Конституційно-правове забезпечення права на освіту в умовах воєнного стану

Ольшевський І.П. Конституційно-правове забезпечення права на освіту в умовах воєнного стану : дис. ... доктора філософії (PhD) : 081 Право. Київ, 2026. 222 с.

Ольшевський І.П. Конституційно-правове забезпечення права на освіту в умовах воєнного стану. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії (PhD) за спеціальністю 081 – «Право» (08 – «Право»). – Навчально-науковий інститут права Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Київ, 2026.
В дисертаційній роботі досліджено конституційно-правове забезпечення права на освіту в умовах воєнного стану.
Встановлено взаємозв’язок освіти і людської гідності, а також взаємозв’язок людської гідності, конституційного права кожного на освіту та позитивних обов’язків держави в умовах конфлікту та тимчасової окупації; доведено, що категорія безпеки має похідний, інструментальний характер, оскільки не формує окремого самостійного суб’єктивного юридичного права особи, а слугує необхідною передумовою реалізації конституційного права кожного на освіту; аргументовано, що право на безпечну освіту є структурним елементом конституційного права кожного на освіту і в умовах війни освіта забезпечує національну безпеку та стійкість суспільства; сформульовано авторське визначення понять об’єктивного та суб’єктивного права кожного на освіту; встановлено коло тих структурних елементів суб’єктивного юридичного права кожного на освіту, які виявлені були в умовах війни; запропоновано модель нормативно-правового регулювання забезпечення в умовах війни права на освіту дітей, які не володіють державною мовою або володіють нею на недостатньому для здобуття освіти рівні; охарактеризовано обов’язок держави з забезпечення права на освіту на окупованих територіях, а також на територіях, щодо яких держава зберігає ефективний законний контроль, хоча страждає від збройного конфлікту, на територіях, щодо яких жодна зі сторін конфлікту не встановила ефективний контроль; розкрито сутність принципу належної дбайливості та його роль у механізмі конституційно-правового забезпечення права кожного на освіту; виділено особливості обмеження права на освіту в умовах воєнного стану; виділено етапи генези конституційно-правового забезпечення права на освіту в умовах війни в Україні та їх характерні риси; охарактеризовано нормативно-правовий та інституційно-правовий механізми забезпечення права на освіту в умовах війни в Україні, виявлено їх недоліки та розроблено напрями з вдосконалення; доведено, що суди фактично встановлюють нові стандарти доступності освіти для внутрішньо переміщених осіб та здобувачів освіти, що перебувають у зоні бойових дій; охарактеризовано роль рішень Європейського суду з прав людини у вдосконаленні конституційно-правового забезпечення права на освіту в умовах війни. За результатами дослідження запропоновано концепцію конституційно-правового забезпечення права кожного на освіту в умовах війни.
Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що сформульовані в ній положення, висновки, пропозиції можуть бути використані в: науково-дослідній роботі для подальшого аналізу взаємозв’язку людської гідності та прав людини і основоположних свобод в тому числі – права кожного на освіту, конституційно-правового механізму забезпечення права кожного на освіту в умовах воєнного стану та повоєнного відновлення; нормопроєктній та правотворчій діяльності – для розвитку сумісного з нормами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод законодавства України з питань забезпечення конституційного права кожного на освіту в умовах війни та повоєнного відновлення; правозастосуванні – при вдосконаленні практики реалізації норм законодавства України, яке регулює суспільні відносини, що виникають при забезпеченні права кожного на освіту; навчальному процесі – при підготовці програм та робочих програм навчальних дисциплін, опорних конспектів лекцій, навчальних посібників, підручників із конституційного права, міжнародних стандартів прав людини та ін.
У вступі до дисертації обґрунтувано актуальність обраної теми дослідження, визначено мету наукової роботи, завдання, об’єкт, предмет, методологічну основу, розкрито наукову новизну, описано ті ідеї, які були вдосконалені, набули подальшого розвитку, висвітлено практичне значення наукової роботи, надано інформацію про особистий внесок дисертанта в проведене дослідження, апробацію результатів дисертації, структуру дослідження, його обсяг, кількість використаних джерел.
