Цивільно-правові аспекти користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення

Янковський В. А. Цивільно-правові аспекти користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення : дис. … д-ра філософії : 081 Право / В. А. Янковський. Київ, 2025. 207 с.

Янковський В. А. Цивільно-правові аспекти користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право» у галузі знань 08 «Право». – Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Київ, 2025.
Дисертація присвячена аналізу цивільно-правових аспектів користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення.
Дисертація є комплексним науково-теоретичним дослідженням цивільно-правових аспектів користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення.
У Розділі 1 «Загальнотеоретична характеристика права користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення» досліджено поняття земельної ділянки сільськогосподарського призначення, систему і класифікацію правових підстав набуття права користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення, право користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення та його захист. Земля – це основа будь-якої діяльності у сільському господарюванні і питання, що стосуються її використання постають перед учасниками відносин у цій сфері весь час. Врегулювання цих відносин потребує наявності якісного законодавства та зваженого правозастосування. Стан розвитку економіки України, обраний європейський вектор інтеграції, запланована рекодифікація та оновлення цивільного законодавства потребують хірургічних втручань у сферу, яка забезпечує право користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення. Оскільки саме ця сфера є і соціально значущою, і суттєвою складовою внутрішнього валового продукту країни а також з огляду на запровадження воєнного стану, який наклав додаткові складності при реалізації права користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення необхідність ґрунтовного дослідження обраної теми не викликає сумнівів.
Поняття земельної ділянки сільськогосподарського призначення та земель сільськогосподарського призначення співвідносяться як частка і ціле, а тому не можна ототожнювати земельну ділянку сільськогосподарського призначення та землі сільськогосподарського призначення. Законодавством встановлено, що земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера, а формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Законодавством визначено перелік осіб, які можуть набувати право власності та користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення. При цьому, кодифіковані акти не містять визначення поняття, особливостей набуття та здійснення прав на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, що, в свою чергу, викликає певні складності у правозастосовній практиці.
У зв’язку з цим автором пропонується доповнити ст. 22 ЗК України частиною 4 у такій редакції: «Земельна ділянка сільськогосподарського призначення – це ділянка визначеної категорії земель та порядку їх використання, з визначеним колом осіб, які можуть набувати її у власність та користування як нерухомий об’єкт, з встановленими законом загальними межами здійснення прав та особливостями постійного користування цією земельною ділянкою суб’єктами державної власності».
Земельну ділянку сільськогосподарського призначення характеризують особливості набуття та здійснення права користування цією категорією земельних ділянок, що полягають у встановленні законом загальних умов використання, які за своєю правовою природою є межами здійснення права користування цією земельною ділянкою, таких як: пріоритетний режим використання (ч. 1 ст. 22 ЗК України), принцип пріоритетності вимог екологічної безпеки та забезпечення раціонального використання й охорони земель (ст. 5 ЗК України), особливий порядок охорони таких земель (п. б, п. д ст. 164 ЗК України), встановлення ускладненого порядку вилучення особливо цінних сільськогосподарських земель для інших потреб (ст. 150 ЗК України); встановлення обов’язку рекультивації земель (ст. 166 ЗК України); встановлення обов’язку відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва (статті 156, 157 ЗК України).
У зв’язку з цим автором пропонується доповнити ст. 22 ЗК України частиною 6 у такій редакції: «Землі, придатні для потреб сільського господарства, надаються насамперед, для потреб сільськогосподарського використання, із дотриманням вимог екологічної безпеки та забезпечення раціонального використання й охорони земель. Для інших потреб, не пов’язаних із веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно землі несільськогосподарського призначення або сільськогосподарські угіддя гіршої якості відповідно до положень статей 5, 23 цього Кодексу.
Землі сільськогосподарського призначення можуть бути надані для несільськогосподарських потреб у разі, якщо суспільна вигода від цього перевищуватиме завдану шкоду та відсутня інша можливість (альтернативний варіант) задоволення несільськогосподарських потреб, для яких надається земельна ділянка.
Права на земельні ділянки сільськогосподарського призначення здійснюються з дотриманням встановленого законом особливого порядку охорони таких земель (п. б, п. д ст. 164 ЗК України), вилучення особливо цінних сільськогосподарських земель для інших потреб (ст. 150 ЗК України), обов’язку рекультивації земель (ст. 166 ЗК України) та обов’язку відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва (ст. 156, 157 ЗК України), інших особливостей здійснення прав, встановлюються цим Кодексом, іншими законами».
Наявна на сьогодні система правових підстав набуття права користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення, незважаючи на тривалий термін її формування, містить у собі певні вади та недоліки, які є наслідком використання застарілої правової методології та недосконалої юридичної техніки.
Автором пропонується обмежити сферу дії права постійного користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення досягненням виправданої суспільної мети. Обгрунтовано, що право постійного користування земельними ділянками суперечить зобов’язанням України щодо адаптації вітчизняного законодавства до законодавства ЄС про конкуренцію (ст. 86.1 Угоди про заснування ЄС), згідно з яким надання права постійного користування може розглядатися як державна допомога, яка може надаватися, але в обмежених випадках і для певної виправданої суспільної мети. Цим зумовлена необхідність гармонізації цих положень законодавства ЄС з положеннями ЗК України шляхом доповнення ст. 92 ЗК України та встановлення можливості надання земельних ділянок сільськогосподарського призначення в постійне користування лише для певної виправданої суспільної мети, зумовленої публічно-правовими особливостями земельної ділянки (земельні ділянки загального користування, земельні ділянки, які становлять значний суспільний інтерес тощо), яка не може бути досягнута наданням земельних ділянок на підставі іншого правового титулу, передбаченого ЦК і ЗК України (речові права на чужу земельну ділянку, оренда тощо).
Європеїзація та рекодифікація цивільного законодавства зумовлює необхідність переосмислення передбачених чинним законодавством права господарського відання і права оперативного управління об’єктами нерухомого майна, розміщених на земельній ділянці державної, комунальної власності.
З огляду на публічно-правову природу (зазвичай встановлюються розпорядчим актом державного/комунального органу) і невідповідність ознакам обмеженого речового права (можуть припинятися за розсудом державного або комунального органу), обґрунтовується доцільність відмови від передбачених чинним земельним законодавством права господарського відання та оправа оперативного управління об’єктами нерухомого майна (жилий будинок, інша будівля або споруда), об’єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці державної, комунальної власності шляхом заміни цих прав їх функціональними аналогами – речовими правами на чужу земельну ділянку (суперфіцій, узуфрукт), орендою, управлінням об’єктом нерухомого майна.
З огляду на військову агресію рф, частина власників/володільців земельних ділянок втратила можливість використання та розпорядження ними, а самі земельні ділянки втратили свої корисні властивості та відсутня можливість ефективного захисту права користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення. Це свідчить про невиконання державою її найважливіших функцій, задекларованих у ст. 17 КУ щодо забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону України, а отже слід ставити питання про звільнення власників/володільців таких ділянок від відповідальності за погіршення екологічної ситуації і природних якостей землі внаслідок зазначених обставин. Вбачається доцільним ст. 211 «Відповідальність за порушення земельного законодавства» ЗК України доповнити ч. 4 такого змісту: «Громадяни та юридичні особи звільняються від відповідальності за порушення, визначені в частині 1 цієї статті, якщо такі порушення виникли внаслідок збройної агресії російської федерації».
Розділ 2 «Зобов’язальні права користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення» присвячений оренді – як різновиду зобов’язального користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення та іншим зобов’язальним правовим титулам права користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення.
Автор обґрунтовує висновок про існування в праві України зобов’язальної оренди та оренди речового характеру.
За змістом ст. 792 ЦК України і ст. 31 Закону України «Про оренду землі», орендне право користування земельною ділянкою є різновидом

