Стратегії подолання корупції в Україні в контексті євроінтеграційних зобов’язань

Гензур М. В. Стратегії подолання корупції в Україні в контексті євроінтеграційних зобов’язань : кваліфікаційна магістерська робота : 281 Публічне управління та адміністрування / наук. кер. Д. С. Лікарчук. Київ, 2026. 89 с.

Наукове дослідження репрезентує комплексний екзегезис теоретико- методологічного базису та праксеологічних модусів функціонування антикорупційного інструментарію в умовах сучасних геополітичних турбулентностей. Автор акцентує увагу на детермінованості національного поступу імперативами євроінтеграційного вектора, що вимагає радикальної ревізії існуючих парадигм публічного адміністрування. Розгляд феноменології корупції крізь призму воєнного стану дозволяє ідентифікувати специфічні деструкції, які нівелюють етос державної служби та загрожують онтологічній безпеці соціуму. Дослідницький дискурс базується на усвідомленні того, що ерозія правових інститутів зумовлює потребу в імплементації інноваційних механізмів стримування та противаг. Синтез когнітивних зусиль спрямовано на обґрунтування концепту антикорупційної стійкості як фундаментальної ознаки зрілої демократії.
Аналітичний огляд генези наукової думки дозволяє експлікувати еволюцію концептуальних дефініцій, де корупційні делікти трактуються як складний системний збій інституційної конфігурації. Встановлено, що імплементація acquis communautaire виступає не лише формальною вимогою, а й сутнісним вектором трансформації вітчизняного правопорядку в бік аксіологічних стандартів Європейської Спільноти. Регулятивні інтенції Європейського Союзу формують жорстку рамку детермінації національних реформ, де кожна преференція обумовлена вичерпною верифікацією антикорупційних зусиль. Механізм «Ukraine Facility» постає як потужний каталізатор системних змін, конвертуючи фінансову підтримку в зобов’язання щодо тотальної прозорості фіскальних операцій.
Дослідження інституційного каркаса превенції демонструє високу складність взаємодії спеціалізованих органів, чия діяльність спрямована на нівелювання умов для виникнення конфлікту інтересів. Функціональна спроможність НАЗК аналізується як ключовий фактор забезпечення політичної доброчесності, що корелює з міжнародними зобов’язаннями перед GRECO та ОЕСР. Автоматизація перевірок декларацій та моніторингу способу життя виступає технологічним бар’єром на шляху до неправомірного збагачення публічних осіб. Інституційна автономія антикорупційних структур є sine qua non їхньої ефективності, оскільки будь-яка когнітивна залежність від політичних кон’юнктур призводить до профанації самої ідеї контролю. Секторальний підхід до оцінки ризиків дозволяє точково впливати на найбільш вразливі зони державного сектору, запобігаючи дифузії корупційних практик. Координація зусиль різних гілок влади в цій царині вимагає ювелірної точності в розмежуванні повноважень та усуненні дублювання функцій.
Критична оцінка результативності Антикорупційної стратегії на 2021– 2025 роки виявляє певну дисонансність між задекларованими візіями та реальним станом соціально-правової дійсності. Незважаючи на прогрес у цифровізації послуг, залишається актуальною проблема глибинної корупції в судовій гілці та правоохоронних органах, що потребує негайної санітарії. Державна антикорупційна програма розглядається як іструментарій операціоналізації стратегічних цілей, що водночас страждає від хронічного браку ресурсного забезпечення в окремих регіонах. Емпіричні дані свідчать, що подолання корупційної резистентності вимагає не лише репресивних заходів, а й трансформації ментальних моделей сприйняття влади суспільством.
Формування нової Антикорупційної стратегії на 2026–2030 роки має базуватися на принципах проспективної аналітики та врахуванні негативного досвіду попередніх періодів. Новація пропонованого підходу полягає в інтеграції секторальних оцінок ризиків із загальнодержавними індикаторами доброчесності, що забезпечує багаторівневу систему захисту публічних інтересів. Автор обґрунтовує необхідність посилення кримінальної відповідальності за корупційні злочини, вчинені в умовах воєнного чи надзвичайного стану, як засіб генеральної превенції. Стратегічний цикл повинен містити чітко артикульовані KPI, що дозволяють об’єктивно оцінювати динаміку антикорупційного поступу без ідеологічних маніпуляцій. Важливим аспектом є також розвиток інституту викривачів, що потребує створення безпечного середовища та дієвих гарантій захисту від переслідувань.
Резюмуючи викладене, слід констатувати, що антикорупційна політика України вступає у фазу зрілої трансформації, де кількісні зміни мають перерости в якісну автономію правопорядку. Наукова новизна дослідження полягає в обґрунтуванні гібридної моделі контролю, яка адекватно відповідає викликам постіндустріального суспільства та загрозам гібридної війни. Розроблені рекомендації мають на меті не лише вдосконалення нормативного масиву, а й реформування організаційної культури в органах державної влади. Перспективи подальших розвідок лежать у площині дослідження психологічних детермінант корупційної стійкості особистості в екстремальних соціальних умовах. Остаточне подолання корупційної гідри можливе лише за умови консолідації зусиль громадянського суспільства, експертного середовища та політичного керівництва держави.