Правові засади цивільно-військової взаємодії між Збройними Силами України та волонтерськими організаціями

Бондар В. П. Правові засади цивільно-військової взаємодії між Збройними Силами України та волонтерськими організаціями : дис. ... доктора філософії : 081 Право. Київ, 2026. 258 с.

Бондар В. П. Правові засади цивільно-військової взаємодії між Збройними Силами України та волонтерськими організаціями. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії у галузі знань 08 право за спеціальністю 081 «Право». – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України. – Київ, 2026.
У дисертації на основі аналізу доктринальних, нормативно-правових та практичних аспектів цивільно-військової взаємодії між Збройними Силами України та волонтерськими організаціями запропоновано нове вирішення наукового завдання, яке полягало в тому, щоб виявити суперечності та прогалини, які гальмують ефективне здійснення вказаної взаємодії, а також на основі системного підходу запропонувати низку заходів правового та організаційного характеру для її оптимізації.
Визначено сутність та призначення взаємодії цивільного та військового компонентів на загальнодержавному, територіальному та локальному рівні. На підставі аналізу концептуальних відходів до сутності цивільно-військової взаємодії запропоновано їх класифікацію, яка включає атрибутивний, процесуальний, синергетичний, релятіонистський, детермінаційний, комунікаційний та військово-правовий підходи.
Визначено поняття та властивості цивільно-військової взаємодії між Збройними Силами України та волонтерськими організаціями. Місію взаємодії між Збройними Силами України та волонтерськими організаціями сформульовано як забезпечення за допомогою взаємних зусиль високої обороноздатності військових формувань та безперешкодної реалізації демократичних цінностей громадянського суспільства, завдяки чому досягається сталість відносин на всіх рівнях функціонування держави. Встановлено, що розуміння місії волонтерських організацій пройшло три етапи, на першому з яких вказана місія розглядалися як спосіб забезпечити правові рамки для надання фізичної, лінгвістичної, логістичної, інформаційної та іншої допомоги туристам та спортивним вболівальникам, які прибували в Україну з інших держав та не володіли українською мовою і знаннями про національну специфіку. На другому етапі значні зміни у розумінні місії волонтерської діяльності відбулися під час Революції Гідності, коли протести проти порушення демократичних стандартів в нашій державі охопили велику кількість населення. У цей період волонтерська діяльність та її призначення стали сприйматися як визначення і задоволення критичних для українського суспільства потреб. Третій етап трансформації місії волонтерських організацій відбувся після початку вторгнення російської федерації у 2014 році. Якщо попередній етап акцентував увагу на наданні допомоги представникам громадянського суспільства, то на третьому етапі місія волонтерства постає в якості збереження української держави як цивілізаційної цінності, забезпечення спроможності органів публічної влади, військових формувань та інших публічних інституцій виконувати свої функції.
Запропоновано класифікацію загальних та секторальних принципів цивільно-військової взаємодії - засадничих положень сумісної діяльності військових та цивільних, які мають своїм підґрунтям управлінську практику, досвід інституцій громадянського суспільства та військових формувань.
Визначено, що головна правова проблема здійснення волонтерської діяльності в умовах повномасштабної збройної агресії російської федерації полягає в тому, що волонтерські організації та волонтери не мають права проводити збори благодійних пожертв, у тому числі і для надання допомоги Збройним Силам України та іншим військовим формуванням (про це свідчить аналіз положень абзаців 1 і 2 ст.1 Закону України «Про волонтерську діяльність» у системному зв’язку із положеннями ст.ст.1, 7 Закону України «Про благодійну діяльність та благодійні організації»). Однак законодавець, замість того, щоб ліквідувати цю суперечність у профільних законах, ще більш ускладнив її шляхом застосування механізму реєстрації волонтерів у Реєстрі волонтерів України з метою отримання податкових преференцій. Необов’язковість реєстрації у вказаному Реєстрі у поєднанні з відсутністю у легальному правовому статусі волонтера права проводити збори благодійних пожертв створює численні можливості для шахрайства і зловживань.
