ПРАВОВА ПРИРОДА ЗАСТЕРЕЖЕНЬ ДО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ: ТЕОРІЯ, ПРАКТИКА, ЗАПЕРЕЧЕННЯ

D.V., S. (2025). LEGAL NATURE OF RESERVATIONS TO INTERNATIONAL TREATIES: THEORY, PRACTICE, OBJECTIONS. Social Law(2). https://doi.org/10.32751/2617-5967-2025-02-21

У статті розглянуто інститут застережень до міжнародних договорів як один із найскладніших і водночас ключових елементів сучасного міжнародного договірного права. Проаналізовано його роль у забезпеченні балансу між суверенітетом держав та необхідністю збереження цілісності й ефективності багатосторонніх угод. Особливу увагу приділено природі застережень як односторонніх заяв держав, спрямованих на виключення або зміну дії окремих положень договору, що водночас забезпечують гнучкість договірного режиму та породжують ризики його фрагментації і підриву цілей і об’єкта договору.
Досліджено кодифікацію норм щодо застережень у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, яка встановила компромісну модель, що відійшла від принципу одностайності, однак залишила низку невирішених питань, зокрема щодо критеріїв допустимості застережень та механізмів їх контролю. Простежено еволюцію підходів до застережень – від принципу одноголосності до гнучкої моделі, започаткованої консультативним висновком Міжнародного Суду ООН 1951 року у справі про застереження до Конвенції про запобігання злочину геноциду.
Розмежовано застереження та інтерпретаційні заяви, з урахуванням того, що на практиці ця межа є розмитою, а справжня правова природа таких заяв визначається їх фактичним ефектом, а не формальним змістом. Проаналізовано механізми реагування держав-учасниць на заявлені застереження – процедури висунення простих і кваліфікованих заперечень, їх правові наслідки відповідно до статей 20–23 Віденської конвенції, а також особливості практичного застосування цих механізмів.
Розглянуто дві основні доктринальні позиції щодо правової природи недійсних застережень: школу допустимості, яка вважає такі застереження нікчемними з моменту їх формулювання, та школу «протиставлюваності», що покладає вирішальне значення на реакцію інших держав. Підкреслено актуальність підходу школи допустимості у сфері прав людини та міжнародного гуманітарного права як способу захисту основоположних цінностей міжнародного співтовариства.
Проаналізовано зростання ролі міжнародних судових і контрольних органів у визначенні правомірності застережень, зокрема практику Європейського суду з прав людини та договірних органів ООН, які дедалі активніше беруть участь в оцінці сумісності застережень із цілями відповідних міжнародних актів. Наведено приклади застосування принципу відокремлюваності, за яким недійсне застереження не впливає на чинність ратифікації договору.
У контексті України проаналізовано інститут застережень і заперечень як важливий інструмент зовнішньої політики та захисту національних інтересів, особливо в умовах збройної агресії. Розглянуто історичні приклади використання застережень українською стороною, а також сучасні підходи до формулювання заперечень проти неправомірних застережень інших держав у сферах прав людини, безпеки та міжнародного гуманітарного права. Обґрунтовано необхідність розроблення ефективної національної стратегії використання як простих, так і кваліфікованих заперечень. Підкреслено, що для України ефективне використання механізмів застережень і заперечень є не лише питанням теоретичного інтересу, а й практичною умовою захисту її державного суверенітету й правової суб’єктності у міжнародному правопорядку