Чуйко, Настасія ВадимівнаНастасія ВадимівнаЧуйкоРуденко, Сергій Валерійович2026-04-072026-04-072026-03-27Чуйко Н.В. Трансформації марксизму в академічній філософській культурі в Україні другої половини ХХ століття радянського періоду : дис. ... доктора філософії : 033 Філософія. Київ, 2026. 220 с.УДК 1(091)https://ir.library.knu.ua/handle/15071834/14585Чуйко Н.В. Трансформації марксизму в академічній філософській культурі в Україні другої половини ХХ століття радянського періоду. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 – філософія (галузь знань 03 – гуманітарні науки). Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2025. Дисертаційне дослідження присвячене систематичному вивченню специфіки трансформацій марксизму в академічній філософській культурі в Україні у другій половині ХХ століття радянської доби, а саме – у спадку співробітників Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України та Київського національного університету імені Тараса Шевченка, нерідко об’єднуваних словосполученням «Київська школа філософії» (також часто використовують «Київська філософська школа», «Київська школа», «Київська світоглядна школа», «Київська світоглядно-антропологічна школа» та «Київська світоглядно-гносеологічна школа»). Зокрема, були визначені основні представники Київської школи та ключова проблематика їх пошуків, розкрито історичне та методологічне підґрунтя їх досліджень, була здійснена послідовна історико-філософська реконструкція змісту їх доробку та окреслено межі застосування запропонованих ними марксистських визначень. Використання дескриптивної методології дозволило виявити наступні трансформації предметно-проблемного поля досліджень представників академічної філософської культури в Україні 1960-1990-х років: (1) логічна структура науки та процесу наукового дослідження (кінець 1950-1960-ті роки), (2) гносеологія та діалектична логіка (1960-1970-ті), (3) світоглядно-антропологічна проблематика (1970-1980-ті), (4) студії, присвячені категоріям і культурі (1980-1990-ті роки). Зокрема, у період з кінця 1950-х-1960-ті роки представники академічної філософської культури в Україні, а саме – співробітники Інституту філософії АН УРСР (Інституту філософії імені Г.С.Сковороди), досліджували науку як організовану систему знання, що має власну логіку, методологію, мову та структуру і розгортається від постановки проблеми через формулювання гіпотези до побудови наукової теорії, а потім реалізується через ідею, що втілилась у метод. Дане дослідження ними форм і принципів наукового знання було представлене колективною монографією «Логіка наукового дослідження», надписаною під керівництвом П.В.Копніна (1965). У 1960-1970-х роках представники Київської школи філософії були зосереджені на проблемах гносеології, логіки, філософії та методології науки. Зокрема, їх увага була сконцентрована на розв’язанні проблеми співвідношення мислення і буття, а саме – на уточненні змісту принципу відображення та значенні практики у ньому. А намагаючись вирішити проблему співвідношення діалектики, логіки і теорії пізнання у межах єдиної системи марксизму-ленінізму, вони пропонували різні способи інтерпретації ленінського положення про їх єдність. Дана відмінність була обумовлена зокрема різним тлумаченням діалектичної логіки, а останнє мало місце через те, що у різних представників Київської школи було різне історико-методологічне підґрунтя їх розвідок. Також у 1960-1970-і роки, усвідомлюючи обмеженість марксистсько-ленінського визначення філософії як науки про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення, представники Київської школи виокремили в марксистській філософії світоглядну та методологічну функції, відділяючи філософію як науку від філософії як світогляду. Предметом першої вони вважали «найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення (теорію розвитку), гносеологію (теорію пізнання) та логіку (діалектичну логіку)», а предметом другої – «усвідомлення людиною свого буття», «ставлення людини до світу». У другій половині 1970-х років світоглядна проблематика стає домінуючою, що знаменується виходом колективної монографії «Людина і світ людини» (1977) під керівництвом В.І.Шинкарука, а в 1980-х роках вона підкріплюється студіями, присвяченими культурі та категоріям. З другої половини 1980-1990-х років київські дослідники зосередились на екологічній та антропологічній проблематиці, яка довгий час залишалася актуальною. Дане узагальнення є результатом проведення комплексного дослідження, зміст якого розкривається наступним чином. У першому розділі представлено аналітичний огляд сучасної літератури, присвяченої поняттю «Київська школа філософії» («Київська філософська школа», «Київська світоглядно-антропологічна школа» тощо), окреслено історико-методологічне підґрунтя розвідок її представників, уточнено зміст ключових понять тодішнього філософського дискурсу. Було зроблено ряд висновків: (а) попри те, що словосполучення «Київська школа філософії» («Київська філософська школа», «Київська світоглядно-антропологічна школа» тощо) вважається сталим для позначення трансформаційних процесів в академічній філософській культурі в Україні другої половини ХХ століття радянської доби, наявна неоднозначність не лише у трактуванні його змісту, але й відмінності в інтерпретації поняття «школа» як такого. (б) Історико-методологічним підґрунтям досліджень представників академічної філософської культури в Україні, сформованих у 1950-1960-х роках, була частина доробку Ф.