Футорянська Катерина ПавлівнаФедорова Алла Леонідівна2024-05-222024-05-222024Футорянська К. П. Роль тимчасових заходів у захисті прав людини : дис. ... д-ра філософії : 293 Міжнародне право / Футорянська Катерина Павлівна. - Київ, 2024. - 211 с.УДК 341.6https://ir.library.knu.ua/handle/15071834/1057Дисертацію присвячено дослідженню теоретико-правових та практичних аспектів застосування тимчасових заходів міжнародними органами з метою запобігання заподіянню непоправної шкоди правам людини в надзвичайних ситуаціях. У той час як в українській доктрині питання тимчасових заходів є малодослідженим, в міжнародно-правовій доктрині увагу зазвичай приділяють особливостям застосування тимчасових заходів конкретним міжнародним органом та установою або загальним питанням їх застосування без врахування особливостей предметної юрисдикції. В дисертаційній роботі проведено комплексний аналіз тимчасових заходів як інструменту міжнародного захисту прав людини, що постійно розвивається та вдосконалюється на практиці. У роботі розглянуто причини термінологічної неузгодженості та обґрунтовано правильність використання в україномовній площині терміну «тимчасові заходи» як загального на позначення інструменту міжнародного захисту прав людини, у той час як застосування інших термінів (наприклад, «негайні заходи») є прийнятним у тому випадку, якщо мова йде про практику конкретного міжнародного судового органу або моніторингової установи. Результатом дослідження мети та умов застосування є формулювання авторського визначення поняття тимчасових заходів як інструменту міжнародного захисту прав людини. Розгляд теоретико-правових засад застосування тимчасових заходів не є комплексним без дослідження їх історичного розвитку та становлення. Тимчасові заходи в сучасному їх розумінні переважно походять з міжнародного права, хоча в національних правових системах дійсно існували певні прототипи. Встановлено, що транспозиція тимчасових заходів з міжнародного публічного права до його галузі – міжнародного права прав людини – відбувалась поступово. Наразі в науковому колі спостерігається тенденція до розробки керівних принципів застосування тимчасових заходів. В роботі розглянуто дві останні спроби: Резолюцію Інституту міжнародного права щодо керівних положень застосування тимчасових заходів та Неймегенські принципи та керівні положення щодо тимчасових заходів захисту прав людини. Хоча обидва документи можна вважати факультативним джерелом, вбачається доцільним розроблення таких керівних принципів, наприклад, на рівні міжнародного органу чи установи (або, наприклад, діючого трьохстороннього діалогу між Європейським судом з прав людини, Африканським судом з прав людини та народів, Міжамериканським судом з прав людини) або міжнародної організації, що з одного боку посилить значення таких принципів з правової точки зору, а з іншого сприятиме закріпленню узгодженої позиції щодо найбільш дискусійних питань. Значну увагу в роботі приділено статутним документам, регламентам, офіційним практичним довідникам, а також рішенням щодо тимчасових заходів наступних універсальних та регіональних міжнародних органів та установ, що розглядають справи у сфері захисту прав людини: Міжнародного Суду ООН, Комітету ООН з прав людини, Європейського суду з прав людини, Міжамериканської комісії з прав людини, Міжамериканського суду з прав людини, Африканської комісії з прав людини та народів, Африканського суду з прав людини та народів. Автором встановлено, що тимчасові заходи – результат практичної необхідності в рамках діяльності міжнародних органів, що доповнюють процесуальний мандат останніх та дозволяють вчасно відреагувати на грубе порушення прав людини. Найчастіше тимчасові заходи застосовуються для захисту громадянських прав і свобод, рідше – політичних та культурних прав, і лише в поодиноких випадках задля захисту соціальних прав людини. Зазначимо, що також достатньо поширеним є застосування тимчасових заходів задля захисту колективних прав осіб з числа національних, етнічних, мовних або релігійних меншин. Наукове дослідження показало, що питання, пов’язані з тимчасовими заходами, складають повноцінну окрему фазу розгляду справи. Відтак, було виокремлено етапи розгляду питання щодо застосування тимчасових заходів як за клопотанням сторони (найпоширеніший спосіб ініціювання), так і proprio motu (як правило, поодинокі випадки). Безспірним є те, що ефективність тимчасових заходів напряму пов’язана з їх добросовісним виконанням сторонами, що не завжди має місце та прямо залежить від волі та інтересів держав. У разі недотримання тимчасових заходів позиція обґрунтовується державами відсутністю закріпленої