Процес інституалізації помісної церкви в Україні в дискурсивних практиках Вселенського Православ’я

Збанко О. В. Процес інституалізації помісної церкви в Україні в дискурсивних практиках Вселенського Православ’я : дис. ... доктора філософії : 031 Релігієзнавство. Київ, 2026. 191 с.

Збанко О. В. Процес інституалізації помісної церкви в Україні в дискурсивних практиках Вселенського Православ’я. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 03 «Гуманітарні науки» за спеціальністю 031 «Релігієзнавство». – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України. Київ, 2026.
Актуальність теми дисертації зумовлена комплексом взаємопов’язаних історичних, канонічних, соціокультурних і політичних чинників, які роблять українське церковне питання одним із ключових викликів для сучасного Вселенського Православ’я. Надання Томосу про автокефалію Православній Церкві України у 2019 році стало не лише кульмінацією понад столітньої боротьби українців за відновлення власної церковної суб’єктності, а й каталізатором кардинальних змін у взаємодії між помісними церквами. У нових геополітичних умовах, зокрема в контексті російської агресії проти України, релігійний фактор знову набув стратегічного значення для націєтворчого процесу та формування системи національної безпеки. Водночас дискусії щодо меж канонічної юрисдикції Константинополя, процедури надання автокефалії, застосування апостольського правила 34 та історичних моделей еклезіальної організації стимулювали перегляд усталених богословських та адміністративних підходів у світовому православ’ї. Відсутність єдиного регламентованого механізму автокефалізації, конфлікт між грецькою та московською моделями, а також різноспрямовані політико-дипломатичні впливи роблять вивчення інституалізації ПЦУ необхідною умовою для розуміння трансформаційних процесів у релігійній картині сучасності.
Метою дисертації є всебічний релігієзнавчий аналіз процесу інституалізації Помісної Церкви України в контексті дискурсивних практик Вселенського Православ’я та системна реконструкція моделей, які визначили сприйняття української автокефалії помісними церквами. Задля досягнення цієї мети дослідження охоплює розширений аналіз теоретико-методологічних основ вивчення українського церковного питання, джерельної бази, практик церковної дипломатії та сучасних еклезіологічних концепцій, що формують відповіді окремих церков на виклики, пов’язані з Томосом ПЦУ. Значна увага приділена порівнянню грецької, московської та модерної європейської моделей автокефалії, зіставленню українського та македонського досвіду інституалізації та оцінюванню впливу визнання ПЦУ на баланс сил у православному світі.
Методологія дослідження спирається на поєднання діалектичного, історико-логічного, компаративного, системного, структурно-функціонального та міждисциплінарного методів. Діалектичний підхід забезпечив виявлення суперечностей між офіційними заявами помісних церков та їх фактичною церковно-політичною практикою. Історико-логічний аналіз дав змогу простежити еволюцію українського церковного питання у зв’язку з трансформацією імперської та постімперської релігійної політики. Компаративний метод дав змогу здійснити зіставлення церковних підходів до автокефалії в Греції, Македонії та Україні. Міждисциплінарний підхід забезпечив можливість інтегрувати в релігієзнавчий аналіз результати досліджень з історії, соціології релігії, політології та геополітики. Усе це дало змогу сформувати комплексний погляд на інституалізаційні процеси в Православній Церкві України.
Наукова новизна дослідження полягає у вперше здійсненому в українській релігієзнавчій науці системному аналізі взаємодії грецької та московської моделей автокефалії як ключових парадигм, що визначили реакції помісних церков на Томос ПЦУ. У роботі вперше в академічному форматі реконструйовано дискурсивні стратегії трьох давніх православних церков – Александрійської, Елладської та Кіпрської – які не лише визнали ПЦУ, але і сформували підгрунтя для подальшого руху до всеправославного консенсусу. Уточнено канонічні та історичні механізми, що визначають порядок надання автокефалії: роль апостольського правила 34, обмеження теорії пентархії, залежність церковної юрисдикції від політичної географії та історичних трансформацій. Подальшого розвитку набула концепція міжправославної дипломатії, яка виявилася центральною для розуміння причин різної рецепції українського церковного питання на тлі сучасних політичних напружень. Також розвинено компаративну модель аналізу автокефалій, що дає змогу оцінювати процеси інституалізації як багатофакторні – з урахуванням канонічних, етнокультурних та геополітичних детермінант.
