Концепція релігійної безпеки: методологічні підходи академічного релігієзнавства

Колодний, А. & Филипович, Л. (2020). Концепція релігійної безпеки: методологічні підходи академічного релігієзнавства. Софія. Гуманітарно-релігієзнавчий вісник, 2(16), 19–23. https://doi.org/10.17721/sophia.2020.16.4

Розглянуто методологічні підходи, якими користуються академічні релігієзнавці у процесі формування концепції релігійної безпеки, зокрема України. Завершеної і цілісної стратегії або програми "Релігійна безпека України" поки що не існує, але фахівці активно ведуть її розробку. Загалом безпеку розуміють як стан, за якого ніхто і ніщо нікому і нічому не загрожує.Визначено поняття релігійної безпеки України як захищеність свого духовного і релігійного простору від агресії, руйнування, втручання, нав'язування, примушування, корегування тощо з боку інших неукраїнських структур, організацій, держав, людей, що спрямовані на розмиття та знищення українського світу, зменшення його опірності всім іншим світам.Докладно проаналізовано зовнішні і внутрішні чинники релігійної безпеки України, що загрожують її незалежності і самостійності, індивідуальній та колективній ідентичності.На основі аналізу зроблено висновок про те, що Концепція національної безпеки має містити положення, що забезпечують вільне сповідування віри кожним громадянином України за умови свободи функціонування релігійних спільнот. Сформульовано ті методологічні підходи українського академічного релігієзнавства, що дозволять вибудувати концепцію, зокрема: 1) світоглядна орієнтація на побудову свого українського світу, який слід розуміти як суспільство, де панують українські цінності, українські візії, конструктивно змінювати пострадянські і російські стереотипи та форми взаємодії між людьми і суспільними структурами на питомо українські; 2) відстоювання цінності релігійної свободи і плюральності релігійного життя в Україні; 3) утвердження відкритості існуючих в Україні релігій, коли та чи інша релігійна система не замикається на своїй традиції, а відкрита для взаємодії з іншими інституціями як секулярного, так і релігійного світу; 4) практикування нового формату спілкування, який можливий лише через й у формі діалогу: діалогу церкви і держави, церкви і суспільства, церкви і церкви; 5) сприяння державі та її представникам у впровадженні політики рівності щодо релігійних організацій; 6) покладання на професіоналізм експертів і відповідальність ЗМІ в об'єктивному висвітленні, науковому аналізі та масштабному поширенні інформації про релігійне життя України. Усе це має сприяти пануванню стабільності, прогнозованості, законності, взаєморозуміння і співпраці представників як релігійної, так і державної сфери, як світського, так і релігійного сегментів українського соціуму.