розмаїття, які враховують сучасні виклики та можливості глобалізації та цифровізації, які досягаються завдяки підтримці локальних культурних ініціатив, впровадження цифрових технологій та створення платформ для міжкультурного діалогу. Також дослідження співпраці між державними та приватними структурами у галузі культури, які сприяють залученню додаткових ресурсів та інноваційних підходів до управління через створення спільних проєктів, проведення конкурсів та фестивалів, а також залучення бізнесу до фінансування культурних ініціатив в умовах Російсько-української війни.
З’ясовано, що пріоритетними напрямами державної політики України щодо впровадження механізмів нового публічного управління в галузі культури є: удосконалення нормативно-правового регулювання, розширення фінансування через альтернативні механізми (зокрема створення ендаумент-фондів), посилення захисту культурної спадщини й прав інтелектуальної власності у галузі мистецтв, модернізація інфраструктури культурних інституцій та розвиток аналітичних центрів (think tanks), що співпрацюють із органами публічної влади.
Доведено, що сучасна культурна політика, особливо в умовах нового публічного управління, потребує створення інституційних платформ, які включають дослідницькі центри у галузі культурної політики; заклади вищої освіти з культурно-мистецьким спрямуванням; майданчики для апробації інноваційних моделей управління та практик культурного розвитку. Такі платформи здатні виконувати роль аналітичних центрів, сприяючи ефективному поєднанню наукового потенціалу, державного управління та потреб культурної спільноти.
На основі аналізу міжнародного досвіду у сфері публічного управління культурною галуззю в умовах децентралізації, цифрової трансформації, Російсько-української війни визначено ключові вектори, які потребують адаптації до українського контексту. Це, зокрема, структурно-функціональний (реформування інституційної архітектури управління культурою); інноваційно-креативний (підтримка креативних індустрій); інформаційно-цифровий (розвиток цифрових культурних сервісів); фінансово-економічний (диверсифікація джерел фінансування культури); організаційно-адміністративний (оптимізація управлінських структур); технологічний (інтеграція ІТ-рішень у культурні процеси); інституційний (створення сталої системи партнерств між державою, НГО та бізнесом).
З урахуванням викликів Російсько-української війни та потреб майбутнього відновлення країни, особливої актуальності набуває пошук додаткових фінансових інструментів для підтримки культурної галузі як важливої складової національної ідентичності та соціальної стійкості. Аналіз сучасного стану публічного управління культурною галуззю в Україні дозволив виокремити низку проблем, які загострилися в умовах Російсько-української війни децентралізації та цифровізації, а саме: деструкція культурної інфраструктури; скорочення фінансування розвитку культури; нерівномірний розвиток регіональних культурних ініціатив; недостатня інтеграція цифрових технологій у практики управління; слабка взаємодія держави, культурного середовища, бізнесу та громадянського суспільства; масова міграція творчої інтелігенції за кордон; зниження інноваційної активності в галузі культури. Ці чинники суттєво ускладнюють реалізацію потенціалу нових підходів до публічного управління культурною галуззю в Україні та потребують комплексної модернізації управлінських практик.
У першому розділі досліджено теоретичні основи нового публічного управління у галузі культури. Проаналізовано стан наукової розробки проблеми, визначено поняття, сутність, принципи та цінності нове публічне управління. Особливу увагу приділено державній політиці та моделям нового публічного управління, які застосовуються у галузі культури. Встановлено, що нове публічне управління базується на таких принципах, як підзвітність, прозорість, участь громадян, ефективність та інноваційність, що відкриває нові можливості для розвитку культурної галузі. Цей розділ також включає аналіз існуючих концепцій та підходів, які використовуються у зарубіжній та вітчизняній науковій літературі, що дозволяє виявити найкращі практики та адаптувати їх до українського контексту.
Розкрито сутність феномену «нове публічне управління» та обґрунтовано його роль у трансформації культурної галузі в умовах сучасних суспільних викликів. Сформульовано авторське розуміння змісту понять «нове публічне управління», «культурна галузь» та «механізми нового публічного управління у галузі культури». Визначено, що нове публічне управління – це концепція, яка акцентує увагу на участі громадян, партнерстві між державою, бізнесом і громадянським суспільством, а також на мережевих механізмах управління. Нове публічне управління спрямоване на демократизацію процесів прийняття рішень, прозорість і підзвітність. Галузь культури в Україні розуміється як сукупність інституцій, процесів та ресурсів, які забезпечують збереження, розвиток і популяризацію культурної спадщини, мистецтва, освіти та креативних індустрій, включає музеї, театри, бібліотеки, культурні центри, креативні хаби. Механізми нового публічного управління в галузі культури - це специфічні управлінські механізми, які спрямовані на розвиток культурної галузі через децентралізацію, цифровізацію, інклюзивну участь, підтримку креативних індустрій, включають грантові програми, ендаумент-фонди, цифрові платформи для культурного менеджменту.
Виявлено низку системних проблем, які потребують розв’язання для успішного впровадження нового публічного управління: організаційні (недостатня координація між державними органами, відсутність чітких стратегій розвитку культури, неефективне використання ресурсів); соціальні (низька активність громадян у культурних процесах, обмежений доступ до послуг у галузі культури для окремих груп населення, недостатня інклюзія); економічні (нестабільне фінансування проєктів у галузі культури, недостатнє залучення приватних інвестицій, слабкий розвиток культурних та креативних індустрій); культурні (конфлікт традиційних та сучасних цінностей, втрата культурної ідентичності, недостатня підтримка локальних культурних ініціатив).