на нормативному рівні обов’язковості відповідних рішень. Автор доходить висновку, що, незважаючи на те, що тимчасові заходи не є конвенційним інструментом, їх обов’язковість випливає з того, що вони є процесуальною гарантією, яка спрямована на забезпечення можливості розгляду питання та у подальшому виконання рішення по суті, яке, в свою чергу, є конвенційно обов'язковим. Аналіз показав, що жодний міжнародний орган чи установа не має чітко встановленого переліку заходів, що можуть застосовуватись як тимчасові. В дослідженні обґрунтовано перевагу такого підходу, що полягає в забезпеченні гнучкості та можливості визначати такий захід, який буде релевантним з урахуванням конкретних обставин справи та вимог часу. У роботі вперше запропоновано типологію тимчасових заходів, що застосовуються з метою захисту прав людини. Крім того, важливим результатом дослідження є висновок щодо схожості критеріїв застосування тимчасових заходів. Автор доходить висновку, що міжнародні органи чи установи схильні переймати найкращі практики щодо тимчасових заходів, про що свідчить відносна схожість процедурних особливостей застосування. У дисертації окремо розглянуто тимчасові заходи, що застосовувались. Міжнародним Судом ООН та Європейським судом з прав людини у міждержавних справах за заявами України проти Росії. Оскільки, порушуючи міжнародно-правові зобов’язання, Росія не виконала жодного застосованого тимчасового заходу, може складатися хибне бачення щодо неефективності останніх, оскільки не досягнуто основної мети. У роботі автором спростовано вказану тезу, а також обґрунтовано необхідність та ефективність застосованих тимчасових заходів з правової точки зору. Окремо у дослідженні проаналізовано застосування Правила 39 Регламенту ЄСПЛ стосовно України за індивідуальними клопотаннями. Теоретичні висновки та практичні результати дисертаційного дослідження можуть становити інтерес для представників державних органів, представників інститутів громадянського суспільства, наукової спільноти під час діяльності, що пов’язана з питаннями міжнародного захисту прав людини та міжнародного правосуддя.The thesis is devoted to theoretical, practical and legal aspects of interim measures granted by international adjudicators in order to prevent irreparable harm to human rights in urgent situations. While the issue of interim measures is insufficiently researched in the Ukrainian doctrine, international legal studies usually focus on either the specifics of the interim measures granted by a particular international judicial body or on the general practice of international justice without taking into account the specifics of subject matter jurisdiction. The dissertation is a comprehensive research of interim measures as an instrument of international human rights protection that is constantly evolving and improving in practice. The paper examines the reasons for the terminological inconsistency and identifies the term that is most relevant in the Ukrainian context to refer to interim measures in international human rights law. As a result of the study of the objectives and conditions for the granting of interim measures, it was proposed the author's definition of interim measures as an instrument of human rights protection. Without a study of the historical development and evolution of interim measures, the analysis of their theoretical and legal basis is incomplete. Interim measures in their current understanding mainly originate from international law, although there were indeed some prototypes in national legal systems. The transposition of interim measures from international public law to international human rights law has been gradual. At present, there is a tendency in the academic community to develop the guiding principles for the granting of interim measures. This paper examines two recent instruments: Resolution of the Institute of International Law on Provisional Measures and Nijmegen Principles and Guidelines on Interim Measures for the Protection of Human Rights. Although both instruments can currently be considered as a source of guidance, it would be useful for such guidelines to be developed, for example, at the level of an international judicial body or institution (it is also possible to work within the framework of the existing trilateral dialogue between the European Court of Human Rights, the African Court on Human and Peoples' Rights and the Inter-American Court of Human Rights) or an international organisation, which would give such principles a more formal status and help resolve the most controversial issues. In research considerable attention is