Правове регулювання співробітництва держав з протидії змінам клімату в рамках ЄС

Матюшина О. В. Правове регулювання співробітництва держав з протидії змінам клімату в рамках ЄС : дис. ... доктора філософії : 293 Міжнародне право. Київ, 2026. 278 с.

Матюшина О.В. Правове регулювання співробітництва держав з протидії змінам клімату в рамках ЄС. Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 293 “Міжнародне право” (галузь знань 29 “Міжнародні відносини”) - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2025.
Дослідження присвячене еволюції правових засад кліматичної політики Європейського Союзу у взаємозв’язку з розвитком міжнародного кліматичного права. Розглянуто зобов’язання ЄС та держав-членів у межах глобального кліматичного режиму, їхнє відображення в нормативних документах та переговорах сторін. Проаналізовано основні глобальні угоди - Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату (1992 р.), Кіотський протокол (1997 р.) і Паризьку угоду (2015 р.), які визначили зобов’язання держав щодо скорочення викидів парникових газів. Окрему увагу приділено секторальним міжнародним режимам, що доповнюють кліматичну систему: Монреальському протоколу (1987 р.) з Поправкою Кігалі (2016 р.) щодо озоноруйнівних речовин, Конвенції ООН з морського права (1982 р.) і MARPOL (Додаток VI) у частині регулювання суднових викидів, а також Лондонській конвенції (1972 р.) і Лондонському протоколу (1996 р.) з поправками 2006 і 2013 років, які створили правові механізми для геологічного зберігання CO₂ та контролю морських кліматичних технологій. Прослідковано взаємодію норм Конвенції OSPAR, Лондонського протоколу та права ЄС (Директива 2009/31/ЄС), що формує узгоджену основу для безпечного зберігання CO₂ у морському геологічному середовищі.
На рівні ЄС досліджено процес трансформації міжнародних і секторальних зобов’язань у внутрішнє право, зокрема через Європейський зелений курс, який визначає стратегічні орієнтири кліматичної політики Союзу, а також рамковий Європейський кліматичний закон (Регламент (ЄС) 2021/1119), яким встановлено юридично обов’язкову мету досягнення кліматичної нейтральності до 2050 року завдяки ухвалення пакету законодавчих ініціатив “Fit for 55” з проміжною ціллю скорочення викидів парникових газів щонайменше на 55% до 2030 року шляхом реформування ключових секторів, таких як енергетика, транспорт, промисловість, будівництво, землекористування і система торгівлі викидами.
Проаналізовано правові інструменти досягнення кліматичної нейтральності ЄС за критерієм їх правової природи та ефективності впровадження, зокрема систему торгівлі квотами на викиди парникових газів, політику енергоефективності, енергетичне оподаткування та підтримку відновлюваної енергетики, прикордонне вуглецеве коригування, стратегії управління вуглецем, правове регулювання викидів від морського й авіаційного транспорту, а також інструменти геоінженерії.
Здійснено аналіз формування та розвитку кліматичного судочинства в системі права Європейського Союзу, Світової організації торгівлі та міжнародного інвестиційного арбітражу. Досліджено процесуальні аспекти кліматичного судочинства в Суді ЄС, зокрема коло суб’єктів, які мають право на звернення, та предмет розгляду таких справ, що охоплює оскарження актів інституцій ЄС у сфері кліматичної політики. Проаналізовано становлення кліматичного судочинства в ЄС, зокрема активізацію розгляду справ у Суді ЄС після запровадження схеми торгівлі викидами на початку 2000-х років, що стало відправною точкою формування прецедентної практики у сфері кліматичної політики. Досліджено застосування Оргуського регламенту у практиці Суду ЄС, де тривалий час право недержавних суб’єктів на звернення залишалося обмеженим, проте внесені зміни до Регламенту розширили доступ громадськості до правосуддя у справах, що стосуються довкілля та кліматичної політики. Автором проаналізовано практику застосування арбітражного урегулювання спорів щодо тлумачення та застосування положень Договору до Енергетичної Хартії, які вплинули на межі державного регулювання в енергетичному секторі та реалізацію кліматичних реформ у межах Європейського зеленого курсу й пакета “Fit for 55”.