Енгельса та В.І.Леніна, яка в радянській традиції отримала назву «діалектичний матеріалізм», предметом якого було проголошено найбільш загальні закони та принцип розвитку; у середині 1960-х років основою досліджень київських мислеників став спадок Г.В.Ф.Гегеля і К.Маркса, зокрема – розробка діалектичної логіки («діалектичного способу мислення»), яка наголошувала на значенні історії та практики для мислення і його форм, а також враховувала роль освіти і соціалізації. (в) Оскільки наука має логічну структуру і при дослідженні свого об’єкта обов’язково формулює власний метод, вона трактувалася представниками академічної філософської культури в Україні кінця 1950-1960-х років як «прикладна логіка»; оскільки марксистська філософія також формує свій метод (діалектику), то вона також розглядалась ними як філософська наука – «Логіка з великої літери». Дослідженням науки як прикладної логіки, її специфікою та методологією займались представники академічної філософської культури в Україні у кінці 1950-1960-х років, а на діалектичній логіці як універсальній науковій методології пізнання вони зосереджували увагу з середини 1960-х. (г) Теоретичною основою переорієнтації представників академічної філософської культури в Україні другої половини ХХ століття на світоглядно-антропоцентричну проблематику стало нове трактування практики не лише як основи пізнання, але і як фундаменту людського світовідношення і самості. Другий розділ присвячений розкриттю змісту логічних і гносеологічних студій представників академічної філософської культури в Україні 1960-1970-х років. Було розглянуто праці 1960-х, присвячені дослідженням форм і принципів наукового пізнання. У них автори, демонструючи вихід за межі марксистсько-ленінського гносеологічного тлумачення пізнання як відображення мисленням об’єктивної діалектики дійсності, трактують науку як організовану систему переважно вивідного знання, а, описуючи її структуру та логіку розгортання наукового дослідження, не оминають увагою питання про співвідношення наукової картини світу і світогляду як найвищих рівнів систематизації знання. У цьому ж розділі було розкрито гносеологічні погляди представників Київської школи 1960-1970-х років, y яких пізнання трактувалося як творче, активне відображення дійсності, первинним результатом якого є створений у голові людини гносеологічний («інтелектуальний», «мисленнєвий») образ об’єкта, який, включаючи у себе чуттєве і раціональне, характеризується соціальною зумовленістю. На наступному рівні – логічного, – процес пізнання здійснюється у формі абстракцій і відповідно власній «логічній формі» мислення. Представники Київської школи другої половини 1960-1970-х років акцентують особливу увагу на соціально-історичній обумовленості пізнання, підкреслюють значення категорій, яких вони визначають як найвищі логічні форми мислення й абстрагування та доводять, що вони є основним предметом діалектичної логіки. Останнє демонструє очевидний відхід від марксистсько-ленінського діалектичного матеріалізму, що пов’язувався з дослідженням законів розвитку об’єкта, а не з діалектикою розвитку (виведення) мисленнєвих форм. У третьому розділі досліджено значення практики для студій представників академічної філософської культури в Україні кінця 1960-1980-х років. Зокрема, у працях 1960-х вони трактують її як таку, що виконує функцію не лише критерію істинності, початкової умови і кінцевої мети пізнавальної діяльності, але й основи для абстрагування, а ідея визначається ними як така форма мислення, що виконує роль посередника між знанням і практичною дією. Сама ж практика розуміється тут як вільна доцільна діяльність, яка втілює найбажанішу з множини наявних у дійсності можливостей; вона спрямована на зміну («освоєння») світу відповідно людським потребам та можливостям, що трактується тут як його «олюднення» і «гуманізація» та вважається проявом його власної здатності до саморозвитку. Так людина завдяки своїй діяльності отримує роль «змістовного центру» чи «еволюційного ядра», до якого «стягується» вся природа та яка продовжує її еволюцію. Будучи такою, вона трактується як історична істота, яка своєю практикою перетворює не лише світ навколо, але й саму себе, через що її сутнісні властивості не дані їй від природи, а набуті нею самою. Останнє привело представників Київської школи до тлумачення людини як єдності субстанційності та суб’єктивності («істота, що творить сама себе»). Трактування практики як основи абстрагування отримало продовження у світоглядно-антропологічних розвідках середини 1970-1980-х років, в яких практика осмислюється як чинник упорядкування реальності для людини, а світ – як суб’єктивний (соціальний) конструкт, що функціонує у світогляді та культурі. Така інтерпретація світу як «світу людини» засвідчує зрушення в академічній філософській культурі в Україні 1970-1980-х років у бік антропоцентричної, гуманістично зорієнтованої проблематики, що, своєю чергою, створило підґрунтя для подальших культурологічних, екологічних та антропологічних студій в академічній філософській культурі в Україні наступних років. Ключові слова: академічна філософська культура в Україні другої половини ХХ століття радянського періоду, Київська школа філософії, діалектичний метод, принцип розвитку, практика як основа пізнання та людського світовідношення, людина і світ людини.Chuiko N.V. Transformations of Marxism in Academic Philosophical Culture of