paid to statutes, rules of procedure, official practical guides, and decisions on interim measures of the following universal and regional (quasi-) judicial bodies that deal with human rights cases: International Court of Justice, UN Human Rights Committee, European Court of Human Rights, Inter-American Court of Human Rights, Inter-American Commission on Human Rights, African Court on Human and Peoples' Rights, and African Commission on Human and Peoples' Rights. The author considers that interim measures are the result of a practical necessity in the work of international adjudicators, which complement their procedural mandate and allow for a timely response to gross violations of human rights. Interim measures are most often granted to protect civil rights and freedoms, less often to protect political and cultural rights, and only in rare cases to protect social rights. At the same time, the practice of using interim measures to protect the collective rights of persons belonging to national, ethnic, linguistic or religious minorities has become widespread. The research has indicated that issues related to interim measures constitute a full-fledged phase of the proceedings. Therefore, the author identified the stages of consideration of the issues of interim measures both at the request of a party (the most common way of initiating) and proprio motu (usually in exceptional cases). The concept of interim measures in international justice makes sense if the relevant decisions are implemented by states in bona fide, which is not always the case. In the case of non-compliance, the state`s position is justified by the absence of binding nature of the relevant orders/decisions/resolutions. The author concludes that, despite the fact that interim measures are not a conventional instrument, their binding effect stems from fact that they are a procedural guarantee aimed at ensuring the possibility of consideration of the issue and subsequent implementation of the judgment on the merits, which, in turn, is conventionally binding. The study of interim measures has shown that no international judicial body has a fixed list of interim measures that can be granted, and the author has justified the advantage of this approach, which is flexibility and the ability to determine the measure that will be relevant in the framework of the factual circumstances of the case and the requirements of the time. The work proposes a typology of interim measures granted for the protection of human rights, which is a novel contribution. In addition, an essential finding is the conclusion that the criteria for the granting of interim measures are similar in different international institutions dealing with issues related to the protection of human rights. The author argues that international judicial bodies tend to adopt best practices in relation to interim measures, as evidenced by the relative similarity of procedural features. The paper also examines the interim measures issued by the International Court of Justice and the European Court of Human Rights in inter-state cases initiated by Ukraine against Russia. Since Russia, in violation of its international legal obligations, has not implemented any of the interim measures granted, there may be a mistaken perception that they are ineffective, as the main goal has not been achieved. In the work, the author refutes this position and argues for the necessity and effectiveness of interim measures from the legal point of view. In addition, the study analyses the application of Rule 39 of the Rules of Procedure of the European Court of Human Rights against Ukraine upon individual requests. The theoretical conclusions and practical results of the PhD thesis may be of interest to representatives of state authorities, representatives of civil society institutions, and the scientific community in their activities related to international human rights protection and international justice.uaправа людинизахист прав людиниміжнародні стандартитимчасові заходиміжнародні судисудова практикаМіжнародний Суд ООНООНЄвропейський суд з прав людиниМіжамериканський суд з прав людиниАфриканський суд з прав людини та народівміграціяміжнародні організаціїросійсько-українська війнаміжнародна безпекаУкраїнаhuman rightshuman rights protectioninternational standardsinterim measuresinternational judicial bodiescase lawInternational Court of JusticeUNEuropean Court of Human RightsInter-American Court of Human RightsAfrican Court on Human and People`s Rightsmigrationinternational organisationsRussian-Ukrainian warinternational securityUkraineДисертація