Автором здійснено комплексний аналіз імплементації кліматичного права ЄС у національні правопорядки держав-членів, зокрема України. Розглянуто відповідність таким ключовим критеріям національних кліматичних законів рамковому Європейському закону про клімат, як нормативно закріплена середньострокова мета скорочення викидів до 2030 року на 55% та довгострокова мета досягнення кліматичної нейтральності, парламентський контроль та наявність незалежних науково-дорадчих органів щодо кліматичної політики та реалізації відповідних секторальних політик, делегування повноважень органам місцевого самоврядування щодо напрацювання планів скорочення викидів, передбаченні права громадської участі, а також обов’язків публічних обговорень і звітування відповідальних осіб, що формує інституційну спроможність та визначає ефективність кліматичного врядування держав. Досліджено процес адаптації національних законодавств, який відзначається суттєвою варіативністю залежно від політико-правового контексту. Проаналізовано роль національних судів окремих держав ЄС у підвищенні кліматичних амбіцій урядів, а також механізми вдосконалення законодавчих механізмів і забезпечення належного виконання зобов’язань суб’єктів владних повноважень. Автор звертає увагу, що в деяких державах ЄС такі інструменти лише формується, що ускладнює забезпечення правової відповідальності за кліматичну бездіяльність.
Окрему увагу приділено питанням гармонізації кліматичного законодавства України з європейським, зокрема відповідності українського законодавства критеріям acquis communautaire згідно розділу 27 “Довкілля та зміна клімату”. Автором проаналізовано Закон України «Про основні засади державної кліматичної політики» № 1237-IX від 8 жовтня 2024 року спрямований на імплементацію acquis communautaire у сфері кліматичної політики, зокрема Регламенту 2018/1999 про врядування в Енергетичному союзі та кліматичні дії та Регламенту 2021/1119, відомого як Європейський кліматичний закон, що визначає рамки досягнення кліматичної нейтральності, а також виконання своїх міжнародних зобов'язань, взятих за Угодою про асоціацію з ЄС щодо наближення українського законодавства до вимог Директиви 2003/87/EC щодо створення системи торгівлі квотами на викиди парникових газів. Пропонується огляд українського кліматичного судочинства, яке здебільшого відповідає моделі “першої хвилі” кліматичних позовів в ЄС, тобто обмежуються адміністративними оскарженнями або секторальними екологічними спорами, що не мають стратегічного характеру. Підкреслюється необхідність упорядкування правової бази для проведення економічних та екологічних експертиз з метою справедливого визначення шкоди в результаті російської збройної агресії, а також справедливого застосування вуглецевих мит для післявоєнного відновлення української економіки.
Автор актуалізує питання кліматичної справедливості, відсутності категоріїї “кліматична шкода” у чинному праві ЄС та України, необхідності обліку парникових газів, спричинених в результаті збройної агресії з подальшим запровадженням механізму відшкодування таких об’ємів.
Наукова новизна полягає у формалізації поняття правового механізму кліматичної політики Європейського Союзу у внутрішньому та зовнішньому вимірах, узагальненні нормативних засобів реалізації кліматичних зобов’язань і виявленні закономірностей правової адаптації в контексті асоційованих країн. Вперше в українській юридичній науці здійснено систематичний аналіз правового розвитку кліматичної політики ЄС у контексті міжнародного права навколишнього середовища, із виокремленням ключових транснаціональних інструментів.
Практичне значення дослідження полягає у формуванні науково обґрунтованого та аналітичного фундаменту для вдосконалення кліматичної політики України, її подальшої гармонізації з правом ЄС та посилення нормативної спроможності держави у сфері зміни клімату. Результати роботи можуть бути використані для розробки національних заходів адаптації та пом’якшення, а також для формування правових механізмів кліматичної справедливості в контексті післявоєнного відновлення, зокрема з урахуванням необхідності напрацювання та лобіювання на міжнародному рівні правових механізмів відшкодування шкоди за викиди парникових газів, спричинених збройною агресією.
Крім того, дисертація має академічну цінність, оскільки вперше в українській юридичній науці здійснено системну класифікацію та структурований аналіз інституційних, нормативних і судових аспектів кліматичної політики ЄС, що може слугувати базою для подальших наукових досліджень і освітніх дисциплін.