Поліщук, АннаАннаПоліщук2026-04-202026-04-202023-03-29Поліщук, А. (2023). НЕОҐРАЙСІВСЬКІ ЛІНГВОПРАГМАТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ВЕРБАЛЬНОГО ГУМОРУ: ТЕОРЕТИЧНИЙ ТА ЕМПІРИЧНИЙ СИНТЕЗ. Bulletin of Taras Shevchenko National University of Kyiv. Literary Studies. Linguistics. Folklore Studies(1), 107–112. https://doi.org/10.17721/1728-2659.2023.33.1810.17721/1728-2659.2023.33.18https://ir.library.knu.ua/handle/15071834/16617Серед сучасних лінгвокогнітивних підходів до розкриття механізму породження гумору найбільш відомими є Теорія семантичного сценарію (Semantic Script Theory of Humour) та її удосконалена версія – Загальна теорія вербального гумору (General Theory of Verbal Humour), які об'єднуються навколо ідеї фреймової/сценарної невідповідності інтерпретацій гумористичної ситуації. Дослідження присвячене одному з найбільш дискутованих лінгвопрагматичних напрямків, що ввійшов до складу Загальної теорії вербального гумору, так званій неоґрайсівській теорії Раскіна Аттардо. Вона полягає в тому, що жарти, а також інші форми комічного становлять несумлінний спосіб спілкування, який протиставляється моделі Ґрайса і відповідно керується іншим, гумористичним, кооперативним принципом. У ході аналізу поглядів цих авторів (Attardo & Raskin  1994; Attardo 1993, 2003, 2017) на не/дотримання кооперативних максим у гумористичному повідомленні було виділено зону продуктивної критики, а саме: недостатнє розрізнення понять"порушення" (violation) vs "ігнорування" (flout) кооперативної норми (Dynel 2008, 2013); відсутність належного інтересу до соціального контексту й емоційного фону комунікації, передбачуваного теорією релевантності й теорією ввічливості, і відповідно обмеженість комунікативної норми лише кооперативним принципом Ґрайса; відсутність критерів навмисного порушення комунікативних максим, необхідного для ідентифікації гумористичних імплікатур. Комічний ефект тим більше вірогідний, якщо в ході інтепретації адресат віднаходить повторне зневажання максими, а також можливе ігнорування інших норм. Тому до загальноприйнятого переліку максим Ґрайса пропонується віднести принцип ввічливості Ліча, який орієнтований зде-більшого не на змістовий аспект комунікації, а на соціальний: ставлення мовця до третіх осіб у статусно-рольовій ієрархії.  Отримані  результати  теоретичної  розвідки  інтегруються  в  удосконалену  модель  інтерпретації  гумору  й ілюструються лінгвопрагматичним аналізом вербального жарту.Among modern cognitive approaches to uncovering the mechanism of humor generation, the most famous are the Semantic Script Theory of Humor and its improved version – the General Theory of Verbal Humor, which are united under the umbrella of frame/script incongruity inherent in humor. This study is devoted to one of the most discussed pragmatic approaches, which is a part of the General Theory of Verbal Humor, the so-called neo-Gricean theory of Raskin and Attardo. It consists in the fact that jokes, as well as other comic forms, constitute a non-bona-fide mode of communication, which is opposed to the Gricean model and accordingly, it is guided by the humour cooperative principle. On the basis of the analysis of these authors conception (Attardo & Raskin 1994; Attardo 1993, 2003, 2017, etc.) on non-observance of cooperative maxims in a humorous message a zone of productive criticism was highlighted, namely: insufficient distinction between the concepts of 'violation' vs 'flout' of maxims (Dynel 2008, 2013); lack of proper interest in the social context and emotional background of communication, presupposed by Relevance Theory and Politeness Theory, and, accordingly, the communicative norms are limited only by the cooperative principle of Grice; the lack of criteria for intentional violation of communicative maxims, necessary for the identification of humorous implicatures. The comic effect is more likely to be recognised, if, in the course of interpretation, the addressee discovers a repeated maxim flouting, as well as possible ignoring of other norms. Therefore, it is proposed to include to the generally accepted list of Grice's maxims Leach's principle of politeness, which is mostly focused not on the substantive aspect of communication, but on the social one: the speaker's attitude towards third parties in a status-role hierarchy. The obtained results of the theoretical exploration are integrated into an improved model of humor interpretation and illustrated by a intent-analysis of a verbal joke.uklinguistic pragmaticsgeneral theory of verbal humortheory of relevancecooperative principlemaximspolitenessлінгвопрагматиказагальна теорія вербального гуморутеорія релевантностікооперативний принципмаксимипринцип ввічливостіСтаття