Поліщук, АннаАннаПоліщук2026-06-162026-06-162026-05-31Поліщук, А. (2026). Deceit in Herodotus’ Histories: An Anthropological Perspective. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика(2), 84–92. https://doi.org/10.17721/1728-2659.2026.40.1210.17721/1728-2659.2026.40.12https://ir.library.knu.ua/handle/15071834/23226Background. Deception plays a pivotal role in Herodotus' Histories, yet the conceptual boundaries of lying and related practices remain insufficiently defined. The objective is to reconstruct Herodotus' conception of deceit by determining both how and under which circumstances speakers mislead and how rhetorical strategies and cultural models of truth and falsehood shape moral judgment and determine the lexical choices of the narrator and his characters. In particular, this study examines how deceptive actions are lexically encoded, narratively framed, and culturally evaluated across Persian, Egyptian, and Greek contexts. Methods. The research integrates three approaches: (1) a logical-semantic analysis, combining cognitive and corpus‑based methods with semasiological and onomasiological procedures to map the Greek lexical field of deceit; (2) a narratological and discourse‑centered analysis, distinguishing explicit and implicit deception at the character and narrator levels; identifying ideological and other pragmatic implicatures; and (3) a cross‑cultural anthropological approach, using focused case studies to situate deceptive speech and behaviour within Persian, Egyptian, and Greek cultural frameworks. Results. The findings demonstrate that Herodotus' vocabulary of deceit is systematically calibrated rather than uniform. Persian and Egyptian episodes are framed through lexemes with strongly negative moral connotations (διαβαλ‑, δολ‑), reflecting relevant culturally grounded expectations. Greek episodes, by contrast, employ more pragmatically flexible or less negatively marked terms (μηχαν‑, σοφ‑), aligning deception with communicative ingenuity, political dramaturgy, or socially negotiable forms of persuasion. A narratological analysis reveals how identical deceptive structures – such as the disguising and swapping of identities – receive divergent moral valuations depending on narrative status, speaker identity, and the cultural semantics of truth. Conclusions. Herodotus' concept of deceit emerges as a context-sensitive construct, shaped by lexical nuance, discourse-pragmatic strategies, and culturally specific ideologies. Greek deception appears as primarily verbal, sophisticated, and socially acceptable, whereas Persian deception is portrayed as morally charged and often non-verbal in nature. Thus, this multi-layered analysis reveals how Herodotus' Histories encodes not only various mechanisms of misleading action but also the different anthropological grammars of truth and un-truth in an ancient Mediterranean context.Вступ. Обман посідає важливе місце в "Історії" Геродота, проте поняттєві межі брехні та споріднених комунікативних практик залишаються нечітко окресленими. Мета полягає у відтворенні уявлень Геродота про обман шляхом з’ясування як того, яким чином і за яких обставин мовці вводять в оману, так і того, як риторичні стратегії та культурні моделі правди і неправди формують моральну оцінку та впливають на лексичний вибір оповідача і його персонажів.  Зокрема, це стаття вивчає, як обманні дії вербально кодуються, наративно оформлюються й культурно оцінюються в перських, єгипетських і грецьких контекстах. Методи. Дослідження поєднує три підходи: (1) логіко‑семантичний підхід, що інтегрує когнітивні й корпусні методи із семасіологічними та ономасіологічними процедурами для окреслення давньогрецького лексичного поля обману; (2) наратологічний аналіз і дискурсивний, які допомагають розрізняти явний і прихований обман на рівні персонажів і наратора, а також виявляють ідеологічні та інші прагматичні імплікатури; (3) міжкультурний антропологічний підхід із використанням фокусованих кейсів, що застосовується для порівняння обманного мовлення й поведінки в перському, єгипетському та грецькому культурних середовищах. Результати. Дослідження засвідчує, що геродотівська лексика обману є системно диференційованою, а не однорідною. Епізоди, пов’язані з персами та єгиптянами, подано за допомогою лексем із виразно негативними моральними конотаціями (διαβάλλω, δόλος), що відповідає культурно зумовленим очікуванням щодо цих спільнот. Натомість у грецьких епізодах уживаються прагматично більш гнучкі та м’які лексеми (μηχανή, σοφία), які подають обман як комунікативну винахідливість, політичну драматургію або соціально прийнятні форми переконання. Наратологічний аналіз показує, що однакові способи обману – наприклад, маскування чи підміна особистостей – отримують різні моральні оцінки залежно від наративного статусу, ідентичності мовця й культурної семантики правди. Висновки. Обман у Геродота постає як контекстуально чутливий концепт, сформований лексичними відтінками значень, дискурсивно-прагматичними стратегіями та культурно специфічними ідеологіями. Грецький обман є переважно вербальним, витонченим і соціально прийнятним, тоді як перський – з чіткими моральними межами і здебільшого невербальним. Отже, проведене багаторівневе дослідження демонструє, що "Історія" Геродота кодує не лише різні механізми введення в оману, а й різні антропологічні "грамматики" істини в контексті давнього Середземномор’я.endeceitancient GreekHerodotusconceptlinguistic anthropologyобмандавньогрецька моваГеродотконцептлінгвістична антропологіяСтаття