ГРИШУК, РоманРоманГРИШУК2026-03-172026-03-172025-12-31ГРИШУК, Р. (2025). SPORTS AND CULTURAL DIPLOMACY: DISTINCTION AND INDEPENDENCE IN FOREIGN POLICY. Вісник: Міжнародні відносини, 61(2), 108–112. https://doi.org/10.17721/1728-2292.2025/2-61/108-11210.17721/1728-2292.2025/2-61/108-112https://ir.library.knu.ua/handle/15071834/12719Background. The growing influence of communication technologies and global events has reinforced the role of sports diplomacy as a foreign policy tool. Yet, scholars continue to classify it under cultural or public diplomacy. This ambiguity arises from the broad definition of soft power, in which both culture and sport serve as mechanisms of attraction and influence. The primary question is whether sports diplomacy functions as a complementary approach or as an independent instrument. Objectives. This study aims to define cultural and sports diplomacy boundaries, explain why the latter is underestimated, and highlight that institutionalization enables sports diplomacy to function as a standalone foreign policy tool. Methods. The research combines political, comparative, and content analyses with concretization. The methods help to explore the links to soft power, contrast environments, actors, and tools, and examine practical cases from France, Qatar, Saudi Arabia, and Australia. Results. The findings indicate that soft power provides a comprehensive framework for public, cultural, and sports diplomacy, with each operating in distinct settings. Cultural diplomacy operates in a symbolic–normative space shaped by the exchange of ideas and values, whereas sports diplomacy functions in a performance–competitive environment driven by organized events, sports networks, and mass audiences. Its late institutionalization and difficulty in measuring outcomes explain its marginalization. Nevertheless, the recent examples indicate change. The French model demonstrates how cultural diplomacy gained weight through institutionalization. A similar trend can be observed in sports diplomacy, where Qatar and Saudi Arabia utilize state-led events and tournaments to enhance their global reputation. Australia’s Sports Diplomacy 2030 strategy is a compelling example of how a country can use sports as a strategic diplomatic tool. Conclusions. Sports diplomacy can no longer be viewed as a subset of cultural diplomacy. The distinct environment, unique actors, and specific tools support its difference from other types of diplomacy. When backed by institutional frameworks, funding, and strategic vision, it emerges as an effective standalone foreign policy instrument. Recognizing its distinct role expands the diplomatic toolkit and offers states new ways to project soft power. Keywords: Sports diplomacy, cultural diplomacy, public diplomacy, soft power, foreign policy, culture, sports.Передумови. Зростаючий вплив комунікаційних технологій і глобальних подій посилює роль спортивної дипломатії як інструмента зовнішньої політики. Водночас науковці продовжують відносити її до культурної чи публічної дипломатії. Така двозначність випливає з широкого визначення «м’якої сили», у межах якого культура і спорт слугують механізмами приваблення та впливу. Основне питання полягає в тому, чи функціонує спортивна дипломатія як допоміжний, чи самостійний інструмент. Мета. Це дослідження має на меті визначити межі між публічною, культурною та спортивною дипломатією, пояснити причини недооцінки останньої та підкреслити, що інституціоналізація дає змогу спортивній дипломатії діяти як самостійний інструмент зовнішньої політики. Методи. У роботі поєднано політичний, порівняльний і контент-аналіз із методом конкретизації. Ці підходи дозволяють дослідити зв’язки з «м’якою силою», порівняти їх середовища, акторів і засоби, а також розглянути практичні приклади країн Франції, Катару, Саудівської Аравії та Австралії. Результати. Результати свідчать, що «м’яка сила» формує загальну рамку для публічної, культурної та спортивної дипломатії, проте кожна з них діє в окремому середовищі. Культурна дипломатія функціонує у символічно-нормативному просторі, що формується обміном ідеями та цінностями, тоді як спортивна дипломатія розгортається у змагально-перформативному середовищі, визначеному подіями, спортивними мережами та масовою аудиторією. Її пізня інституціоналізація й складність у вимірюванні результатів пояснюють її маргіналізацію. Втім, сучасні приклади свідчать про зміни. Французька модель демонструє, як культурна дипломатія посилила вплив завдяки інституціоналізації. Подібна тенденція простежується у спортивній дипломатії: Катар і Саудівська Аравія використовують державні заходи та турніри для зміцнення міжнародної репутації. Стратегія «Sports Diplomacy 2030» в Австралії є переконливим прикладом того, як країна може застосовувати спорт як стратегічний дипломатичний інструмент. Висновки. Спортивну дипломатію не слід розглядати лише як підкатегорію інших видів дипломатії, вона заслуговує на незалежний статус. Її особливе середовище, специфічні актори та інструменти підтверджують її відмінність від інших типів дипломатії. За умови інституційної підтримки, фінансування та стратегічного бачення вона постає як ефективний самостійний інструмент зовнішньої політики.  Ключові слова: Спортивна дипломатія. культурна дипломатія, публічна дипломатія, м’яка сила, зовіншня політика, культура, спорт.enSports diplomacycultural diplomacypublic diplomacysoft powerforeign policyculturesports.Sports diplomacycultural diplomacypublic diplomacysoft powerforeign policyculturesports.Спортивна дипломатія. культурна дипломатіяпублічна дипломатіям’яка силазовіншня політикакультураспорт.Спортивна дипломатія. культурна дипломатіяпублічна дипломатіям’яка силазовіншня політикакультураспорт.Стаття