У першому розділі «Конституційне право кожного на освіту в умовах воєнного стану: загально-теоретичні засади» встановлено взаємозв’язок освіти і людської гідності: через набуття знань, вмінь, навичок людина здобуває соціальну автономію, здатність до повного розвитку, в тому числі – щоб забезпечити гідне існування для себе та своєї сім’ї, а також взаємозв’язок людської гідності, конституційного права кожного на освіту та позитивних обов’язків держави в умовах конфлікту та тимчасової окупації: людська гідність виступає основою конституційного права кожного на освіту, а конфлікт та тимчасова окупація створюють загрози гідності особи оскільки може відбуватися позбавлення її на певний період часу можливостей здобувати освіту, розвиватися, що вимагає розширення кола позитивних обов’язків держави з забезпечення безперервності освітнього процесу, доступності освітньої інфраструктури, рівності умов навчання здобувачів освіти та спеціальної підтримки вразливих груп населення, здобувачів з особливими освітніми потребами. Обґрунтовано, що забезпечення конституційного права кожного на освіту в умовах війни є не лише юридичним обов’язком держави, його роль полягає у збереженні людської гідності здобувачів освіти. Невиконання державою обов’язку з забезпечення конституційного права кожного на освіту спричиняє порушення сутнісного змісту людського гідності.
Встановлено, що категорія безпеки має похідний, інструментальний характер, оскільки не формує окремого самостійного суб’єктивного юридичного права особи, а слугує необхідною передумовою реалізації конституційного права кожного на освіту. Її правова природа полягає у гарантуванні умов, без яких конституційне право кожного на освіту зазнає фактичного нівелювання. Безпека не є самостійним об’єктом правового захисту. Право на безпечну освіту передбачає позитивний обов’язок держави створити безпечні умови для здійснення освітнього процесу відповідно до ст.ст. 3, 27 і 53 Конституції України, але не утворює нового виду основоположного права людини і громадянина. Аргументовано, що право на безпечну освіту є структурним елементом конституційного права кожного на освіту. В умовах війни освіта забезпечує національну безпеку та стійкість суспільства.
Сформульовано авторське визначення понять об’єктивного права кожного на освіту – це закріплена в Конституції України, законах України та чинних міжнародних договорах України система норм права, що визначають цілі, принципи, стандарти та організаційно-правовий механізм функціонування системи освіти, встановлює позитивні обов’язки держави щодо забезпечення доступності, якості, безпеки та безперервності освіти, регулює поведінку суб’єктів конституційно-правових відносин у сфері освіти, визначає межі допустимого обмеження права на освіту, а також суб’єктивного права кожного на освіту – це гарантовані Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України можливості кожної особи здобувати визначену державними стандартами сукупність компетентностей (результатів навчання) у безпечних і рівних умовах, із забезпеченням державних гарантій якості, доступності та захисту від дискримінації.
Встановлено, що структурними елементами суб’єктивного юридичного права кожного на освіту окрім тих структурних елементів, які властиві для нього в мирний час, є такі: право на безперервність освіти; право на безпечне освітнє середовище; право на цифрову доступність освіти; право на адаптивну (гнучку) форму освітнього процесу; право на інституційний супровід; право на спрощені адміністративні процедури.
В результаті аналізу судової практики Європейського суду з прав людини та національних судів України встановлено еволюцію тлумачення права кожного на освіту в умовах війни: суди фактично встановлюють нові стандарти доступності освіти для внутрішньо переміщених осіб та здобувачів освіти, що перебувають у зоні бойових дій.