Перший розділ дисертації присвячений формуванню теоретико-методологічного підгрунтя дослідження проблеми інституалізації Помісної Церкви України в контексті сучасного розвитку Вселенського Православ’я. Він обгрунтовує вибір джерельної бази, визначає принципи, категоріальний апарат і міждисциплінарні методи, за допомогою яких здійснюється подальший аналіз церковних, канонічних, політичних і соціокультурних чинників становлення автокефалії ПЦУ.
Другий розділ дисертації присвячений комплексному аналізу моделей вирішення автокефального питання, які історично сформувалися в межах грецької та московської церковних традицій, і які згодом стали концептуальними рамками для оцінки інституалізації ПЦУ. Детально досліджено, як елладська (візантійська) модель, що ґрунтується на історичній тяглості, юрисдикційній гнучкості та провідній ролі Вселенського Патріархату, співвідноситься із московською моделлю, що акцентує на принципі територіальної цілісності, канонічної «спадковості» та пріоритеті власної церковної традиції у формуванні меж церковного впливу. Порівняльний аналіз показав, що між цими моделями існують сутнісні розбіжності не лише в тлумаченні канонів, але й у способі розуміння природи церковної влади, її джерел і механізмів легітимації. У дисертації наголошено, що саме конкуренція цих моделей стала однією з головних причин загострення міжправославних суперечностей після надання Томосу ПЦУ. Поряд із цим проаналізовано релігійно-політичні фактори, які впливали на позиції різних церков: історичну пам’ять, національну ідентичність, політичні інтереси держав, дипломатичні стратегії та геополітичні пріоритети. Такий підхід дав змогу виявити механізми, за допомогою яких автокефалія ПЦУ стала не лише церковною, але й цивілізаційною подією для східноєвропейського православ’я.
Третій розділ зосереджується на аналізі рецепції Томосу різними помісними церквами, де значну увагу приділено реакціям Александрійського, Елладського та Кіпрського патріархатів як ключових акторів, що стали першими у формуванні «ланцюга визнання» ПЦУ. У роботі показано, що позиції цих церков не були однорідними, а внутрішні дискусії в єпископатах відображали ширші богословські та політичні тенденції у світовому православ’ї. Досліджено механізми ухвалення рішень, аргументацію щодо канонічності Томосу, специфіку внутрішньоцерковних дебатів і роль зовнішніх факторів – від геополітичного тиску до міжправославної дипломатії. Особлива увага приділена аналізу протистояння в «сім’ї православних церков», де Москва намагалася зберегти власну юрисдикційну парадигму, а Константинополь – відновити свій історичний авторитет як арбітра автокефалій. Також порівняно український та македонський досвід отримання автокефалії, що дало змогу показати загальні закономірності визнання нових церковних структур у XXI столітті. Розкрито, що інституалізація ПЦУ стала точкою переформатування міжправославних відносин, у межах яких змінилася конфігурація авторитетів, церковної суб’єктності та моделей взаємодії між центрами впливу.
Теоретичне значення роботи полягає у формуванні нового концептуального підходу до аналізу інституалізації помісних церков, що поєднує класичну еклезіологію із сучасними методами аналізу дискурсивних практик. Запропонована модель дає змогу розглядати автокефалію не лише як акт канонічної волі, але як результат багаторівневої взаємодії церковних інститутів, держав, культурних традицій та глобальних геополітичних процесів. Практичне значення отриманих результатів виявляється в можливості використання положень дисертації для розробки курсів з історії православ’я, релігієзнавства, соціальної філософії релігії, а також у сфері міжконфесійного діалогу та релігійної дипломатії. Матеріали дослідження можуть бути застосовані під час експертного оцінювання міжправославних конфліктів, аналізу релігійної політики, підготовки державно-конфесійних стратегій.
Ключові слова: автокефалія, Помісна Церква України, Вселенський Патріархат, Московський патріархат, канонічне право, церковна дипломатія, міжправославні відносини, державно-церковні відносини, еклезіологія, Томос, інституалізація.