СУЧАСНІ ЕТНОПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ В АФРИЦІ ТА АЗІЇ: ПРИЧИНИ, ДИНАМІКА ТА НАСЛІДКИ (КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ)

Nelipa, D. (2025). CONTEMPORARY ETHNOPOLITICAL CONFLICTS IN AFRICA AND ASIA: CAUSES, DYNAMICS, AND CONSEQUENCES (A COMPARATIVE ANALYSIS). Politology bulletin(98), 201–215. https://doi.org/10.17721/2415-881x.2025.98.201-215

Стаття присвячена поглибленому порівняльному аналізу сучасних етнополітичних конфліктів в Африці та Азії, які залишаються визначальними осередками глобальної нестабільності та суттєво впливають на політичну архітектуру, гуманітарну безпеку та регіональні моделі розвитку. Систематизовано ключові структурні, політичні, економічні та культурно-релігійні чинники, що детермінують конфліктогенність двох континентів: колоніальну спадщину зі штучними кордонами, кризи державності, нерівномірний доступ до ресурсів, сегментованість політичних інститутів, а також специфіку етнічної та релігійної мобілізації. Підкреслюється, що етнополітичні суперечності рідко виникають ізольовано – вони формуються на перетині історичної фрагментованості, економічної маргіналізації та зовнішнього втручання, що робить конфлікти тривалими, стійкими та важкими для врегулювання.Розкрито динаміку перебігу конфліктів – від латентної напруги та символічної мобілізації до відкритого насильства, інтернаціоналізації та інституціоналізації протистояння. Порівняльний аналіз демонструє, що для Африки характерні різкі, вибухові ескалації та домінування ресурсно-владних факторів, тоді як для Азії – поступове нагромадження напруги, глибока ідеологізація та системний вплив великих держав. На цій основі автором показано, що траєкторії конфліктів визначаються не лише об’єктивними чинниками, а й специфічною конфігурацією політичних режимів та можливостями держав контролювати периферії.Особливу увагу приділено інституційним механізмам мирного врегулювання. Проаналізовано ефективність міжнародних місій, регіональних організацій, угод про розподіл влади, автономних адміністративних моделей, перехідного правосуддя та програм постконфліктного розвитку. Доведено, що африканські моделі спираються на широку залученість зовнішніх акторів, тоді як азійські – на централізований контроль та обмеження зовнішнього впливу. Висновується, що дієвість миробудівництва залежить від поєднання інклюзивних політичних реформ, реальної участі конфліктних груп у прийнятті рішень та економічної інтеграції периферій.