Встановлено, що структурним елементом суб’єктивного юридичного права особи на освіту є право на справедливу належну оцінку індивідуальних потреб, інтересів, здібностей та здатності особи до навчання. Така оцінка має здійснюватися з використанням психологічних та педагогічних інструментів та з обов’язковим врахуванням індивідуальних особливостей кожного здобувача. Аргументовано, що в умовах війни забезпечення права на освіту дітей, які не володіють державною мовою або володіють нею на недостатньому для здобуття освіти рівні, вимагає формування такої моделі нормативно-правового регулювання, яка ґрунтується на міжнародних стандартах права кожного на освіту, принципах рівності, заборони дискримінації, забезпечує інклюзивність навчання. Така модель має передбачати інтенсивні та спеціалізовані програми мовної підтримки; забезпечувати інклюзивне навчання у загальних класах; ґрунтуватися на принципі найкращих інтересів дитини; бути спрямована на інтеграцію та підтримку, а не на сегрегацію; забезпечувати рівність можливостей для кожної дитини здобути якісну освіту; сприяти зміцненню державної мови як конституційної цінності. Обґрунтовано, що використання критерію «рівень володіння мовою навчання» як підстави для розподілу учнів в окремі класи створює високий ризик прихованої дискримінації за ознакою «рівень володіння мовою навчання» та нівелювання критерію «здібності дитини», якщо такий розподіл не супроводжується гарантіями ідентичності змісту освіти в окремому класі та звичайному загальному класі, існування механізмів інтеграції учнів до загальних класів. В результаті аналізу досвіду Чехії та Хорватії встановлено, що формування окремих класів для дітей з недостатнім рівнем володіння мовою навчання призводило до системної ізоляції таких учнів, звуження їх освітніх можливостей та порушення принципу рівності у доступі до якісної освіти.
Виділені правові позиції Європейського суду з прав людини щодо створення окремих класів для дітей, які не володіють мовою навчання, або володіють нею на рівні, не достатньому для навчання, та надання освітніх послуг в таких класах, яких мають дотримуватись всі держави-учасниці Ради Європи, в тому числі і Україна в умовах війни: створення окремих класів допускається, коли зміст освіти в класі, де навчаються такі діти, є рівноцінним змісту освіти в класі, де навчаються діти, які володіють мовою навчання; існують чіткі й доступні процедури переведення дитини до загального класу при досягненні нею належного рівня володіння мовою; забезпечено ефективні засоби оскарження результатів оцінювання рівня володіння мовою навчання, яке впливає на подальшу освітню траєкторію учня; мовний критерій не поєднується з ознаками раси, етнічного походження, національності тощо.
Охарактеризовано обов’язок держави з забезпечення права на освіту на окупованих територіях, а також на територіях, щодо яких держава зберігає ефективний законний контроль, хоча страждає від збройного конфлікту; на територіях, щодо яких жодна зі сторін конфлікту не встановила ефективний контроль.
Встановлено, що навіть якщо частина території держави є окупованою держава має вживати всі можливі заходи – не лише юридичні, а й дипломатичні – для продовження забезпечення права кожного на освіту. Виділено практику, яка застосовувалась Республікою Молдова на окупованій росією території Молдови (організація альтернативних приміщень для шкіл, фінансування їх ремонту, обладнання, виплата заробітної платні працівникам шкіл, фінансування транспортних витрат шкільних автобусів) і яка була визнана Європейським судом з прав людини такою, що свідчить про виконання Молдовою своїх позитивних обов’язків bona fide. Аргументовано, що ці правові позиції, сформульовані Європейським судом з прав людини у справах проти росії та Молдови, територія якої зазнає тривалої у часі окупації, мають визначальне значення для вдосконалення Україною нормативно-правового механізму забезпечення права кожного на освіту на окупованих росією територіях України.
Виділено правові позиції Європейського суду з прав людини щодо визначення меж юрисдикції держави, яка здійснює окупацію, і виконання такою державою обов’язку з забезпечення права кожного на освіту.
