Носова, ГаннаГаннаНосова2026-02-262026-02-262025Носова, Г. (2025). Політика визнання в Україні: філософські витоки та українські виклики. Українознавчий альманах, (37), 52–57. https://doi.org/10.17721/2520-2626/2025.37.7УДК 122/129(477)10.17721/2520-2626/2025.37.7https://ir.library.knu.ua/handle/15071834/10930У статті здійснюється комплексний аналіз теорії політики визнання в межах сучасної політичної філософії та її релевантності для українського суспільного розвитку в умовах масштабних трансформацій, зумовлених постколоніальним спадком та повномасштабною війною після 2022 року. Розкривається концептуальна еволюція політики визнання, яка бере витоки у філософії Г.В.Ф. Гегеля, що трактував визнання як основу формування самосвідомості та міжсуб’єктних відносин, і далі розвивається в роботах Ч. Тейлора, який наголошував на необхідності суспільного підтвердження культурних ідентичностей, А. Гоннета, котрий визначав взаємне визнання ключовою умовою соціальної інтеграції та гідності, та Н. Фрейзер, що пропонує поєднання визнання з матеріальним перерозподілом як передумовою справедливості. У цьому контексті проаналізовано українські реалії, де політика визнання формується на перетині процесів деколонізації, відновлення історичної пам’яті, формування спільної громадянської ідентичності та реагування на гострі соціальні виклики війни. Особлива увага приділяється соціальним групам, для яких питання визнання є критичними: ветеранам, внутрішньо переміщеним особам, національним меншинам, родинам загиблих, волонтерам та іншим спільнотам, що відіграють значущу роль у теперішньому суспільному житті. Виявлено суперечність між декларативним характером державної риторики щодо інклюзивності та соціальної підтримки, і реальним доступом цих груп до ресурсів і механізмів визнання, що проявляється у бюрократичних бар’єрах, нерівномірності реалізації політик та відсутності послідовної державної стратегії. У статті наголошено на необхідності балансу між політикою рівності, що забезпечує загальні умови належності та громадянської солідарності, та політикою відмінності, яка гарантує визнання культурних, етнічних та соціальних особливостей різних груп. Зазначено, що в умовах воєнного стану пріоритет консолідації та національної єдності є закономірним, проте у довгостроковій перспективі надмірна уніфікація може призвести до обмеження плюралізму та звуження демократичного простору. Тому аргументовано, що післявоєнна Україна потребуватиме моделі політики визнання, яка поєднуватиме етичний принцип взаємності, соціально-економічний принцип справедливості та принцип політичної участі, забезпечуючи не лише формальне визнання, а й реальні механізми включення та підтримки. Запропонований підхід дозволяє розглядати культурну різноманітність як ресурс національної стійкості, що сприятиме побудові демократичної, відкритої та справедливої держави.This article provides a comprehensive analysis of the theory of the politics of recognition within the framework of contemporary political philosophy and examines its relevance to Ukraine’s societal development amid large-scale transformations shaped by its postcolonial legacy and the full-scale war after 2022. The conceptual evolution of the politics of recognition is revealed as originating in the philosophy of G.W.F. Hegel, who understood recognition as the foundation of self-consciousness and intersubjective relations, and subsequently developing in the works of C. Taylor, who emphasized the necessity of public affirmation of cultural identities; A. Honneth, who viewed mutual recognition as a key condition for social integration and human dignity; and N. Fraser, who proposes combining recognition with material redistribution as a prerequisite for justice. Against this background, the article examines the Ukrainian context, in which the politics of recognition is shaped at the intersection of decolonization processes, the restoration of historical memory, the formation of a shared civic identity, and responses to acute social challenges caused by war. Particular attention is paid to social groups for whom the issue of recognition is critical, including veterans, internally displaced persons, national minorities, families of fallen soldiers, volunteers, and other communities that play a significant role in contemporary public life. The research identifies a tension between the declarative nature of state rhetoric regarding inclusivity and social support and the actual access of these groups to resources and mechanisms of recognition, manifested in bureaucratic barriers, uneven implementation of policies, and the absence of a coherent state strategy. The article emphasizes the need to balance a politics of equality, which ensures common conditions of belonging and civic solidarity, with a politics of difference, which guarantees the recognition of cultural, ethnic, and social particularities of diverse groups. While the prioritization of consolidation and national unity under wartime conditions is justified, in the long-term perspective excessive homogenization may restrict pluralism and narrow democratic space. Therefore, it is argued that post-war Ukraine requires a model of the politics of recognition that combines the ethical principle of reciprocity, the socio-economic principle of justice, and the principle of political participation, ensuring not only formal recognition but also effective mechanisms of inclusion and support. Such an approach allows cultural diversity to be viewed as a resource of national resilience, contributing to the construction of a democratic, open, and just state.ukсоціальна інтеграціякультурна різноманітністьпостколоніальна трансформація історичної пам’ятіполітика рівності чи політика відмінностісоціальні виклики війнипостколоніалізмідентичністьнаціональна консолідаціявразливі групиsocial integrationcultural diversitypost-colonial transformation historical memorypolitics of equality versus politics of differencesocial challenges of warpost-colonialismidentitynational consolidatiovulnerable groupsСтаття