Савчук, Д. В.Д. В.Савчук2026-03-092026-03-092025-06-30Савчук, Д. В. (2025). Правова природа застережень до міжнародних договорів: теорія, практика, заперечення. Соціальне Право, (2), 155-165. https://doi.org/10.32751/2617-5967-2025-02-21УДК 341.24:341.241.810.32751/2617-5967-2025-02-21https://ir.library.knu.ua/handle/15071834/12219The article examines the institution of reservations to international treaties as one of the most complex yet pivotal elements of modern international treaty law. The role of reservations in maintaining a balance between state sovereignty and the need to preserve the integrity and effectiveness of multilateral agreements is analyzed. Special attention is paid to the nature of reservations as unilateral declarations by states aimed at excluding or modifying the legal effect of certain provisions of a treaty, which, while providing flexibility within the treaty regime, also pose risks of fragmentation and undermining the object and purpose of the agreement. The codification of norms on reservations in the 1969 Vienna Convention on the Law of Treaties is explored, which established a compromise model departing from the principle of unanimity, but left unresolved several key issues, particularly those relating to the admissibility criteria for reservations and mechanisms for their oversight. The evolution of approaches to reservations is traced—from the initial unanimity principle to a more flexible model inspired by the 1951 advisory opinion of the International Court of Justice concerning reservations to the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide. The distinction between reservations and interpretative declarations is analyzed, recognizing that in practice this boundary is often blurred, and that the actual legal nature of such statements should be determined based on their practical effect rather than their formal designation. The article explores the mechanisms by which states respond to reservations—namely, the procedures for formulating simple and qualified objections, their legal consequences under Articles 20–23 of the Vienna Convention, and the nuances of their practical application. Two major doctrinal approaches to the legal nature of invalid reservations are examined: the permissibility school, which holds that reservations incompatible with the object and purpose of a treaty are void ab initio, and the opposability school, which emphasizes state sovereignty and considers the legal effect of reservations to depend solely on the reaction of other states. The relevance of the permissibility school in the fields of human rights and international humanitarian law is emphasized, as it serves to safeguard the fundamental values of the international community. The growing role of international judicial and monitoring bodies in assessing the legality of reservations is analyzed, with particular reference to the practice of the European Court of Human Rights and various UN treaty bodies, which are increasingly taking on the role of evaluating the compatibility of reservations with the objectives of the respective conventions. Examples are provided of the application of the severability principle, whereby an invalid reservation does not affect the validity of a state's ratification of a treaty. In the Ukrainian context, the institution of reservations and objections is analyzed as a vital instrument of foreign policy and national interest protection, particularly in the context of armed aggression. Historical examples of Ukraine’s use of reservations are reviewed, along with modern approaches to formulating objections to unlawful reservations made by other states, including the Russian Federation, in the areas of human rights, international humanitarian law, and security. The necessity of developing an effective national strategy for employing both simple and qualified objections is substantiated. It is emphasized that for Ukraine, the effective use of the mechanisms of reservations and objections is not only a matter of academic relevance but a practical necessity for protecting state sovereignty and legal personality within the international legal order.У статті розглянуто інститут застережень до міжнародних договорів як один із найскладніших і водночас ключових елементів сучасного міжнародного договірного права. Проаналізовано його роль у забезпеченні балансу між суверенітетом держав та необхідністю збереження цілісності й ефективності багатосторонніх угод. Особливу увагу приділено природі застережень як односторонніх заяв держав, спрямованих на виключення або зміну дії окремих положень договору, що водночас забезпечують гнучкість договірного режиму та породжують ризики його фрагментації і підриву цілей і об’єкта договору. Досліджено кодифікацію норм щодо застережень у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, яка встановила компромісну модель, що відійшла від принципу одностайності, однак залишила низку невирішених питань, зокрема щодо критеріїв допустимості застережень та механізмів їх контролю. Простежено еволюцію підходів до застережень – від принципу одноголосності до гнучкої моделі, започаткованої консультативним висновком Міжнародного Суду ООН 1951 року у справі про застереження до Конвенції про запобігання злочину геноциду. Розмежовано застереження та інтерпретаційні заяви, з урахуванням того, що на практиці ця межа є розмитою, а справжня правова природа таких заяв визначається їх фактичним ефектом, а не формальним змістом. Проаналізовано механізми реагування держав-учасниць на заявлені застереження – процедури висунення простих і кваліфікованих заперечень, їх правові наслідки відповідно до статей 20–23 Віденської конвенції, а також особливості практичного застосування цих механізмів. Розглянуто дві основні доктринальні позиції щодо правової природи недійсних застережень: школу допустимості, яка вважає такі застереження нікчемними з моменту їх формулювання, та школу «протиставлюваності», що покладає вирішальне значення на реакцію інших держав. Підкреслено актуальність підходу школи допустимості у сфері прав людини та міжнародного гуманітарного права як способу захисту основоположних цінностей міжнародного співтовариства. Проаналізовано зростання ролі міжнародних судових і контрольних органів у визначенні правомірності застережень, зокрема практику Європейського суду з прав людини та договірних органів ООН, які дедалі активніше беруть участь в оцінці сумісності застережень із цілями відповідних міжнародних актів. Наведено приклади застосування принципу відокремлюваності, за яким недійсне застереження не впливає на чинність ратифікації договору. У контексті України проаналізовано інститут застережень і заперечень як важливий інструмент зовнішньої політики та захисту національних інтересів, особливо в умовах збройної агресії. Розглянуто історичні приклади використання застережень українською стороною, а також сучасні підходи до формулювання заперечень проти неправомірних застережень інших держав у сферах прав людини, безпеки та міжнародного гуманітарного права. Обґрунтовано необхідність розроблення ефективної національної стратегії використання як простих, так і кваліфікованих заперечень. Підкреслено, що для України ефективне використання механізмів застережень і заперечень є не лише питанням теоретичного інтересу, а й практичною умовою захисту її державного суверенітету й правової суб’єктності у міжнародному правопорядкуuklegal nature of reservationsinternational treaties1969 Vienna Conventionstate sovereigntyreservations and objectionscompatibility with the object and purpose of the treatyinternational treaty lawinterpretative declarationsinternational judicial bodieslaw of treatiesUkraine and international lawobjection mechanismstreaty anarchymechanisms of control over reservationsUkrainian legal practiceправова природа застереженьміжнародні договориВіденська конвенція 1969 рокусуверенітет державзастереження та запереченнясумісність з об'єктом і цілями договоруміжнародне договірне правоінтерпретаційні заявиміжнародні судові органиправо міжнародних договорівУкраїна та міжнародне правомеханізми запереченьдоговірна анархіямеханізми контролю за застереженнямиправова практика УкраїниСтаття