В результаті аналізу міжнародних актів з прав людини, правових позицій Міжнародного Суду ООН в рішенні у справі «Democratic Republic of the Congo v. Uganda», Європейського суду з прав людини у справах проти росії, Молдови, Туреччини виділено такі обов’язки держави, яка втратила фактичний контроль над своєю територією, з забезпечення права кожного на освіту: створювати нормативно-правові механізми для забезпечення кожному доступу до освіти; застосовувати дипломатичні заходи для забезпечення всім, хто перебуває на окупованій території, права на освіту; здійснювати фінансування закладів освіти, які залишились на окупованих територіях, розробляти та запроваджувати альтернативні форми освіти; визнавати документи, видані здобувачам освіти на окупованих територіях закладами освіти; позитивні та негативні обов’язки держави, яка здійснює окупацію: не руйнувати освітню інфраструктуру, не перешкоджати роботі шкіл, не здійснювати політику, що перешкоджає доступу до освіти (заборона викладання рідною мовою, державною мовою країни, територія якої є окупованою, штучна зміна програм навчання, переміщення закладів освіти); забезпечити роботу закладів освіти, допускати суб’єктів, які надають гуманітарну допомогу закладам освіти, забезпечити відсутність дискримінаційних бар’єрів.
Воюючі сторони несуть такі зобов’язання у сфері освіти: утримуватися від руйнування закладів освіти, їх використання у військових цілях, утримуватися від дискримінації здобувачів освіти, забезпечити безпеку закладів освіти, сприяти створенню безпечних умов для навчання здобувачів, гарантувати доступ здобувачів до навчальних матеріалів, можливість навчання здобувачів за гуманітарними освітніми програмами, створювати альтернативні форми освіти, визнавати видані закладами освіти документи, підтримувати переміщених здобувачів освіти.
Розкрито сутність принципу належної дбайливості та охарактеризовано його роль у забезпеченні конституційного права кожного на освіту.
Виділено особливості обмеження права на освіту в умовах війни. Встановлено, що лише наявність закону держави про правовий режим воєнного стану, підзаконних нормативно-правових актів про продовження строку дії воєнного стану в державі, про загальну мобілізацію, обмеження права на освіту локальними нормативно-правовими актами є такими, що не відповідають вимозі «встановлено законом».
Визначено системну проблему зміщення центру нормативно-правого регулювання в Україні з закону як акту Парламенту держави на підзаконні акти. Установлено, що підзаконні акти Кабінету Міністрів України, МОН України, рішення військово-цивільних адміністрацій, якими обмежуються ті або інші можливості особи, що є структурними елементами суб’єктивного юридичного права людини на освіту, не завжди відповідають критеріям доступності та передбачуваності, ухвалюються у скорочені строки, містять надмірну дискрецію виконавчих органів державної влади, є тимчасовими, не забезпечують належного рівня правової визначеності, носять фрагментарний характер. Така тенденція суперечить принципу верховенства права, не відповідає правовим позиціям Європейського суду з прав людини щодо передбачуваності та чіткості норми права і є не сумісною з нормами ст. 2 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В результаті аналізу рішень Європейського суду з прав людини у справах проти Італії, Данії встановлено, що визначення змісту навчальної програми, її структури та способів оцінювання знань належить до компетенції держави, яка має самостійно обирати інструменти контролю результатів навчання, в тому числі - при переході здобувачів освіти з одного рівня освіти на інший. Європейський суд з прав людини не наділений компетенцією оцінювати зміст навчальних програм, доцільність застосованих тестів чи інших форм контролю. Пропорційність обмежень права на освіту оцінюється Європейським судом з прав людини через призму досягнення легітимної мети та забезпечення можливості реалізації права особи на освіту, без втручання у методи оцінювання знань, які залишаються у сфері національної компетенції.
Розроблено пропозиції щодо внесення змін до Конституції України: 1) викласти ч. 3 ст. 53 Конституції України в такій редакції: «Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам»; 2) ч. 5 ст. 53 Конституції України викласти в такій редакції: «Громадянам, які належать до корінних народів та національних меншин, відповідно до закону гарантується право на вивчення рідної мови у державних, комунальних, приватних навчальних закладах або через національні культурні товариства».
Розроблено пропозиції щодо внесення таких змін до законодавства України:
1) ч. 1 ст. 5 Закону України «Про корінні народи України» викласти в такій редакції: «Корінні народи України мають право створювати свої заклади освіти або співпрацювати із закладами освіти усіх форм власності з метою забезпечення вивчення мови, історії, культури відповідного корінного народу та навчання державною мовою. Застосування мов корінних народів у сфері освіти визначають Закон України «Про освіту» та спеціальні закони у цій сфері»;
2) п. 6 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про національні меншини (спільноти) України» викласти в такій редакції: «6) освіту, зокрема державною мовою»; доповнити ч. 2 ст. 5 Закону України «Про національні меншини (спільноти) України» п. 7 в такій редакції «7) вивчення мови національної меншини».
