Chuiko, NastasiiaNastasiiaChuiko2026-04-072026-04-072025-09-04Chuiko, N. (2025). THE ROLE OF PRACTICE IN CONCEPTUALIZING THE HUMAN BEING BY REPRESENTATIVES OF UKRAINE'S ACADEMIC PHILOSOPHICAL CULTURE IN THE SECOND HALF OF THE 20TH CENTURY DURING THE SOVIET ERA. Bulletin of Taras Shevchenko National University of Kyiv. Philosophy, 1(12), 117–124. https://doi.org/10.17721/2523-4064.2025/12-20/2310.17721/2523-4064.2025/12-20/23https://ir.library.knu.ua/handle/15071834/14509B a c k g r o u n d . The study focuses on the academic philosophical culture in Ukraine during the late 1960s and 1970s, particularly the legacy of scholars affiliated with Taras Shevchenko National University of Kyiv and the Institute of Philosophy of the National Academy of Sciences of Ukraine, who are known as the "Kyiv School of Philosophy" and are recognized as a significant part of Ukraine's intellectual history. The research's object is the specific interpretation of the human being developed by this school, with special attention to the role of practice within it. This emphasis is driven by the fact that the Kyiv School is more commonly associated with worldview and anthropological issues rather than gnoseological or logical ones. However, contemporary scholars tends to concentrate on their post-Soviet legacy, which influences the overall assessment of Kyiv thinkers' contributions. Accordingly, reconstructing the content of their Soviet-era work remains an incomplete task. M e t h o d s . A descriptive methodological approach was employed to analyse how representatives of Ukraine's academic philosophical culture in Kyiv during the late 1960s and 1970s interpreted the practical essence of the human being. This approach made it possible to reconstruct the meanings attributed by Kyiv thinkers to the concepts of "human being" and "practical essence,"as well as to delineate the scope and limits of their application. R e s u l t s . In the late 1960s and 1970s, representatives of the Kyiv School, guided by Marxist doctrine, recognised practice as a fundamental factor in the formation of the human being. They considered it the precondition for self-consciousness and awareness of the surrounding world,   which forms the foundation for a person's relation to themselves as a subject and to the world as an object. Individuals gain selfhood and freedom through practice. Thus, the human being shapes themselves through practical activity, and since the forms and methods of practice are constantly changing, the human being is inherently flexible. Accordingly, representatives of the academic philosophical culture in Ukraine during the Soviet period viewed the human as a historical being, rejecting the notion of the immutability of human nature. They contended that historical transformations in modes of activity result not only in improved working conditions and the emergence of new forms of labour but also in the qualitative enrichment of human nature–an "accumulation of the human in the human,"and a continual "refinement" of human essence and its definitions. Furthermore, the Kyiv School of Philosophy expanded the Marxist understanding of human creativity and activity to encompass a form of nature's self-development of the world rather than merely a transformation of nature, into the concept of the human being as the "evolutionary core" (centre) towards which all of nature converges in the course of the history of its development. C o n c l u s i o n s . Despite their attempts to address anthropological and existential issues, the Kyiv School's conception of the human as a synthesis of the natural and social, and of individuality as a product of social practice, reduced the individual to the social. This is also evidenced by their concept of self-consciousness as one that is realised in "socially significant forms" and mediated through "collective relations,"as well as their conception of freedom not as an individual quality but as the liberation of society and even humanity from natural necessity. Clearly, the limitations imposed by Marxist doctrine prevented them from providing satisfactory answers to the questions they raised. Thus, eventually, following the collapse of the Soviet Union, their core concepts were critically reassessed. Furthermore, their view of human activity as a component of the world's selfdevelopment aligned with the Soviet model of unrestrained industrialisation, which regarded nature and its resources as subordinate to human needs and capabilities. This interpretation of human-nature unity was later reevaluated in the post-Soviet period by former representatives of Ukraine's academic philosophical culture from the late 1960s–1970s, through studies on the "dialectics of the modern age,"particularly the ecological crises resulting from human practical activity and creativity.