Поліщук, Анна СергіївнаАнна СергіївнаПоліщук2026-04-232026-04-232026-04-21Поліщук, А. (2026). Максими мовної ввічливості в "Риториці" Арістотеля. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика, (1), 89–97. https://doi.org/10.17721/1728-2659.2026.39.14УДК 811.143'276.16:[821.143-991+179.9]Арістотель10.17721/1728-2659.2026.39.14https://ir.library.knu.ua/handle/15071834/17017Background. This study explores the concept of politeness in Aristotle's Rhetoric through the lens of modern pragmatic theory, particularly Geoffrey Leech's politeness maxims (1983, 2007, 2014). The key question addressed is whether ancient Greek communicative ethics can be viewed as a system of value-based constants relevant to contemporary understandings of linguistic politeness; and if so, what axiological configuration it corresponds to. Methods.The study of Aristotle's ethical corpus and the fragment of Isocrates' To Demonicus (1.31) is grounded in contextual, intertextual, and comparative analysis, complemented by an axiological interpretation of ancient Greek metalinguistic observations. Results. Aristotle's characterization of a polite individual as friendly, virtuous and easily satisfied – φίλος, ἀγαθός, or εὔκολος – aligns with Isocrates' depiction of a "sociable" person (ὁμιλητικός). At the core of Aristotle's communicative values lies φιλία (friendliness), which is peripherally associated with traits such as πραότης (gentleness) and αἰσχύνη/αἰδώς (modesty). The analysis reveals that Aristotle, as well as Isocrates, conceptualized the overarching strategy of (im)politeness through norms comparable to Leech's maxims: Approbation, Agreement, Tact/Generosity, Obligation, and Sympathy, with occasional references to Modesty and the restraint of opinions and emotions–qualities evidently regarded as rare and highly esteemed in Greek society. Conclusions. Although for both authors (im)politeness is primarily associated with adherence to the Maxims of Approbation, Agreement, and Tact, Aristotle–unlike Isocrates–refers to the values of Approbation and Agreement roughly twice as often as to Tact. This distribution lends renewed support to M. Sifianou's (1992) earlier hypothesis that Greek communicative culture tends to favour positive rather than negative politeness. Furthermore, Aristotle's remarks resonate with the view advanced in contemporary pragmatics that the speech act of thanking is best interpreted through the Maxims of Obligation. Taken together, these findings highlight the relevance of modern pragmatic models for reconstructing value hierarchies in ancient Greek culture and open the way for a more nuanced comparison between ancient and modern theories of (im)politeness.Вступ. Стаття досліджує концепт ввічливості в ″Риториці″ Арістотеля крізь призму сучасної прагматичної теорії, зокрема максим ввічливості Джеффрі Ліча (1983, 2007, 2014). Ключове питання полягає в тому, чи можна розглядати давньогрецьку комунікативну етику як систему ціннісних констант, релевантну сучасним уявленням про мовну ввічливість; і якщо так, то якій аксіологічній конфігурації вона відповідає. Методи. Вивчення етичного корпусу Арістотеля та фрагменту промови "До Демоніка" (1.31) Ісократа ґрунтується на контекстуальному, інтертекстуальному та порівняльному аналізі, що доповнюють основну аксіологічну інтерпретацію давньогрецьких металінгвістичних спостережень. Результати. Загальне позначення в Арістотеля ввічливої, тобто ἡδύς ″приємної″ людини як ″дружньої″, ″доброї″, ″невибагливої″ – φίλος, ἀγαθός або εὔκολος – узгоджується з образом ″товариської″ особистості (ὁμιλητικός) в Ісократа. Ядро комунікативних цінностей Арістотеля становить дружелюбність (φιλία), що периферійно пов'язана з такими якостями, як лагідність (πραότης) та скромність (αἰσχύνη / αἰδώς). Виявлено, що Арістотель, як і Ісократ, концептуалізував загальну стратегію (не)ввічливості через норми, близькі до максим Ліча: Схвалення, Згода, Такт / Щедрість, Зобов'язання і Співчуття, з периферійними згадками про Скромність, та Стриманість думок і почуттів, які, очевидно, вважалися більш рідкісними і високо цінувалися в грецькому суспільстві. Висновки. Хоча для обох авторів (не)ввічливість асоціюється передусім з дотриманням максим Схвалення, Згоди і Такту, Арістотель, на відміну від Ісократа, згадує цінності Схвалення і Згоди удвічі частіше, ніж Такт, що реактивує давню гіпотезу М. Сіфіану (1992) про схильність грецької комунікативної культури до прояву радше позитивної, ніж негативної мовної ввічливості. Крім того, погляди Арістотеля узгоджуються з думкою сучасних лінгвопрагматиків про те, що мовленнєвий акт подяки найкраще можна витлумачити через максими Зобов'язання. Отже, отримані результати підкреслюють актуальність сучасних прагматичних моделей для реконструкції ієрархій цінностей у давньогрецькій культурі та дають можливість порівняти античні і сучасні теорії (не)ввічливості.ukpolitenessmaximsGeoffrey LeechAristotleRhetoricIsocratesввічливістьмаксимиДжеффрі ЛічАрістотель″Риторика″ІсократСтаття