зобов’язального особистого правовідношення («зобов’язальним правом оренди»), оскільки майнові відносини між орендарем та орендодавцем з приводу оренди цієї земельної ділянки викликають появу взаємних прав та обов’язків, які виникають з укладеного договору, встановлюються для конкретної особи та зі смертю фізичної особи орендаря (ліквідацією юридичної особи орендаря) не передається правонаступнику.
Положення ч. 5 ст. 93 ЗК України, статті 7, 9 Закону «Про оренду землі» наділяють оренду земельної ділянки речово-правовим характером, зокрема можливість відчуження орендарем права оренди, його спадкування та передачі в заставу (іпотеку) на підставі договору як підстави для державної реєстрації переходу права оренди земельної ділянки, переважне право орендаря на отримання орендованої земельної ділянки у власність.
Право оренди земельної ділянки речового характеру є суб’єктивним правом особливого роду (sui generis), яке поєднує елементи зобов’язального та речового права, зокрема право орендаря не визнане законом як речове право, має відносний характер, що діє між визначеними особами (орендарем і орендодавцем), а не щодо третіх осіб, однак обтяжує річ і слідує за річчю, підлягає державній реєстрації, виникає, змінюється і припиняється з моменту реєстрації.
Європейський досвід конструкції «оренда» (наприклад, в ЦК Голландії передбачено спадкове право оренди) передбачає поряд із пересічним зобов’язальним правом оренди землі, спадкове право оренди як обмеженого речового права, що надає орендарю право користуватися нерухомою річчю як власник.
Автор пропонує передбачити в ЦК України, поряд із зобов’язальним правом оренди, спадкове право оренди шляхом доповнення ч. 1 ст. 395
«Види речових прав на чуже майно» ЦК України абзацом 5 такого змісту: «5) Спадкове право оренди земельної ділянки».
Сучасні умови використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення на умовах оренди зазнали суттєвих змін