Ukraine in the Second Half of the Twentieth Century During the Soviet Period. – Qualifying scientific work as a manuscript. Dissertation for the degree of Doctor of Philosophy in the specialty 033 – philosophy (branch of knowledge 03 – humanities). Taras Shevchenko National University of Kyiv. – Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, 2025. The PhD thesis is devoted to a systematic study of the specific transformations of Marxism within the academic philosophical culture of Ukraine during the second half of the 20th century under Soviet control. It focuses on the intellectual legacy of scholars affiliated with the H.S. Skovoroda Institute of Philosophy of the National Academy of Sciences of Ukraine and Taras Shevchenko National University of Kyiv – scholars who are often referred to by the word combinations "Kyiv School of Philosophy" (also known as the "Kyiv Philosophical School", the "Kyiv School", the "Kyiv Worldview-Anthropological School", or the "Kyiv Worldview-Epistemological School"). The study identifies the key representatives of the Kyiv School and examines the key topics of their philosophical inquiry. It reconstructs the historical and methodological bases of their work and offers a historical-philosophical reconstruction of the evolution of their ideas. In addition, it defines the scope and limitations of the Marxist categories they applied during the period under examination. Employing a descriptive methodology approach, the study reveals the following transformations in the thematic and problematics of academic philosophical discourse in Ukraine from the 1960s to the 1990s: (a) the logical structure of science and the process of scientific research (late 1950s-1960s), (b) gnoseology and dialectical logic (1960s-1970s), (c) worldview and anthropological issues (1970s-1980s), (d) studies dedicated to categories and culture (1980s-1990s). In the late 1950s and 1960s, scholars at the Institute of Philosophy of the Academy of Sciences of the Ukrainian SSR (later renamed the H.S. Skovoroda Institute of Philosophy) conceptualised science as an organised system of mainly deductive knowledge. They investigated its internal logic, methodology, language, and structure, tracing its progression from problem identification to hypothesis formulation to the construction of scientific theory, and then is realised through an idea embodied in the method. These investigations resulted in the collective monograph "The Logic of Scientific Research" (1965), edited by P.V. Kopnin. During the 1960s-1970s, the Kyiv School concentrated on epistemology, logic, the philosophy and methodology of science. The relation between thought and being was central to their work, particularly through the refining of the reflection theory and an emphasis on the significance of practice for knowledge. Attempting to resolve the problem of the relation between dialectics, logic, and the theory of knowledge within the unified system of Marxism-Leninism, they proposed different interpretations of Lenin’s thesis regarding their unity; these differences were also conditioned by the fact that different representatives of the Kyiv School relied on distinct historical and methodological foundations in their research, which influenced their understanding of dialectical logic. Recognising the limitations of the Marxist-Leninist definition of philosophy as the science of the most general laws of nature, society, and thought, Kyiv thinkers distinguished between philosophy as a science and philosophy as a worldview, emphasising the epistemological, logical, and methodological functions of the former and the worldview function of the latter. The first includes the "universal laws of development of nature, society, and thought (theory of development), epistemology (theory of knowledge), and logic (dialectical logic)", whilst the latter comprises "the human awareness of their own being" and "a person's attitude to the world". Given their engagement with epistemology, logic, and the structure of science, Kyiv School representatives were drawn to the scientific (materialist) worldview, which they viewed as the ultimate form of generalising knowledge based on the dialectical method. From the late 1970s onwards, philosophical attention increasingly shifted toward worldview-related issues, marked by the publication of the collective monograph "Man and the World of Man" (1977), edited by V.I. Shynkaruk. In the 1980s, these interests deepened with studies of culture and categories. By the late 1980s and into the 1990s, Kyiv researchers increasingly engaged with ecological and anthropological themes – topics that remain of continuing relevance. The findings of this research are presented in the following structure: Chapter one provides an analytical overview of contemporary scholarship on the "Kyiv School of Philosophy" (and related variants of the term), defining the historical and methodological basis of its representatives’ work and refining key philosophical concepts in use during the examined era. Main conclusions are: (a) Although the phrase "Kyiv School of Philosophy" ("Kyiv Philosophical School", "Kyiv Worldview-Anthropological School" etc.) is accepted to denote transformative processes in Ukrainian academic philosophy of the second part of the 20th century of the Soviet period, not only does its meaning remain debated, but also the definition of "school" as