Політика визнання в Україні: філософські витоки та українські виклики

Носова, Г. (2025). Політика визнання в Україні: філософські витоки та українські виклики. Українознавчий альманах, (37), 52–57. https://doi.org/10.17721/2520-2626/2025.37.7

У статті здійснюється комплексний аналіз теорії політики визнання в межах сучасної політичної філософії та її релевантності для українського суспільного розвитку в умовах масштабних трансформацій, зумовлених постколоніальним спадком та повномасштабною війною після 2022 року. Розкривається концептуальна еволюція політики визнання, яка бере витоки у філософії Г.В.Ф. Гегеля, що трактував визнання як основу формування самосвідомості та міжсуб’єктних відносин, і далі розвивається в роботах Ч. Тейлора, який наголошував на необхідності суспільного підтвердження культурних ідентичностей, А. Гоннета, котрий визначав взаємне визнання ключовою умовою соціальної інтеграції та гідності, та Н. Фрейзер, що пропонує поєднання визнання з матеріальним перерозподілом як передумовою справедливості. У цьому контексті проаналізовано українські реалії, де політика визнання формується на перетині процесів деколонізації, відновлення історичної пам’яті, формування спільної громадянської ідентичності та реагування на гострі соціальні виклики війни. Особлива увага приділяється соціальним групам, для яких питання визнання є критичними: ветеранам, внутрішньо переміщеним особам, національним меншинам, родинам загиблих, волонтерам та іншим спільнотам, що відіграють значущу роль у теперішньому суспільному житті. Виявлено суперечність між декларативним характером державної риторики щодо інклюзивності та соціальної підтримки, і реальним доступом цих груп до ресурсів і механізмів визнання, що проявляється у бюрократичних бар’єрах, нерівномірності реалізації політик та відсутності послідовної державної стратегії. У статті наголошено на необхідності балансу між політикою рівності, що забезпечує загальні умови належності та громадянської солідарності, та політикою відмінності, яка гарантує визнання культурних, етнічних та соціальних особливостей різних груп. Зазначено, що в умовах воєнного стану пріоритет консолідації та національної єдності є закономірним, проте у довгостроковій перспективі надмірна уніфікація може призвести до обмеження плюралізму та звуження демократичного простору. Тому аргументовано, що післявоєнна Україна потребуватиме моделі політики визнання, яка поєднуватиме етичний принцип взаємності, соціально-економічний принцип справедливості та принцип політичної участі, забезпечуючи не лише формальне визнання, а й реальні механізми включення та підтримки. Запропонований підхід дозволяє розглядати культурну різноманітність як ресурс національної стійкості, що сприятиме побудові демократичної, відкритої та справедливої держави.