з огляду на запровадження воєнного стану, що викликало корегування відповідного законодавства, що в свою чергу, призвело до корегування обсягу прав та обов’язків орендодавця та орендаря. Крім процедурних змін, відбулися зміни по суті правовідносин, що знайшло своє відображення у правозастосовній практиці, а саме – судовій.
Формування усталеної судової практики потребує стабільного та незмінюваного законодавства, що на сучасному етапі держави унеможливлене наявними обставинами, а отже, учасникам відносин у цій сфері слід зважати на зазначені обставини при побудові оптимальної системи опосередкування правовідносин з оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
Автором встановлено, що є потреба в удосконаленні перебудови законодавства і внесенні змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а саме: перенесення права оренди (суборенди) земельної ділянки з абзацу першого пункту 2 частини першої ст. 4 Закону «речові права на нерухоме майно, похідні від права власності» до абзацу першого пункту 4 частини першої статті 4 Закону
«обтяження речових прав на нерухоме майно, об’єкт незавершеного будівництва, майбутній об’єкт нерухомості».
Чинне законодавство визначає низку правових підстав користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення, які поділяються на речові та зобов’язальні правові титули. До зобов’язальних правових титулів права користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення належать «зобов’язальне» право оренди (суборенди) земельної ділянки, право приватного партнера, концесіонера на земельну ділянку.
Чинне законодавство не містить чітких положень щодо поділу правових титулів на речові та зобов’язальні, що ускладнює їх правову кваліфікацію та однакове застосування в нормотворчій та правозастосовній практиці. Законодавство в цій частині потребує уніфікованого підходу на основі єдиного розуміння співвідношення речового та зобов’язального права,

передбаченого ЦК України, та його дотримання в положеннях Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та ЗК України. На сучасному етапі пропонується внести зміни до ст. 395 ЦК України, п. 2 ч.1 ст.4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст. 126 ЗК України, у редакції, запропонованої дисертантом.
У Розділі 3 «Речові права користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення» досліджено поняття і види речових прав користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення та обмежені речові права на земельні ділянки сільськогосподарського призначення.
Чинне законодавство визначає певну сукупність речових прав користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення. Разом з тим, таке законодавство не містить визначання поняття речових прав користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення, що створює певні складнощі у правозастосовній практиці.
З урахуванням отриманих результатів дослідження, пропонується визначити поняття речового права користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення як виду майнового права, що встановлюється на користь відповідної земельної ділянки, надає особі, яка має речове право, право користуватися або користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою та передавати їх від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування.
Серед видів речових прав користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення виділяють право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки тощо. Зазначені речові права підлягають реєстрації в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Перелік

речових прав, що підлягають державній реєстрації та наведений у Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» має певні відмінності від речових прав, визначених Цивільним кодексом України та Земельним кодексом України, що зумовлює необхідність уніфікації зазначеного законодавства.
Визначаючи речові права та обмежені речові права, слід на законодавчому рівні закріпити пріоритет ЦК України перед іншим законодавством при їх встановленні, оскільки це дозволить забезпечити правову визначеність, спростити процес установлення цих прав та меж їх захисту, забезпечити формування усталеної правозастосовної практики та відповідно впорядкувати суспільні відносини в цій сфері. Пропонується внести зміни до ЦК України, а саме, викласти ч. 2 ст. 395 ЦК України в такій редакції: «Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. У разі встановлення законом інших речових прав, які суперечать положенням цього Кодексу, застосовуються відповідні положення цього Кодексу».
Наукова новизна результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що воно є комплексним науково-теоретичним дослідженням цивільно- правового регулювання права користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення.
На основі проведеного дослідження автором сформульовано окремі положення, що містять елементи наукової новизни,
вперше:
- розкрито поняття права користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення у дуалістичному взаємозв’язку між речовим та зобов’язальним правом. Обґрунтовано, що користування земельною ділянкою є видом майнового права щодо вилучення майнових вигод (продукції, плодів, доходів) від земельної ділянки, яке встановлюється для конкретної особи та діє проти сторін договору, інших учасників зобов’язання (зобов’язальне право користування), або на користь відповідної