such. (b) The historical-methodological basis of the research of representatives of the Ukrainian academic philosophical culture, who were formed in the 1950s-60s, was grounded on works by F. Engels and V.I. Lenin, known within Soviet tradition as "dialectical materialism", which focused on the laws and principles of development. Since the mid-1960s, Kyiv scholars have increasingly turned to the legacies of G.W.F. Hegel and K. Marx, particularly in the context of dialectical logic, emphasising the significance of the historical evolution of knowledge and practice for thinking and its forms, while also taking into account the role of education and socialisation. (c) As science was viewed as having an inherent logical structure and developing its own methodologies while researching its objects, Ukrainian academic philosophers in the late 1950s-60s interpreted science as a form of "applied logic". Since Marxist philosophy also produces a method – dialectics – it was conceived as a "philosophical science" or "Logic with a capital L". The study of science as applied logic predominated in the 1950s-60s, while dialectical logic as a universal method of cognition gained dominance beginning in the mid-1960s. (d) The later anthropocentric reorientation of Ukrainian academic philosophy in the late Soviet period was based on a reconceptualisation of practice – not only as the basis of knowledge, but also as the foundation of human selfhood and worldview. Chapter two investigates the logical and epistemological studies of Ukrainian academic thinkers during the 1960s-1970s. Their work on the structure of science and scientific inquiry departs from the Marxist-Leninist view of knowledge as a reflection of objective dialectics. Instead, they portrayed science as an organised system of mainly deductive knowledge, with special emphasis on its internal logic, structure, and language, and also investigated the relation between scientific worldviews and a scientific picture of the world. In this chapter, epistemological research by representatives of the Kyiv School of the 1960s-1970s was also presented. Their epistemological explorations defined knowledge as a creative and active reflection of reality, the primary product of which is the gnoseological ("intellectual" or "mental") image of an object. At the logical level, cognition proceeds via abstraction in accordance with its own historically conditioned laws, which are rooted in practice. Up until the 1980s, the Kyiv School highlighted the socio-historical nature of thinking, elevating categories to the status of the highest logical forms of cognition and demonstrating that they constitute the principal subject matter of dialectical logic. Chapter three investigates the role of practice in Ukrainian philosophical thought from the late 1960s to the 1980s. In the 1960s, it was recognised not only as the criterion of truth and the beginning and end point of cognition but also as the foundation of abstraction; the idea is viewed as a mediating form of thought that connects knowledge with practical action. By the late 1960s and into the 1970s, practice had been reinterpreted as purposeful activity aimed at realising the most desirable of many potential possibilities existing in nature and known to man, thus transforming the world in accordance with human needs and possibilities – this transformation was interpreted as its "humanisation" ("making it human"), that is, as a manifestation of nature’s own capacity for self-development. Man thus emerged as the "meaning centre" of the world, the "evolutionary core" of nature’s development, thereby continuing nature’s evolution through their practice. By the mid-1970s, humans increasingly came to be understood as historically constituted beings whose essential characteristics are not innate but developed through transformative practice, thus "self-creating". This notion was captured in the conception of the human as a unity of substantiality and subjectivity. The emphasis on subjectivity as the defining human characteristic was tied to the interpretation of practice in the late 1970s as a mode of organising reality for humans. Within this framework, the world was no longer viewed as an objective given but rather as a subjective, socially constructed reality functioning in worldview and culture. This interpretation of the world as a "human world" marks a shift in Ukrainian academic philosophy towards anthropocentric and humanistic topics in the late 1960s-1980s, laying the framework for future cultural, ecological, and anthropological research in Ukrainian philosophy. Keywords: academic philosophical culture in Ukraine in the second half of the 20th century during the Soviet period, Kyiv School of Philosophy, dialectical method, principle of development, practice as the foundation of cognition and human world-relation, the human being and the human world.ukакадемічна філософська культура в Україні другої половини ХХ століття радянського періодуКиївська школа філософіїдіалектичний методпринцип розвиткупрактика як основа пізнання та людського світовідношеннялюдина і світ людини.academic philosophical culture in Ukraine in the second half of the 20th century during the Soviet periodKyiv School of Philosophydialectical methodprinciple of developmentpractice as the foundation of cognition and human world-relationthe human being and the human world.Дисертація