У другому розділі дисертаційного дослідження «Конституційно-правовий механізм забезпечення права на освіту в умовах війни в Україні» встановлено, що агресія росії щодо України та реалізація Україною зовнішньополітичного курсу з набуття повноправного членства в ЄС стали каталізаторами докорінної зміни конституційно-правового забезпечення права кожного на освіту і формування нової концепції його забезпечення, виділено такі основні особливості цієї концепції: неперервність освіти; спеціальні форми організації освітнього процесу для внутрішньо переміщених осіб, осіб з тимчасово окупованих росією територій України, осіб, які перебувають у районах бойових дій, осіб, які тимчасово перебувають за кордоном, осіб-громадян України, які були вивезені росією з окупованої частини території України; індивідуальна освітня траєкторія; персоналізація навчання; рання інклюзія; визнання результатів неформальної освіти; безпечне освітнє середовище; балансування державної політики в сфері освіти з державною політикою у сферах національної безпеки і оборони, державною соціальною політикою; інституційна автономія закладів освіти під контролем держави; визнання міжнародної акредитації та іноземних наукових ступенів; уніфікація стандартів забезпечення якості освіти; цифрова трансформація; реінтеграція здобувачів з тимчасово окупованих територій України; публічно-приватне партнерство та збереження конституційних гарантій безоплатності початкової та середньої освіти; гарантії доступу до освіти, в тому числі безоплатної другої вищої освіти, для ветеранів, внутрішньо переміщених осіб, волонтерів, осіб з особливими освітніми потребами; цифрова освіта; національно-патріотичне виховання; здійснення формальної освіти державною мовою, неформальної та інформальної освіти – державною мовою, мовами корінних народів, національних меншин; можливість закладів освіти надавати реабілітаційні послуги; інтеграції освіти з ринком праці та національною системою кваліфікацій; інтеграція волонтерської діяльності в освітній процес.
Виділено такі етапи еволюції конституційно-правового забезпечення права кожного на освіту в умовах війни та їх характерні риси: 1) 2014 - початок 2017 рр.: визначення основ забезпечення права кожного на освіту на тимчасово окупованих росією територіях України, запровадження нових форм навчання; 2) 2017 - 2019 рр.: кодифікація та систематизація законодавства України, що регулює суспільні відносини, які виникають у процесі реалізації конституційного права кожного на освіту, прав та обов’язків осіб, які беруть участь в реалізації цього права; закріплення в законодавстві України інклюзивного навчання, національної рамки кваліфікацій, принципів автономії закладів освіти, академічної доброчесності; гармонізація з європейськими стандартами; розширення правових гарантій для учнів з особливими освітніми потребами; 3) 2019-2020 рр.: правове регулювання протидії булінгу, закріплення обов’язків органів управління освітою, керівників закладів освіти та педагогічних працівників з забезпечення безпечних умов навчання, посилення соціальних гарантій для педагогічних працівників та здобувачів освіти; 4) 2021-2023 рр.: закріплення нового структурного елементу суб’єктивного юридичного права кожного на освіту - права на безпечне освітнє середовище; закріплення принципу безперервності освіти; інституційне посилення Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, розвиток національної рамки кваліфікацій, удосконалення державного контролю за дотриманням стандартів якості освіти, впровадження інтегрованих інформаційних систем для управління освітою та моніторингу результатів навчання, започаткування балансування державної політики в сфері освіти з державною політикою у сферах національної безпеки і оборони, державною соціальною політикою; 5) 2023-2025 рр.: комплексне нормативно-правове забезпечення неперервності освіти та безпеки освітнього середовища в умовах повномасштабної війни (запровадження індивідуальних освітніх траєкторій, механізмів визнання результатів навчання здобувачів з тимчасово окупованих територій, розширення соціальних гарантій для ветеранів, внутрішньо переміщених осіб, волонтерів, надання можливості закладам освіти надавати реабілітаційні послуги, адаптація професійної освіти, закріплення обов’язкової передумови організації очного навчання здобувачів - забезпечення закладів освіти захисними спорудами; закріплення процедур контролю та відповідальності за дотримання безпечних умов освітнього процесу).