земельної ділянки, що діє проти кожного, якщо інше не встановлено законом (речове право користування);
- учення про розмежування зобов’язального та речового права користування земельною ділянкою, іншим нерухомим майном. Обґрунтовано, що речове право користування земельною ділянкою, іншим нерухомим майном встановлюється на користь відповідного нерухомого майна і не може бути відокремлене від права власності на це нерухоме майно. Зобов’язальне право користування земельною ділянкою, іншим нерухомим майном встановлюється на користь конкретної особи і не може бути пов’язане з правом власності на це нерухоме майно. У зв’язку з цим доцільно внести зміни до ЦК України, доповнивши його ст. 181-1 ЦК України в такій редакції:
«Стаття 181-1 «Відмежування речового та зобов’язального права на нерухоме майно»
1. Речове право на нерухоме майно встановлюється на користь відповідного нерухомого майна і не може бути відокремлене від права власності на це нерухоме майно.
2. Зобов’язальне право на нерухоме майно встановлюється на користь конкретної особи і не може бути пов’язане з правом власності на це нерухоме майно»;
- запропоновано поняття земельної ділянки сільськогосподарського призначення та його законодавче закріплення у ЗК України як ділянки визначеної категорії земель та порядку їх використання, з визначеним колом осіб, які можуть набувати її у власність та користування як нерухомий об’єкт, із встановленими законом загальними межами здійснення прав та особливостями постійного користування цією земельною ділянкою суб’єктами державної власності;
- встановлено особливості здійснення права користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення, що полягають у встановленні законом загальних умов використання, які за своєю правовою

природою є межами здійснення права користування цією земельною ділянкою, таких як: пріоритетний режим використання (ч. 1 ст. 22 ЗК України), принцип пріоритетності вимог екологічної безпеки та забезпечення раціонального використання й охорони земель (ст. 5 ЗК України), особливий порядок охорони таких земель (п. б, п. д ст. 164 ЗК України), встановлення ускладненого порядку вилучення особливо цінних сільськогосподарських земель для інших потреб (ст. 150 ЗК України); встановлення обов’язку рекультивації земель (ст. 166 ЗК України); встановлення обов’язку відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва (статті 156, 157 ЗК України);
- запропоновано впровадження в право України зобов’язального та речового права оренди. Обґрунтовано, що зобов’язальне право орендаря користуватися земельною ділянкою на підставі договору встановлюється для конкретної особи та зі смертю орендаря (ліквідацією орендаря – юридичної особи) не передається правонаступнику (зобов’язальне право оренди); речове право оренди є речовим правом на чужу земельну ділянку, що встановлюється на користь відповідної земельної ділянки і не може бути відокремлене від права власності на цю земельну ділянку, надає орендареві право користуватися нерухомою річчю як власник (зокрема відчужувати право оренди, передавати в заставу (іпотеку) на підставі договору як підстави державної реєстрації переходу права оренди земельної ділянки, переважне право орендаря на отримання орендованої ділянки у власність), та зі смертю орендаря (ліквідацією орендаря – юридичної особи) передається правонаступнику («речове право оренди»);
- запропоновано визнання права постійного користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення особистим (зобов’язальним) правом на нерухомі речі публічної сфери, оскільки такий правовий титул не відповідає ознакам речового права. Обґрунтовано необхідність віднесення земельних ділянок державної власності, які перебувають постійному користуванні, до речей публічної сфери.

У зв’язку з цим пропонується передбачити в ЦК України поділ речей публічної сфери та приватної сфери шляхом доповнення ЦК статтею 181-1 у запропонованій дисертантом редакції;
- обґрунтовано, що право довічного успадковуваного користування земельною ділянкою є речовим правом на чужу земельну ділянку осіб, що набули це право у встановленому законом порядку, якого вони за законом не можуть бути позбавлені. Запропоновано передбачити в ЦК України, поряд із зобов’язальним правом оренди, спадкове право оренди шляхом доповнення ч. 1 ст. 395 «Види речових прав на чуже майно» ЦК України абзацом 5 такого змісту: «5) Спадкове право оренди земельної ділянки».
удосконалено:
- теоретичні положення щодо обмеження сфери дії права постійного користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення виправданою суспільною метою. Обґрунтовано, що право постійного користування земельними ділянками суперечить зобов’язанням України щодо адаптації вітчизняного законодавства до законодавства ЄС про конкуренцію (ст. 86.1 Угоди про заснування ЄС), згідно з яким надання права постійного користування може розглядатися як державна допомога, яка може надаватися, але в обмежених випадках і для певної виправданої суспільної мети. Цим зумовлена необхідність доповнення ст. 92 ЗК України та встановлення можливості надання земельних ділянок сільськогосподарського призначення в постійне користування лише для певної виправданої суспільної мети, зумовленої публічно-правовими особливостями земельної ділянки (земельні ділянки загального користування, земельні ділянки, які становлять значний інтерес тощо), яка не може бути досягнута наданням земельних ділянок на підставі іншого правового титулу, передбаченого ЦК і ЗК України (речові права на чужу земельну ділянку, оренда тощо);
- теоретичні положення щодо права користування земельними ділянками суб’єктами права господарського відання та права оперативного управління. Обґрунтовано, що з огляду на публічно-правову природу