Вс т у п . Предметом дослідження визначено академічну філософську культуру в Україні кінця 1960-х – 1970-х років, зокрема – спадок співробітників Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Інституту філософії НАН України, об'єднаних під часто вживаною назвою "Київська школа філософії", як частина історії інтелектуальної культури в Україні другої половини ХХ століття радянської доби. Об'єктом дослідження було обрано специфіку трактування людини представниками зазначеної школи та ролі практики в ньому. Вибір об'єкта обумовлено тим, що Київську школу часто асоціюють зі світоглядно-антропологічною тематикою, а не гносеологічною чи логічною. Проте сучасні дослідники переважно зосереджені на пострадянському спадку її представників, що впливає на загальну оцінку студій київських мислеників. Відповідно, реконструювання змісту доробку Київської школи філософії у радянський період доповнює незавершене завдання. Ме тоди . Для аналізу тлумачення практичної сутності людини представниками української академічної філософської культури Києва 1960–1970-х років застосовано описову методологію, що дозволило реконструювати зміст, який вкладали київські мисленики в поняття "людина" та "людська практична сутність", а також означити межі застосу- вання їх визначень. Рез у ль та ти . Розкрито, що представники Київської школи філософії у 1960–1970-х роках, слідуючи настановам марксизму, надавали практиці ролі фундаментального чинника формування людини: вони вважали її умовою усвідомлення людиною самої себе та світу навколо, що становить базис її ставлення до себе як суб'єкта та до світу як об'єкта. Через практику людина набуває самості, а також свободи. Людина творить себе сама у практиці, а оскільки форми і способи практичної діяльності постійно змінюються, то гнучкою є й сама людина. Аргументовано, що представники академічної філософської культури в Україні кінця 1960–1970-х років трактують людину як історичну істоту, чим заперечують незмінність людської сутності та доводять, що історична зміна способів діяльності приводить не лише до покращення умов праці та виникнення нових її форм, але до якісного збагачення людської природи, "наростання людського у людині", "уточнення" людської сутності та її визначень. А марксистське тлумачення людської творчості й діяльності не як перетворення природи, а як форми її саморозвитку, отримало продовження у висновку про людину як "еволюційне ядро" (центр) світу, до якого "стягується вся природа" в історії свого розвитку. Вис н овк и . Установлено, що, попри наявну спробу представників Київської школи філософії радянського періоду прийти до антропологічних, "сенсожиттєвих" питань, їхнє трактування людини як єдності природного та соціального, а людської самості як похідної від суспільної практики, мало наслідком зведення індивідуального в людині до суспільного. Визначено, що самоусвідомлення людини вони трактували як таке, що здійснюється у "суспільно-значущих формах" та опосередковується "колективними зв'язками", а свобода розуміється не як персональна характеристика індивіда, а як звільнення суспільства, людства від природної необхідності. Доведено, що така обмеженість марксистськими настановами завадила їм надати задовільні відповіді на поставлені запитання, а згодом, після розпаду Радянського Союзу, завершилась критичним переглядом основ цих міркувань. Обґрунтовано, що їхні твердження про людську активність як складову частину саморозвитку світу узгоджувалось з радянською виробничою практикою нестримуваної індустріалізації, у якій природа та її ресурси розглядались як співмірні людським потребам та потенціалу. Витлумачена таким чином єдність людини та природи у пострадянську добу отримала свою оцінку через студії колишніх представників академічної філософської культури в Україні кінця 1960–1970-х років, присвячені "діалектиці сучасної епохи" – екологічним кризам, спричиненим творчою практичною діяльністю людини.ukакадемічна філософська культура України другої половини ХХ століття радянського періодуКиївська школа філософіїлюдиноцентричні студії представників академічної філософської культури в Україні наприкінці 1960–1970-х роківпрактична сутність людиниісторичність людської сутностілюдина якacademic philosophical culture of Soviet Ukraine in the second half of the 20th centuryKyiv School of Philosophyanthropocentric studies in 1960s–1970s Ukrainepractical essence of the human beinghistoricity of human naturethe human as theСтаття