Встановлено, що правовий статус Збройних Сил України та волонтерських організацій як суб’єктів цивільно-військової взаємодії має велику кількість суперечностей та прогалин, основними з яких є: а) відсутність у Законі України «Про національну безпеку» правомочностей військових формувань здійснювати взаємодію з громадянським суспільством і його інститутами; б) прогалини у визначенні у Законі України «Про національну безпеку» ролі та місця благодійних та волонтерських організацій; в) наділення у Законі України «Про Збройні Сили України» правом здійснювати взаємодію з громадськістю Міністерства оборони України при відсутності такого права у Збройних Сил України; г) відсутність у Законі України «Про Збройні Сили України» прав та обов’язків суб’єктів цивільно-військового співробітництва; ґ) помилкове вживання у понятті цивільно-військового співробітництва у Законі України «Про оборону України» категорії координація, яка передбачає обов’язкову участь третього координуючого суб’єкта; д) неврахування у легальному визначенні поняття цивільно-військового співробітництва у Законі України «Про оборону України» таких важливих його напрямів, як репатріація тіл загиблих військових та цивільних, а також супровід членів сімей військовослужбовців як заходів, що здійснюються з метою поваги захисникам України і жертвам війни, а також з метою виконання державою своїх соціальних зобов'язань перед тими, хто захищає країну; е) відсутність законодавчого визначення поняття військової частини, що вимагає складних доктринальних тлумачень для доведення правових підстав військових частин бути отримувачами волонтерської допомоги; є) відсутність вимог до доброчесності волонтерів, що робить цілком законними випадки, коли особи з непогашеною судимістю, які вчинили особливо тяжкі злочини, кримінальні правопорушення проти основ національної безпеки, корупційні або пов’язані із корупцією правопорушення тощо, виступають такими ж повноправними суб’єктами цивільно-військової взаємодії, як і інші громадяни; ж) розмитість законодавчих підстав набуття правового статусу волонтера (відсутність обов’язкової наявності посвідчення волонтера, суперечності у визначенні організації, яка має оформлювати таке посвідчення; 3) положення Закону України «Про волонтерську діяльність» щодо врахування досвіду волонтерської діяльності в якості практики здобувачів освіти не знайшли свого розвитку в освітньому законодавстві, що робить їх значною мірою декларативними; и) має місце суперечність між назвою Розділу II Закону України «Про волонтерську діяльність» і змістом означеного розділу, що сприяє правовій невизначеності категорії волонтерської організацій та вимагає доктринального тлумачення її співвідношення з категорією організації, яка залучає до своєї діяльності волонтерів; і) прогалини Розділу II Закону України «Про волонтерську діяльність» дозволяють обходити обмеження у фінансуванні політичних партій і використовувати активність волонтерів для створення переваг партії на виборах або у політичній сфері в цілому, при цьому всі ризики використання волонтерів у діяльності політичних партій покладаються не на них, а на державу. Численні вади прогалини законодавчого регулювання волонтерської діяльності примушують суб’єктів правовідносин заповнювати такі правові лакуни на локальному рівні. Це не вирішує проблеми якості законодавчого регулювання, але дозволяє напрацьовувати правові механізми найбільш доцільної організації волонтерської діяльності.
Класифіковано проблеми, притаманні сучасному етапу взаємодії між Збройними Силами України та волонтерськими організаціями. Обґрунтовано позицію, відповідно до якої у Законі України «Про волонтерську діяльність» не знайшли свого відображення такі умови, визначені у Доктрині цивільно-військового співробітництва НАТО (NATO Standard AJP-3.19. Allied Joint Doctrine for Civil-Military Cooperation, 2025), як: ризики під час здійснення волонтерської діяльності і правові наслідки в разі їх настання; особливості зв’язку між договірними сторонами; особливості обміну інформацією із забезпеченням інформаційної безпеки та захисту персональних даних; координаційні механізми волонтерської діяльності; сприяння стратегічним комунікаціям. Доведено, що українська модель цивільно-військової взаємодії має унікальні риси, відсутні у класичній моделі НАТО і аргументовано, що, оскільки жодна з держав-учасниць НАТО не брала участь у тривалому повномасштабному збройному конфлікті на Європейському континенті протягом останніх 80 років, то досвід України у сфері оптимальної побудови цивільно-військової взаємодії є новітнім і більш адекватним сучасним війнам, які корінним чином відрізняються від військових конфліктів ХХ століття.
Сформульовано пропозиції щодо внесення змін та доповнень до законів України «Про національну безпеку України», «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про волонтерську діяльність», «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про політичні партії в Україні», а також до наказу Міністерства соціальної політики України 29.12.2014 № 1100 «Про затвердження примірного зразка посвідчення волонтера» з метою удосконалення правового забезпечення цивільно-військової взаємодії між Збройними Силами України та волонтерськими організаціями.
Ключові слова: волонтерські організації, волонтери, волонтерська діяльність, благодійна діяльність, Збройні Сили України, цивільно-військове співробітництво, цивільно-військова взаємодія, взаємодія, громадянське суспільство, зв’язки з громадськістю, громадськість, гуманітарна допомога.