(зазвичай встановлюються розпорядчим актом державного/комунального органу) і невідповідність ознакам обмеженого речового права (можуть припинятися за розсудом державного або комунального органу), доцільно відмовитися від передбачених чинним земельним законодавством права господарського відання та права оперативного управління об’єктами нерухомого майна (жилий будинок, інша будівля або споруда), об’єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці державної, комунальної власності шляхом заміни цих прав їх функціональними аналогами – речовими правами на чужу земельну ділянку (суперфіцій, узуфрукт), орендою, управлінням об’єктом нерухомого майна.
- теоретичні положення щодо однакового застосування положень законів щодо речового та зобов’язального права користування земельними ділянками, іншим нерухомим майном на основі уніфікованого розуміння речового та зобов’язального права на нерухоме майно.
Обґрунтовано доцільність визначення поняття речового та зобов’язального права на нерухоме майно в ЦК України, що сприятиме уніфікованому підходу у визначенні переліку речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та ЗК України, шляхом внесення змін до ст. 395 ЦК України, п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст.126 ЗК України;
набули подальшого розвитку:
- учення про співвідношення положень ЦК й інших законів України про речові права. Обґрунтовано доцільність закріплення пріоритету ЦК України перед іншим законами при встановленні речових прав, що сприятиме правовій визначеності, спрощенню порядку встановлення здійсненню та захисту цих прав, формуванню усталеної правозастосовної практики. Для цього доцільно внести зміни до ЦК України, а саме, викласти ч. 2 ст. 395 ЦК України в такій редакції: «Законом можуть бути встановлені

інші речові права на чуже майно. У разі встановлення законом інших речових прав, які суперечать положенням цього Кодексу, застосовуються відповідні положення цього Кодексу»;
- теоретичні положення щодо відповідальності власників/володільців земельних ділянок сільськогосподарського призначення за погіршення екологічної ситуації і природних якостей землі внаслідок збройної агресії російської федерації. Доведено доцільність звільнення власників/володільців земельних ділянок сільськогосподарського призначення від відповідальності за погіршення екологічної ситуації і природних якостей землі внаслідок збройної агресії російської федерації і закріплення цих положень у ЗК України у запропонованій дисертантом редакції;
- обґрунтовано доцільність перенесення права оренди (суборенди) земельної ділянки з абзацу першого пункту 2 частини першої ст. 4 Закону
«речові права на нерухоме майно, похідні від права власності» до абзацу першого пункту 4 частини першої статті 4 Закону «обтяження речових прав на нерухоме майно, об’єкт незавершеного будівництва, майбутній об’єкт нерухомості»;
- вчення про співвідношення загальних і спеціальних норм закону в контексті права користування земельними ділянками. Обґрунтовано, що при врегулюванні відносин, пов’язаних із емфітевзисом і суперфіцієм пріоритетними є норми спеціального законодавства перед загальним, яким є ЗК України перед ЦК України.
У зв’язку з цим пропонується ч. 1 ст. 102-1 ЗК України викласти у такій редакції: «Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до законодавства».
Значення одержаних результатів полягає у можливості використання розроблених пропозицій та висновків: у науково-дослідній роботі: під час проведення подальших наукових досліджень у сфері, що забезпечує право користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення; у правотворчій діяльності: в процесі удосконалення цивільного законодавства України та законодавства у сфері регулювання права користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення; у правозастосовній діяльності: при вирішенні судових спорів, пов’язаних із правом користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення; у освітній діяльності: при вивченні навчальних дисциплін
«Цивільне право України», «Речове право України», «Земельне право України», а також відповідних спецкурсів, так і при підготовці підручників та навчальних посібників, методичних рекомендацій та інших навчально- методичних матеріалів.