«Яфетична» європейськість як основа культурної генези українців у доробку державницької школи історіографії

Паздрій, В. (2025). «Яфетична» європейськість як основа культурної генези українців у доробку державницької школи історіографії. Українознавчий альманах, (36), 119–127. https://doi.org/10.17721/2520-2626/2025.36.15

У статті здійснено комплексний аналіз «яфетичної» європейськості як фундаментальної основи культурної генези українців у концепціях державницької школи історіографії. Автор обґрунтовує те, що розуміння виховного потенціалу української культури можливе лише у зв‘язку з її історичними витоками, невід‘ємними від європейської культурної спільноти. На основі класичного визначення Е. Б. Тайлора культура розглядається в публікації як складна система символічних форм, норм і практик, що формують ідентичність спільноти. Особливу увагу приділено аналізу ідеї «яфетичності» — історичної європейськості, яка постає не як біологічна чи расова, а як ціннісна й ментально-культурна спільність, що об‘єднує народи Європи на основі античної спадщини, християнських засад і розвинених соціальних інституцій. Доводиться, що у працях представників державницької школи української історіографії (В. Липинського, Д. Дорошенка, М. Чубатого, М. Кордуби, І. Крип‘якевича, О. Шульгина, С. Шелухина та ін.) простежується послідовне обґрунтування історичної й ментальної європейськості українців. Державники наголошували на визначальній ролі державності, політичної еліти, правових традицій та інтеграції української історії до ширшого європейського простору, що протиставлялося народницькому звуженню нації до етносу і селянства. Зокрема, В. Липинський аргументував, що без держави нація лишається етнічним масивом, а формування політичної нації ґрунтується на спадковій еліті, державній ідеології та культурі хліборобської спільноти. У працях О. Шульгина й Б. Крупницького доводиться етнокультурна спорідненість українців з європейськими народами та необхідність відмежування від «азійських» моделей державності. На підставі розгляду концепцій М. Чубатого, М. Кордуби, І. Джиджори, С. Шелухина та І. Крип‘якевича автор узагальнює, що історики державницької школи визнавали багатокомпонентність української генези, відкритість до зовнішніх впливів і визначальну роль західноєвропейських (норманських, литовських, кельтських, візантійських) факторів у формуванні політичної, правової й культурної ідентичності українців. Окремо розглядається внесок кожного з істориків у розробку ідей про націєтворення, державницький підхід, розвиток національної еліти й історичну рецепцію європейських цінностей.