Встановлено, що з початку агресії росії щодо України і по сьогодні в законодавстві України закріплювалось все більше і більше позитивних обов’язків держави: забезпечення безпеки учасників освітнього процесу; створення нормативно-правового та інституційного механізму для дистанційного, змішаного або індивідуального навчання; забезпечення рівного доступу до освіти незалежно від місця проживання; збереження фінансування освіти в умовах воєнного стану; сприяння академічній мобільності та міжнародному співробітництву у сфері освіти. В 2014-2025 рр. відбувся перехід від фрагментарного конституційно-правового забезпечення права на освіту в умовах війни до комплексного. Також відбувся перехід від централізованої моделі державного управління сферою освіти до децентралізованої, що ґрунтується на принципах субсидіарності, автономії та відповідальності територіальних громад.
Виявлено недоліки нормативно-правового механізму забезпечення права кожного на освіту в умовах воєнного стану, запропоновано напрямки вдосконалення Закону України «Про освіту», Закону України «Про дошкільну освіту», Закону України «Про повну загальну середню освіту», Закону України «Про позашкільну освіту», Закону України «Про професійну (професійно-технічну) освіту», Закону Україниу «Про фахову передвищу освіту», Закону України «Про вищу освіту», Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».
Здійснено порівняльно-правовий аналіз іноземних моделей дошкільної освіти, розроблено модель нормативно-правового регулювання мовної підтримки дітей, які перебувають, перебували на території України, що окупована росією, дітей, вивезених росією на її ж територію.
Встановлено, що в Україні звернення до приватного репетиторства носить масовий характер і свідчить про нерівність у доступі до якісних освітніх послуг. В результаті аналізу зарубіжного досвіду встановлено, що ефективними є моделі, де держава фінансує додаткові освітні послуги через школи або акредитованих операторів, а не через пряме відшкодування витрат на репетиторів батькам. Запропоновано напрямки вдосконалення Закону України «Про загальну середню освіту».
Проаналізовано законодавство України, яке регулює суспільні відносини, що виникають при забезпеченні права на освіту осіб з особливими освітніми потребами в умовах війни, виявлено його недоліки та запропоновано основні вектори вдосконалення.
Охарактеризовано роль МОН України, освітнього омбудсмана, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, місцевих державних адміністрацій, військово-цивільних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, національних та міжнародних судових установ в інституційному механізмі забезпечення конституційного права на освіту. Виділено недоліки правового статусу МОН України, освітнього омбудсмана, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, місцевих державних адміністрацій, військово-цивільних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, що спричиняють зниження ефективності інституційного забезпечення конституційного права кожного на освіту в умовах війни. Розроблено пропозиції щодо напрямів їх вдосконалення.
Результати дисертації були оприлюднені в наукових статтях на тему «The role of the decisions of the European Court of Human Rights in improving national mechanisms for ensuring the right to education in the member states of the Council of Europe», «The duty of the state to ensure the right of everyone to education in temporarily occupied territories», «Restrictions on the right of everyone to education during the period of the legal regime of martial law», тезах «Щодо можливості обмеження права на освіту в умовах воєнного стану», «Якість освіти під час війни: актуальні проблеми та шляхи вирішення». Оскільки для висвітлення основних результатів дисертаційного дослідження ці наукові праці були попередньо оприлюднені – в тексті дисертації вони використані, відповідні посилання на них надано.
Ключові слова: права людини, дитина, діти з особливими освітніми потребами, конституціоналізм, держава, право на освіту, конституційно-правовий механізм забезпечення права на освіту, забезпечення прав людини, принцип рівності, заборона дискримінації, конституційна ідентичність, тлумачення, обмеження прав людини, воєнний стан, національна безпека.