Леся Українка в постколоніально-феміністичній оптиці О. Забужко

Hudyma, А., Гудима, А. (2024). Lesya Ukrainka in postcolonial-feminist optics O. Zabuzhko. Літературознавчі студії, 1(66), 45–55. https://doi.org/10.17721/2520-6346.1(66).45-55

Предметом дослідження став образ Лесі Українки в культурологічній постколоніальній праці О. Забужко "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій". Авторка книги осмислює спосіб сприйняття Лесі Українки в національній культурі, аналізує чинні та пропонує альтернативні ресурси Українчиної біографії, кардинально переглядаючи роль хвороби в її житті та наголошуючи на необхідності розмежовувати творчість та біографію.
Головним культурним посланням Лесі Українки О. Забужко визнає любовний міф, внесений в українську культуру і її життям, і творчістю, при цьому відстежуючи тему любові-жертви в низці драм: "Одержима", "Руфін і Прісцілла", "Лісова пісня" тощо.
Українчина концепція любові, на переконання дослідниці, не вкладається в ортодоксальну християнську доктрину, а засновується на традиції гностичних "жіночих" єресей.
Гностицизм як традиція духовного дисидентства, за твердженням О. Забужко, живив європейську культуру, а отже і українську. Тож постулюючи Українчин гностицизм, дослідниця стверджує її європейськість, не повторюючи при цьому тезу про всесвітньо-історичну тематику її драматургії.
Духовну генеалогію її українства, її історіософію, а також гностицизм, інтелектуальні та духовні пошуки О. Забужко виводить від М. Драгоманова.
З другого боку, авторка повертає Лесю Українку в контекст втраченої шляхетсько-лицарської України, а отже знову-таки за визначенням – європейської культури. Визнає в особі письменниці – як у житті, так і в творчості – досконале втілення лицарського світу, аналізуючи драми
"Камінний господар" та "Бояриня". Відтворює психологічний портрет цієї української дворянської інтелігенції – косачівського кола.