Описано теоретико-методологічні основи дослідження нового публічного управління у галузі культури, які включають системний підхід, що дозволяє розглянути взаємодію між державними органами, приватним сектором та громадянським суспільством у глобальному контексті. Також представлено інституційний підхід, який акцентує увагу на ролі державних інституцій у формуванні ефективної культурної політики, та комунікативний підхід, що підкреслює важливість діалогу між усіма учасниками культурного процесу. Ці підходи дозволяють комплексно оцінити стан культурної галузі, визначити ключові проблеми та запропонувати шляхи їх вирішення. Крім того, розглянуто міжнародний досвід впровадження нового публічного управління у галузі культури, зокрема приклади країн Європейського Союзу, Північної Америки та Азії, що демонструють ефективність використання інноваційних механізмів управління для розвитку культури. Таким чином, перший розділ роботи закладає теоретичний фундамент для подальшого дослідження, визначає ключові проблеми та пропонує методологічні підходи для їх розв’язання, що є важливим кроком у розробці стратегії впровадження нового публічного управління.
Другий розділ дослідження присвячено комплексному аналізу процесу реформування галузі культури в Україні, розпочатого після 2014 року, з акцентом на принципи нового публічного управління. У розділі детально розглядаються інституційні та правові зміни, які відбулися в галузі культури, зокрема створення нових органів управління, оновлення законодавчої бази та впровадження механізмів, спрямованих на децентралізацію та демократизацію культурних процесів. Особлива увага приділяється впливу цих змін на розвиток культурного самовираження, збереження культурної спадщини та формування нових ідентичностей в умовах сучасних соціокультурних викликів.
Проаналізовано результативність дій державних культурних інституцій та політик, зокрема їхню роль у просуванні культурних та креативних індустрій як важливого чинника економічного розвитку та соціальної згуртованості. Виявлено ключові виклики, які постають перед Україною у процесі впровадження принципів нового публічного управління, такі як недостатня активна участь громадянського суспільства у формуванні культурної політики, обмежена підзвітність органів влади, а також дефіцит фінансових, матеріальних та людських ресурсів для реалізації амбітних проєктів у галузі культури.
Окрема частина розділу присвячена аналізу викликів та можливостей для посилення участі громадян та підзвітності в галузі культури. Серед основних проблем виділено недостатню інформованість та активність громадян, відсутність ефективних механізмів участі та обмежену зворотній зв’язок між органами влади та суспільством. Разом із тим, запропоновано шляхи протистояння викликам, мінімізації наслідків негативного впливу, зокрема через розвиток цифрових платформ для громадських обговорень, просування громадянської освіти, створення механізмів зворотного зв’язку та підтримку громадських ініціатив.
У третьому розділі розроблено практичні рекомендації щодо вдосконалення механізмів впровадження нового публічного управління у галузі культури України. На основі порівняльного аналізу досвіду інших країн, які успішно запровадили нове публічне управління у галузі культури, запропоновано конкретні заходи для України. Серед них: розробка стратегії розвитку культурної галузі з урахуванням принципів нового публічного управління, створення механізмів залучення громадськості до прийняття рішень, підвищення прозорості та підзвітності державних органів, а також стимулювання розвитку культурних та креативних індустрій через інноваційні підходи. Розглянуто інноваційні підходи до підтримки культурних та креативних індустрій, зокрема через грантові програми, інкубатори для стартапів у галузі культури та залучення приватних інвестицій. Цей розділ також включає розробку комплексної моделі взаємодії між державними органами, приватними структурами та громадянським суспільством у галузі культури, що досягається завдяки створенню платформ для співпраці, проведення спільних заходів та проєктів, а також впровадження механізмів зворотного зв'язку. Запропоновано модель взаємодії між державними органами, приватними структурами та громадянським суспільством, яка передбачає створення платформ для співпраці, проведення спільних заходів та проєктів, а також впровадження механізмів зворотного зв’язку. Ця модель спрямована на забезпечення ефективної комунікації та координації дій усіх зацікавлених сторін.
У висновках підсумовано основні результати дослідження, підкреслено значущість впровадження нового публічного управління для розвитку культурної галузі в Україні та наголошено на необхідності подальших досліджень у цій галузі. Робота містить додатки, які включають аналітичні матеріали, схеми та таблиці, що підтверджують результати дослідження, а також список використаних джерел, який охоплює наукові праці, нормативно-правові акти та матеріали міжнародних організацій.
Виокремлено ключові чинники успіху, такі як децентралізація управління, активне залучення громадськості, використання цифрових технологій та підтримка культурного розмаїття. Цей аналіз став основою для формування рекомендацій щодо адаптації міжнародного досвіду до умов України.
Здійснений аналіз основних проблем нового публічного управління у галузі культури в Україні у порівнянні з зарубіжним досвідом дозволяє виокремити найкращі практики, такі як ефективне залучення приватного сектору, розвиток громадсько-приватного партнерства, інтеграція цифрових технологій у культурну галузь та стимулювання міжнародного культурного обміну. На основі цього досвіду запропоновано рекомендації щодо адаптації цих практик до українського контексту з урахуванням національних особливостей та актуальних потреб культурної галузі.
Запропоновано створити комплексну стратегію, яка враховуватиме принципи нового публічного управління, зокрема децентралізацію, прозорість та орієнтацію на результати. Ця стратегія має включати чіткі цілі, показники ефективності та механізми їх досягнення.
Розроблено рекомендації щодо створення механізмів активної участі громадян у формуванні та реалізації культурної політики. Це включає впровадження онлайн-платформ для громадських обговорень, проведення публічних слухань та залучення громадян до бюджетного планування.
Запропоновано впровадити механізми регулярної звітності державних установ перед громадськістю, зокрема через публікація звітів про використання коштів та результати діяльності. Також рекомендовано створити незалежні органи для моніторингу та оцінки ефективності культурних інституцій.